fbpx
Життєві історії
Такого велелюдного прощання у Вільхівці ще не бачили. Колишнього керівника найбільшого підприємства не стало раптово. Односельці навіть як слід не встигли обговорити новину, що він вернувся до своєї першої жінки. Багато ж хто ще пам’ятає, як Петро на старості літ покинув взагалі усе і подався влаштовувати своє життя у місто з молодою Тетяною. А потім став мало заробляти і та Тетяна поїхала в Італію на заробітки. Якось він зустрів її подругу на базарі: – Ти, Петре, Таньку не чекай додому. Вона тепер із сином синьйори живе. І Петро вирішив повернутися до дружини: “Прожене, так прожене. Гірше не буде”. І пішов до Алли

Такого велелюдного прощання у Вільхівці ще не бачили. Колишнього керівника найбільшого підприємства, сільгоспхімії, не стало раптово. Односельці навіть як слід не встигли обговорити новину, що він вернувся до своєї першої жінки. Багато ж хто ще пам’ятає, як Петро на старості літ покинув взагалі усе і подався влаштовувати своє життя у місто з молодою.

Петрові у житті все давалося легко. Одразу після школи хлопчина з звичайної селянської сім’ї вступив до інституту у Львові вчитися на інженера. А як закінчив навчання, отримав направлення в один з найбагатших колгоспів. Там кар’єра молодого спеціаліста розвивалася дуже стрімко. Через півтора року він став головним інженером, а ще за трохи йому запропонували очолити районну сільгоспхімію. І вже у 30 літ його інакше як Петром Максимовичем не називали. За матеріалами

Та й не тільки у кар’єрі щастило Петрові. Ще працюючи простим інженером, він зустрів, як тоді думав, кохання усього свого життя. Алла приїхала у село після медучилища. Її не можна було назвати красунею у звичайному розумінні цього слова. Але маленький веснянкуватий кирпатий носик, пухкенькі рожеві вуста, величезні блакитні очі в обрамленні довгих вій – усе це робило дівчину надзвичайно милою, віяло від неї якоюсь добротою, яка притягувала. Коли вона усміхалася, на щічках з’являлися ямочки. Щойно Петро їх побачив – одразу закохався.

Люди в селі за них дуже раділи. Адже милу та добру Аллочку одразу усі полюбили, не можна було бути байдужим до неї, бо була дуже уважна до старших і добра до діток.

Весілля зіграли вони уже за два місяці. Через рік народився синочок, якого на честь діда назвали Максимом.

30 років Петро та Алла прожили разом, можна сказати, душа в душу. Вони ніколи один на одного голосу не підвищили, в домі постійно був добробут та злагода. Це на роботі Петро Максимович був начальником. А вдома – дуже уважним чоловіком та турботливим батьком.

Збудував найкращу у селі хату – двоповерхову, під червоною черепицею. А головне, у ній були туалет і ванна. Ніхто такого у Вільхівці не мав, а Петро Максимович для своєї дружини Аллусі зробив.

Алла була щиро закохана в квіти, що цвіли на клумбі біля її оселі з весни аж до пізньої осені.

Словом, Алла була гарною господинею, люблячою дружиною, мамою і бабусею.

Того осіннього вечора Петра Максимовича ноги додому не несли. Не знав, як подивиться жінці в очі, як сказати їй, що покохав іншу і йде до неї, хоче покинути дружину та сім’ю. Все розумів, знав народну мудрість: сивина в бороду, біс в ребро. Але нічого не міг із собою вдіяти, бо душа тягнулася до іншої. Це було понад його сили – відмовитися від Тетяни.

Зі жвавою та яскравою жіночкою він випадково познайомився на дні народження в одного з районних начальників. Чорне, як воронове крило, довге та пишне волосся, величезні темні мигдалевидні очі – повна протилежність його Аллі. Таня була жіночкою, що називається, у самому соку – ще й 30 літ не мала. Вона одразу зрозуміла, яким «перспективним» чоловіком є Петро і що з ним житиме, як за кам’яною стіною, адже бачила, що заради сім’ї він буде готовий на все.

Петро Максимович навіть не зогледівся, як швидко у них все закрутилося. Через пів року він без неї вже жити не міг. Алла ж ніби й не помічала, що чоловік став частенько приходити додому дуже пізно. Казав, що затримався то на роботі, то з друзями. Алла й вірила чоловікові. Тим більше, що цілий день крутилася з внуками, господарством.

– Петюню, мені вже тридцять на носі. Я хочу заміж, сім’ю та діток, – почала якось воркувати після проведеного разом часу Таня. – Нам же з тобою так добре. Нащо тобі додому вертатися, залишайся та й живи зі мною?

Петро Максимович спочатку відмовчувався. Ох і нелегко було після 50-ти зважитися почати життя спочатку! Але Таня буквально поставила питання серйозно: або він іде від жінки, або вона припиняє з ним стосунки.

Розмова з Аллою була дуже непростою. Після того, як Петро сказав, що любить іншу, дружину забрали у лікарню. Син рішуче мовив, що у нього більше немає батька, і гримнув дверима.

Совість заспокоювало лише те, що Петро залишив усе нажите сім’ї – хату, ощадні книжки. Собі взяв тільки свій автомобіль.

Починати нове життя вони з Танею вирішили в обласному центрі. Спочатку зняли квартиру, потім Петро Максимович вибив собі малосімейку.

У 90-ті роки пробивний колись чоловік «вписатися» не зміг. Споживспілка, у якій влаштувався на роботу, розвалилася. Почалися проблеми з грішми. І з Танькою. Вона перестала називати його лагідними іменами. Почала докоряти постійно за все, а через пів року заявила, що їде з подружкою в Італію гроші заробляти, раз він не може забезпечити її сам.

–  Хіба таким має бути чоловік? Думала, що про фінанси з тобою не треба буде турбуватися, – тільки й мовила на прощання.

Танька як поїхала, так і слід її прохолов. Зателефонувала тільки раз – повідомила, що влаштувалася доглядати стару синьйору.

І Петро Максимович на схилі літ зрозумів, що таке злидні та бідність. Він став буквально копійки рахувати. У місті ж треба було все купити – і картоплі, і молока. На пенсію, яка знецінилася, не розгуляєшся.

Через рік він випадково зустрів на базарі Танину подружку. Вона подивилася на нещасного чоловіка і сказала:

– Ти, Петре, Таньку не чекай додому. Вона тепер із сином синьйори живе там в Італії тій. У них все добре, в Україну вона повертатися не збирається.

Ох і боляче від тих слів стало чоловікові! Не один вечір проплакав. І став свою кохану дружину Аллу згадувати, як добре вони з нею стільки літ жили!

А одного дня зважився приїхати в село, у свою стару хату. «Прожене, то й прожене, – подумав. – Гірше, як є, не буде».

Алла ж як побачила його пошарпаний одяг, затравлений погляд, ні слова докору не сказала – впустила у хату. А через місяць Петра не стало – не витримав. Геть чоловік себе згриз за свою помилку важку.

Марта ДИМИДІВСЬКА.

Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!

Фото ілюстративне – pixabay.

facebook