Ранок у великому місті завжди пахне вихлопними газами та дешевою кавою з паперових стаканчиків. Але не для Катерини Львівни. У її кабінеті на п’ятому поверсі сучасного бізнес-центру повітря було стерильним, прохолодним і просякнутим тонким ароматом дорогих парфумів з нотками сандалу та впевненості.
Її підбори відбивали чіткий, майже військовий ритм по дорогій італійській плитці холу. Цок. Цок. Цок. Цей звук був її візитівкою. Коли він затихав у глибині сходів, працівники офісу полегшено видихали, а ті, хто запізнився, намагалися проскочити непоміченими.
— Доброго ранку, Катерино Львівно! — пролепетала секретарка Ніна, підхоплюючись зі свого місця. Дівчина виглядала як ідеальний додаток до офісного інтер’єру: акуратна зачіска, тихий голос, відсутність власної думки.
— Звіти по холдингу «Арго» на стіл. Каву — без цукру, вершки окремо, — кинула Катерина, не сповільнюючи кроку.
Вона ніколи не чекала на ліфт. П’ятий поверх був її особистим викликом. Кожна сходинка — це як щабель у кар’єрі, який вона вигризала зубами. У свої тридцять шість вона виглядала на двадцять вісім, але її очі… Це були очі жінки, яка бачила, як руйнуються імперії та людські долі.
— Хто це? — прошепотів молодик, що щойно зайшов з вулиці, заворожено дивлячись їй услід. Його погляд затримався на ідеальній лінії її плечей та строгому сірому костюмі, який підкреслював фігуру, але не давав жодного натяку на доступність.
Охоронець Степан, чоловік із втомленим обличчям, який бачив у цій будівлі все, зміряв хлопця оцінюючим поглядом.
— Керівник нашої аудиторської фірми «Фенікс». І краще тобі на неї не задивлятися, хлопець. Вона не просто жінка, вона — сканер. Бачить тебе наскрізь разом із твоїми боргами та порожніми кишенями.
— Вона заміжня? — не вгамовувався молодик, поправляючи комірець сорочки.
— Тобі навіщо? — напружився Степан. — Ти до кого взагалі?
— Я на співбесіду… в сусідню контору. На сьомий, — збрехав хлопець, хоча його погляд був прикутий до золотистої вивіски на п’ятому поверсі.
Олексій мав ту особливу породу зовнішності, яку називають «привабливий пройдисвіт». Широка посмішка, трохи розпатлане волосся і погляд, що обіцяє небо в алмазах. Він швидко зрозумів: на сьомому поверсі йому робити нічого. Його мета була тут.
Олексій вийшов на п’ятому поверсі. Він поправив піджак, зробив глибокий вдих і впевнено підійшов до ресепшену.
— Доброго дня. Я до керівника, — сказав він Ніні з такою впевненістю, наче в нього в кишені був контракт на мільйон.
Ніна розгублено кліпнула очима:
— Ви записані? На яку годину? Прізвище?
— Розумієте, сонечко, — Олексій нахилився ближче, обдаровуючи дівчину своєю найнахабнішою посмішкою. — Я не встиг записатися. Але справа термінова. Питання життя і смерті… або принаймні великого прибутку.
У цей момент двері кабінету відчинилися. Катерина йшла до виходу, перевіряючи щось у телефоні. Олексій миттєво змінив тактику. Він прибрав нахабство і «включив» вигляд сором’язливого, але неймовірно талановитого провінціала.
— Катерино Львівно, тут до вас… без запису, — виправдальним тоном промовила Ніна.
Катерина підняла голову. Її погляд, холодний і гострий, як лезо, затримався на Олексієві. Вона окинула його швидким поглядом — від дешевих, але начищених до блиску туфель до впевненого підборіддя.
— Я прийшов на співбесіду поверхом вище, — почав Олексій, дивлячись їй прямо в очі. — Але коли побачив вашу назву… «Фенікс». Я зрозумів, що хочу працювати саме тут. Ви ж знаєте, що таке відроджуватися з попелу?
Катерина зупинилася. Її зацікавила ця відверта зухвалість. Більшість чоловіків у її присутності або намагалися здаватися розумнішими, ніж є, або ховали очі. Цей же стояв прямо.
— У вас є відповідна освіта? Економіка, фінанси? — її голос був низьким і спокійним.
— Юрист. Але я швидко вчуся. Чесно, — він посміхнувся так щиро, що навіть у Катерини на мить з’явилося відчуття дежавю.
Вона згадала себе п’ятнадцять років тому. Таку ж голодну до успіху, з одним чемоданом і купою образ на світ. Щось усередині неї тьохнуло.
— Що ж, ходімо. Маєте десять хвилин, — вона розвернулася і пішла назад до кабінету.
Олексій йшов за нею, розглядаючи її бездоганну спину. «Ось воно, моє щасливе квиток», — промайнуло в його голові.
У кабінеті пахло кавою та папером. Катерина сіла у велике шкіряне крісло.
— На що ви розраховуєте? Ми — серйозна компанія. Тут не грають у «вірю — не вірю». Тут рахують гроші.
— Я хочу шансу, — Олексій говорив палко. — Просто дайте мені два тижні. Випробувальний термін. Якщо я не принесу користі — піду сам, і ви про мене більше не почуєте.
Катерина мовчала кілька секунд. Її внутрішній голос кричав: «Викинь його! Він брехун!». Але інший голос, тихий і втомлений від самотності, прошепотів: «А раптом це те, що тобі треба? Трішки життя в цьому скляному замку».
— Гаразд. Один наш ветеран якраз іде на відпочинок. Будете допомагати йому з архівами та дрібними справами. Випробувальний термін — два місяці. Оплата мінімальна. Згодні?
— Більш ніж! Дякую, Катерино Львівно. Ви не пошкодуєте.
Він вийшов з кабінету переможцем. Катерина дивилася йому вслід, відчуваючи дивну тривогу. Вона знала, що її служба безпеки перевірить його. Але вона також знала, що професійні маніпулятори завжди залишають у документах лише те, що хочуть показати.
Катерина не завжди була «залізною кнопкою». Колись вона була Катрусею з маленького містечка, де небо завжди було сірим від диму заводських труб. Її мати працювала у три зміни, щоб донька мала нові туфлі на випускний. Мати померла, так і не побачивши доньчиного успіху.
Потім був Ілля. Красень, перше кохання. Він обіцяв їй увесь світ, а коли вона сказала, що чекає дитину, просто зник. Змінив номер, переїхав, викреслив її. Катерина тоді прийняла найважче рішення у своєму житті, яке закрило їй шлях до материнства назавжди. Принаймні, так їй казали лікарі. Це був її перший великий шрам.
Пізніше був чоловік, набагато старший за неї. Він став її вчителем. Навчив її не вірити сльозам, рахувати кожну копійку і тримати спину рівно, навіть коли серце розбите. Після його смерті вона отримала все: фірму, квартиру в центрі, статус. Але вечорами в її величезній вітальні було занадто тихо.
Минуло два тижні. Олексій виявився напрочуд старанним. Він завжди був поруч, коли потрібно було піднести теку, замовити вечерю в офіс чи просто пожартувати, розряджаючи напружену атмосферу.
Одного вечора в офісі влаштували невелике свято — проводжали старого співробітника на пенсію. Було шампанське, легка музика. Катерина стояла осторонь, спостерігаючи за всім цим звичною відстороненою посмішкою.
— Катерино Львівно, дозвольте один танець? — Олексій опинився поруч ніби з нізвідки.
— Олексію, це не зовсім доречно… — почала вона, але він уже м’яко взяв її за руку.
Він танцював дивовижно. Упевнено вів, відчуваючи кожен її рух. Коли музика затихла, він зробив легкий нахил, затримавши її в своїх обіймах на секунду довше, ніж вимагали пристойність. У залі зааплодували. Катерина відчула, як її щоки починають пашіти.
— Дякую, — коротко кинула вона і майже вибігла з зали.
Наступного тижня Олексій став підкреслено офіційним. Жодних жартів, жодних поглядів. Це була геніальна стратегія. Катерина, звикла до того, що все під її контролем, раптом відчула, що їй бракує його уваги.
Одного вечора, коли її водій затримався через аварію на дорозі, Олексій «випадково» опинився на парковці поруч зі своєю старою, але чистою машиною.
— Катерино Львівно, я бачу, ви без авто. Дозвольте підвезти? Без задніх думок, просто по дорозі.
Вона вагалася лише мить.
— Добре. Поїхали.
У салоні пахло чимось свіжим — лимоном і чоловічим одеколоном. Вони розмовляли про дрібниці: про архітектуру міста, про книги. Олексій виявився цікавим співрозмовником. Він не намагався її вразити цифрами, він говорив про почуття.
Біля під’їзду її елітного будинку він не пішов одразу. Він провів її до дверей. У ліфті на п’ятнадцятий поверх напруга стала майже відчутною фізично.
— Катю… — тихо сказав він, коли вони вийшли на її поверсі. Він вперше назвав її по імені.
Вона не зупинила його. У квартирі, де все було ідеально сірим і білим, вона раптом зрозуміла, наскільки вона зголодніла за простим людським теплом. Того вечора бар’єри, які вона будувала роками, розсипалися, як пісочний замок.
Ранок був сонячним. Олексій приніс їй каву в ліжко. Він був уже одягнений, зібраний.
— Я піду раніше, щоб нас не бачили разом. Не хочу, щоб про тебе ходили плітки в офісі. Твій водій буде за пів години.
Жодних зайвих обіцянок. Це підкупило її остаточно. Вона відчула себе не «залізною леді», а просто жінкою, про яку дбають.
Минуло два місяці. Їхній роман розвивався таємно, але бурхливо. Катерина почала частіше посміхатися, стала м’якшою до підлеглих. Олексій фактично переїхав до неї, хоча офіційно все ще тримав дистанцію.
Одного дня на нараді Катерині раптом стало погано. Темрява перед очима, гострий напад нудоти.
— Катерино Львівно, вам погано? — підскочила Ніна, тримаючи в руках черговий звіт.
Викликали швидку. У лікарні після низки аналізів лікар довго мовчав, дивлячись у картку.
— Знаєте, Катерино… — почав він, знімаючи окуляри. — У медицині бувають випадки, які ми називаємо дивом. Ваша історія хвороби казала, що це неможливо. Але ви вагітна. Шість тижнів. Організм вирішив дати вам останній шанс.
Катерина плакала. Це були сльози полегшення, страху і неймовірної радості. Вона хотіла негайно розповісти Олексію. Вона уявляла, як він зрадіє, як вони стануть справжньою сім’єю.
Вона дзвонила йому весь день, але він не брав слухавку. «Напевно, зайнятий, або телефон розрядився», — виправдовувала вона його. Не витримавши, вона вмовила медсестру відпустити її додому під розписку, подарувавши жінці свою дорогу каблучку на знак подяки.
Таксі мчало через вечірнє місто. Катерина відчувала, як усередині неї зароджується нове життя. Вона відчинила двері своєї квартири тихо, мріючи про те, як вона зараз обійме Олексія і скаже головні слова.
Але в передпокої вона зупинилася. У повітрі стояв запах смаженого м’яса. І сміх. Не його — жіночий. Грайливий, тонкий, такий знайомий.
Катерина пройшла до кухні, затамувавши подих. Те, що вона побачила, було болючішим за будь-який удар.
Олексій у її домашньому фартуху обіймав Ніну — ту саму «скромну» секретарку. Ніна сиділа на кухонній стійці в сорочці Олексія. Тій самій сорочці, яку Катерина власноруч прасувала вчора ввечері.
— Ну що, мій мисливцю на капітал, — сміялася Ніна, накручуючи пасмо волосся на палець. — Коли вже наша «королева» перепише на тебе частку у фірмі? Я втомилася грати роль мишки.
— Скоро, малюк, скоро, — голос Олексія був чужим, холодним. — Вона вже повністю в моїх руках. Жінки в її віці такі довірливі, коли їм кажуть про кохання. Ще місяць-два, і ми поїдемо звідси з хорошим кушем. Вона навіть не помітить, як я виведу активи.
Світ навколо Катерини захитався. Вона хотіла закричати, влетіти на кухню і розтерзати їх обох. Але в цей момент вона відчула легкий поштовх у животі. Можливо, це була лише уява, але це її зупинило.
«Ніяких нервів. Це твій останній шанс», — згадала вона слова лікаря.
Вона розвернулася і так само тихо, як увійшла, вийшла з власної квартири. Вона спустилася сходами — знову пішки, як завжди, коли треба було прийняти рішення.
Наступного ранку Катерина прийшла в офіс раніше за всіх. Вона була вдягнена у свій найсуворіший чорний костюм. На її обличчі не було жодної емоції.
Коли прийшла Ніна, вона здивовано побачила начальницю вже за робочим столом
— Ой, Катерино Львівно! Ви вже повернулися? Як ви почуваєтеся?
— Чудово, Ніно. Зайдіть до мене. І Олексія покличте.
Коли вони обоє зайшли до кабінету, Олексій спробував зобразити на обличчі турботу:
— Катю, кохана, я так хвилювався! Весь день був на об’єктах, телефон сів…
— Досить, — коротко кинула вона. Її голос був холодним, як лід.
Вона кинула на стіл два конверти.
— Олексію, ти звільнений. За власним бажанням або по статті за шахрайство — я вже підготувала документи для аудиту твоїх «успіхів» з активами. Тобі краще піти зараз. Ніно, ти теж. Речі отримаєте кур’єром.
Олексій на мить розгубився, його маска турботливого коханця сповзла.
— Ти що, через вчорашнє? — він гидко посміхнувся. — Ну, Катю, ти ж розумна жінка. Ти ж знала, що я не буду з тобою через твою прекрасну душу. Тобі тридцять шість, ти суха і холодна. А Ніна… вона жива.
Катерина навіть не здригнулася.
— Ти — випадкова помилка в моєму житті, Олексію. Бруд під моїми підборами. А зараз — вийдіть обидва. Поки я не викликала охорону.
Він спробував щось прошипіти про «ти пошкодуєш», але Катерина вже натиснула кнопку виклику охорони.
Коли двері за ними зачинилися, вона підійшла до вікна. Вона не відчувала порожнечі. Навпаки, вона відчувала неймовірну силу. Вона була Феніксом, який спалив своє минуле, щоб дати життя майбутньому.
Минуло три роки.
Травневий парк був залитий сонцем. Катерина везла візочок, у якому сиділа маленька дівчинка з таким самим впертим підборіддям і розумними очима, як у матері. Дівчинку звали Марія.
На лавці неподалік Катерина побачила чоловіка. Він був зарослий, у пом’ятому піджаку, і щось палко доводив молодій дівчині, яка виглядала втомленою від життя. Катерина впізнала Олексія. Він знову розповідав комусь казки про «великі можливості», шукаючи чергову жертву.
Вона пройшла повз, навіть не сповільнивши крок. Він її не помітив — його погляд був занадто зайнятий пошуком легкої наживи. А вона… вона більше не була залізною. Вона була живою.
Катерина взяла доньку на руки і посміхнулася. Вона знала: справжня сила не в тому, щоб нікого не підпускати, а в тому, щоб мати сміливість відпускати тих, хто не вартий навіть спогаду.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
