– Сіла нещодавно я на ноутбук зятя, уявляєш, просто отак взяла і сіла, – сумно розповідає 60-річна Тамара Петрівна. – Випадково, звичайно, ти що, не навмисно ж. Хоча він, мені здається, тепер в це не вірить зовсім. Я йому постійно докоряла, що він з цим ноутом не розлучається, і день і ніч з ним, краще б з дітьми позаймався, або погрався трішки. Кажу, заберу ось у тебе твою іграшку і в вікно викину, працювати на роботі треба, а вдома спілкуватися з сім’єю, час проводити з дружиною та дітьми.
– Хм. А де він був тоді, ноутбук той, що на нього сісти можна було?
– Так в машині на сидінні! Я чи не вперше попросила дочку – кажу, нехай твій Микола зустріне мене на машині, з дачі їду з важкими сумками, боюся, не донесу сама до будинку. Маринка, звичайно, його відправила. Ми з ним зідзвонювалися, домовилися, де зустрінемося. Я зі станції вийшла, відійшла в сторону, тут і Микола наш під’їхав. Поки він мої сумки укладав в багажник, я дверцята відкрила і стала сідати в машину. А там цей ноут якраз і лежав. На вулиці темно вже, і він чорний, я його і не бачила. Я на сидіння – плюх, відчуваю, щось піді мною – хрясь! І зять летить до мене з перекошеним обличчям! Як давай мені голосно говорити, що це був робочий ноут, там у мене все. Він новий! Я його купив тиждень тому.
– Та вже, ну і ситуація. І що, прям дійсно зламався ноутбук зовсім? Відновленню не підлягає?
– Ага. Він, розумієш, був не закритий, а прикритий, і там всередині чи навушники лежали, чи окуляри. А тут я зверху сіла. Ну і, звичайно, все там зламалося, що там говорити. Ось скажи, навіщо ставити дорогу річ на сидіння як попало? Сам винен Микола в тому, що сталося. Кажу, заспокойся. Що ж сталося, за великим рахунком? З нами ж все добре. А цю залізяку нещасну я тобі нову куплю, тільки заспокойся, не сперечайся.
У дочки Тамари Петрівни, Марини, двоє дітей – старший вчиться в третьому класі, другий ще дошкільник. Третьокласник, м’яко кажучи, зірок з неба не хапає. Тому Марина з декрету так і не вийшла, сидить удома, допомагає синові з навчанням. Вирішує завдання, робить презентації, допомагає вивчити вірші, правила і англійські слова. Завдяки невсипущому контролю і участі, навчання наче добре у них йде, але варто трохи заспокоїтися, як тут же син отримує дуже низькі оцінки.
Тому про те, щоб виходити на роботу, Марина поки не думає зовсім.
До того ж у неї скоро і другий першокласник підросте. З молодшим, здається, буде простіше, ніж зі старшим, здібностей у нього більше. Він уже зараз відразу запам’ятовує вірші і перекази, які годинами вчить брат. Але все одно, одну дитину не залишиш. Спочатку його потрібно буде зустрічати зі школи, годувати обідом, сидіти з ним на канікулах.
Можна, звичайно, все це доручити мамі, благо, онуків вона просто обожнює, і живе недалеко. Але ж треба і совість мати, вважає Марина. Мама і так дуже багато допомагала їй з дітьми з самого початку, і зараз постійно при першій же необхідності – то в поліклініку зводити, то зі школи забрати, то посидіти, поки Марина збігає у справах.
Треба відзначити, що живе Тамара Петрівна скромно, в основному на пенсію. За домовленістю з чоловіком, дочка платить за неї комуналку і допомагає разово, якщо раптом виникає якась потреба в грошах. Втім, Тамара Петрівна намагається цим не зловживати, знаючи, що заробляє в родині один зять.
Зарплата у Миколи непогана, сім’я ні в чому не має потреби. Але дістаються йому гроші, чесно кажучи, непросто. На своїй роботі він днює і ночує, ніколи не йде в сьомій вечора, і навіть у вихідні постійно на зв’язку – перевіряє пошту, з кимось переписується постійно, вирішує питання.
Тамара Петрівна йому навіть докоряла вже не раз – не можна так, мовляв. Начальство на роботі багато з тебе вимагає, а ти і радий старатися. Замість восьми годин, за які тобі платять, працюєш дванадцять. Навіщо? Кому від цього добре? Дітей не бачиш, вдома не буваєш, а якщо і буваєш, то все одно працюєш.
– З дітьми весь час тільки Маринка, ну це теж не діло! – розводить руками Тамара Петрівна. – Хлопчики ростуть. Їм батько потрібен, вони хочуть більше часу з татом проводити.
Втім, з зятем у Тамари Петрівни були цілком добрі відносини – рівні й поважні. Рівно до того дня пару місяців назад, коли вона зламала його дорогий ноутбук.
– Я йому кажу, так куплю я тобі новий такий же, тільки заспокойся. Віддам гроші! Скільки він коштує, твій ноутбук? А Микола мені як назвав ціну, я так і сіла – більше 30-ти тисяч гривень, уявляєш? Я не знала, що вони такі дорогі. Але не відступати ж. Кажу, добре, 10 тисяч у мене є, я зніму з рахунку і тобі віддам, а решту поверну частинами.
Звичайно, в глибині душі Тамара Петрівна думала, що зять відмовиться від її пропозиції. Він знає, що живе вона скромно. Та й не чужі ж люди, як можна! Але Микола, треба ж так, гроші взяв. І 10 тисяч гривень, зняті з рахунку, і невеликі суми, які теща віддає йому з пенсії.
Хоча, звичайно, невеликі – це для кого як. Для працюючого 35-річного чоловіка дійсно суми невеликі, а ось для пенсіонерки – дуже суттєві. До слова сказати, новий ноут собі Микола купив давно, майже відразу після інциденту. Але пробачати тещі її помилки не збирається.
Марина, звичайно, в курсі ситуації, пробувала поговорити з чоловіком відверто про маму, що не варто вже так вчиняти, але Микола стоїть на своєму – теща винна, зламала річ, нехай і тепер платить за неї. А то вона так кожен місяць буде сідати то на ноутбуки, то на телефони, не напасешся на це. Зять вважає, що до таких речей потрібно обережно ставитися,
Марина вже й сама не знає, що робити і на чию сторону ставати?
Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!
Фото ілюстративне – automexanik.