— Таню, у тебе на люстрі, здається, якась брудна пляма чи то стара павутина висить — ти б глянула, бо воно ж на голову капне, — голос Алли Федорівни прозвучав із тією специфічною солодкуватою турботливістю, від якої в мене зазвичай починає сіпатися ліве око.
Я навіть не обернулася від плити. Свекруха, як завжди, виникла в моєму коридорі без попередження, скориставшись дублікатом ключів, який «випадково» завалявся в її сумочці після минулого візиту. Вона вважала це не порушенням кордонів, а «сімейною довірою».
— Це не павутина, Алло Федорівно, — спокійно відповіла я, перегортаючи відбивні. — Це талісман на удачу. Чим більше пилу, тим менше нас бачать податкові інспектори.
Свекруха заціпила, не донісши свою фірмову білосніжну серветку до верхньої полиці шафи. Вона завжди приходила з цією серветкою, наче ревізор на занедбаний склад, готовий винести вирок моєму вмінню тримати дім у чистоті.
— Жартуєш усе, — процідила вона, але на люстру про всяк випадок подивилася з підозрою. — Я ж як краще хочу. Порядок у хаті — порядок у голові. А у Володі, бачиш, справи на роботі не дуже ладяться. Може, то через енергетику таку?
— У Володі справи не ладяться, бо він половину робочого дня в телефоні на фермі овочі збирає, а не через мій пил, — відрізала я, викладаючи вечерю на тарілку.
У кухню, наче пава, впливла Анжела, зовиця. Тридцять чотири роки, вічний пошук «себе», духовних практик і чоловіка з безлімітною карткою. Слідом за нею, поважно човгаючи капцями, зайшов Павло Геннадійович, свекор. Він мав такий вигляд, ніби щойно підписав мирну угоду між континентами, хоча насправді лише припаркував стару іномарку під під’їздом.
— Ой, Тань, знову м’ясо смажене? — Анжела скривилася так, ніби я запропонувала їй з’їсти підошву від старого черевика. — Ми ж зараз на детоксі. Мама каже, що важка їжа блокує внутрішні потоки.
— А я думала, внутрішні потоки блокує відсутність власної зарплати, — я мило посміхнулася, ставлячи тарілку на стіл. — Але якщо ви на детоксі, то в холодильнику є кефір. Свіжий, вчорашній.
Анжела надула губи, але за виделку вхопилася швидше за всіх. Павло Геннадійович поважно вмостився на чолі столу, хоча квартира була моєю ще до шлюбу з його сином.
Вечеря проходила у традиційному форматі «сімейної наради», де я була підсудною, а вони — колегією суддів. Мій чоловік Володя, дорослий чоловік, якому скоро сорок, сидів поруч, намагаючись злитися зі шпалерами. Він методично жував, уткнувшись у телефон, і робив вигляд, що розмова про «енергетику котлет» його не стосується.
За маленьким столиком у кутку сидів мій Денис. Йому чотирнадцять, він худорлявий, носить окуляри й майже ніколи не вступає в ці дорослі баталії. Родичі чоловіка зазвичай робили вигляд, що його не існує — він був для них занадто складним, занадто «книжковим» і зовсім не вписувався в їхню картину ідеальних онуків, які мають цілувати руки за цукерку.
— До речі, про культуру, — Алла Федорівна демонстративно розгорнула свою серветку й провела нею по краю столу. Серветка залишилася чистою. Вона розчаровано зітхнула, але миттєво знайшла нову тему. — Павло Геннадійович сьогодні возив одного дуже відомого чоловіка. Письменника, між іншим! Великий інтелектуал.
Свекор розправив плечі, аж ґудзик на сорочці напружився. — Так, Аркадій Семенович — людина слова. Каже мені: «Павле, ти — справжня опора, людина з народу, на таких усе тримається». Ми з ним два рази каву пили, поки він чекав на зустріч. Він каже, що я його надихаю на нові сюжети.
Я відпила чаю, уважно дивлячись на свекра. — Павле Геннадійовичу, якщо письменник каже, що ви його надихаєте, я б на вашому місці почала хвилюватися. Зазвичай вони надихаються найбільш комічними персонажами. Може, ви для нього — готовий герой для сатиричної повісті про втрачені ілюзії?
Свекор поперхнувся компотом. Обличчя його почало набувати відтінку стиглого помідора. Він хотів щось заперечити, але видав лише незрозуміле сопіння.
— Ти, Таню, вічно все перекрутиш, — заступилася Алла Федорівна. — Ми до тебе з відкритим серцем, із пропозицією, яка змінить наше життя, а ти — як колючка.
— З якою пропозицією? — я напружилася. Кожна їхня «пропозиція» зазвичай закінчувалася тим, що мені доводилося або діставати гаманець, або пити заспокійливе.
— Квартирне питання! — урочисто оголосила Анжела. — Мама все прорахувала. Ми продаємо твою квартиру, додаємо гроші з маминої дачі, яку вона все одно не тягне, і купуємо великий будинок за містом. Уявіть: природа, свіже повітря, всі разом. Денису буде корисно, а то він у тебе блідий, як сметана.
Я повільно перевела погляд на сина. Денис навіть не підняв голови від планшета, але я помітила, як у нього стислися щелепи.
— Анжело, — почала я якнайм’якше, — біологія вчить нас, що спільне проживання різних видів можливе лише за умови взаємної вигоди. У нашому випадку це буде не родинне гніздо, а гуртожиток, де я буду і директором, і кухарем, і спонсором. Володя в танку, ти в пошуках істини, Алла Федорівна зі своєю серветкою… Хто за це все платитиме?
— Ну навіщо ти так? — образилася свекруха. — Це ж заради майбутнього! Родове помістя!
— Помістя у нас уже є — це моя квартира, яку я заробила сама. І підселяти сюди мешканців, які вміють тільки критикувати мій пил, я не планую.
— Ти егоїстка! — не витримала Алла Федорівна. — Я сина ростила, всю душу вклала, а ти… Ти ж навіть ладу в хаті дати не можеш. Я шкірою відчуваю цей бруд, він усюди!
Вона знову схопила свою серветку й кинулася до холодильника, збираючись перевірити чистоту на його «даху».
— Стоп, — я підвелася. — Алло Федорівно, ви так любите перевірки? Чудово. Давайте проведемо професійний тест. Раз ви кажете, що я погана господарка, давайте перевіримо вашу «стерильність».
Я підійшла до своєї робочої сумки — я працюю в лабораторії, і іноді беру додому спеціальне обладнання для дрібних перевірок. Дістала портативну лампу, яка показує органічні забруднення.
— Що це за іграшка? — примружилася свекруха.
— Це прилад, який показує те, що не бачить око. Бактерії, жир, залишки органіки. Ви ж стверджуєте, що у вас ідеальна чистота? Давайте перевіримо ваш «інструмент контролю». Володю, вимкни світло.
Чоловік, неохоче відірвавшись від телефону, клацнув вимикачем. Кухня занурилася в напівтемряву.
— Почнемо з вашої «чистої» серветки, якою ви щойно так старанно терли мій стіл, — я ввімкнула лампу.
У фіолетовому світлі серветка, яка здавалася білосніжною, раптом «розквітла» яскравими плямами. Це було схоже на якусь абстрактну картину, де замість фарб — жирні сліди та бактерії.
— Ой, а що це? — писнула Анжела.
— Це те, що ви принесли з собою з вулиці, з автобуса, з власних кишень, — пояснила я спокійним тоном. — Ви цією ганчіркою не чистите мій дім, а заносите сюди чужу мікрофлору. А тепер подивіться на свої руки, Алло Федорівно.
Свекруха подивилася на свої долоні під променем лампи й мало не впустила серветку. Її руки світилися, наче вона щойно порпалася в радіоактивному піску.
— Ви казали, що мили руки перед тим, як сісти за стіл, — нагадала я. — Але під нігтями у вас — цілий біологічний заповідник.
Свекруха миттєво сховала руки за спину. — Це… це такий крем! Дорогий, поживний! Він дає такий ефект!
— Поживний — це точно. Для бактерій, — я ввімкнула основне світло.
Ефект був приголомшливий. Алла Федорівна сиділа червона як рак, нервово мнучи в руках свою вже «не таку чисту» серветку. Весь її гонор розсипався, як стара побілка.
— Це все твої фокуси! — буркнув Павло Геннадійович. — Наука зараз така, що за гроші будь-що покаже. Ось Аркадій Семенович каже, що зараз нікому вірити не можна.
І тут подав голос Денис. Він відклав планшет і вперше за вечір подивився прямо на діда.
— Діду, а ти знаєш, що твій Аркадій Семенович сьогодні виклав новий пост у своєму блозі? — голос сина був тихим, але в ньому відчувалася якась дивна впевненість.
— І що там? Знову про політику? — зневажливо кинув свекор.
— Ні. Там про «цікаві типажі», які йому зустрічаються. Хочеш, я зачитаю? Назва посту — «Людина-амплітуда».
Анжела пирхнула: — Та що ти там розумієш, малий.
Денис почав читати з екрана, і з кожним словом у кухні ставало дедалі тихіше: «Сьогодні мій водій Паша знову розважав мене своїми історіями. Дивовижний чоловік. Він щиро вірить, що ми — друзі, хоча я тримаю його лише тому, що він так кумедно намагається здаватися розумним, вживаючи слова, значення яких не знає. Сьогодні він пів години розказував мені, як вони з дружиною планують виселити невістку з її власної квартири, щоб зажити “великою родиною”. Паша навіть не підозрює, що я використовую його як прототип для свого нового негативного персонажа — дрібного інтригана, який живе за чужий рахунок і повчає інших жити».
У кухні повисла така тиша, що було чути, як цокає годинник у коридорі. Це була не просто тиша, це був справжній крах ілюзій.
Обличчя Павла Геннадійовича з червоного стало землисто-сірим. Він відкривав і закривав рота, але не міг вимовити ні слова. Його «великий друг» і «інтелектуал» виявився людиною, яка просто висміювала його за спиною.
— Це… це не про мене, — нарешті видавив він. — Хіба я один Павло на світі.
— Там у коментарях є фото, — безжально додав Денис. — Фото твого авто, на тлі якого цей письменник зробив селфі з підписом: «Мій особистий музей провінційного пафосу».
Алла Федорівна підхопилася так швидко, що мало не перекинула стілець. — Збирайся, Пашо! Ми йдемо! Нас тут принижують, підслуховують, шпигують! Ми до них з душею, а вони… Денисе, ти — злий хлопчик. Не в нашу породу пішов.
— І слава Богу, — прошепотіла я, відчуваючи неймовірне полегшення.
Вони збиралися галасливо й метушливо. Анжела шукала сумочку, свекор намагався влучити ногами в капці, а Алла Федорівна продовжувала щось бурмотіти про невдячність і «енергетичний бруд».
Коли двері нарешті зачинилися, у квартирі стало так легко, наче хтось відчинив усі вікна після довгої зими. Володя, який досі мовчав, тихо встав і почав збирати тарілки.
— Тань… — почав він, не дивлячись мені в очі. — Вибач. Я не знав, що вони таке за моєю спиною обговорювали. Про квартиру… я б ніколи на таке не пішов.
Я подивилася на нього. Було видно, що йому соромно. Можливо, це початок його власного прозріння.
Я підійшла до сина й поклала руку йому на плече. — Дякую, зайчику. Ти сьогодні врятував ситуацію краще за будь-яку лампу. Як ти взагалі знайшов цей блог?
Денис посміхнувся — вперше за вечір щиро й відкрито. — Мам, я на нього давно підписаний. Мені подобається, як він пише. А коли дід почав хвалитися «дружбою», я просто зрозумів, що це лише питання часу, коли він потрапить у сюжет. Сьогодні якраз прийшло сповіщення.
Я обійняла сина. Мій тихий інтелектуал виявився справжнім захисником. Поки я намагалася воювати з пилом на люстрах і чужими серветками, він завдав удару там, де його ніхто не чекав — у саме его тих, хто звик жити за чужими правилами.
— Знаєш, мам, — сказав Денис, знімаючи окуляри. — А люстра в нас нормальна. Просто світло на неї падало якось неправильно.
Ми засміялися. Справедливість — вона така: іноді приходить у вигляді ультрафіолету, а іноді — у вигляді короткого посту в інтернеті. Але головне, що тепер у нашому «родовому гнізді» точно стало чистіше.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
