Так склалося, що я виховала не лише свою доньку Марину, а ще й двох дітей своєї сестри – Галинку і Даринку. Різниці я між ними ніколи не робила, тому багато людей вважало, що це троє моїх дітей.
Так прожили роки, дівчата вже зовсім дорослі, і тепер об’явилася моя сестра, яка вважає, що її діти мають їй на картку гроші скидати.
Я проти цього, і справа навіть не в грошах, а в ставленні сестри до своїх дітей.
Моя сестра старша за мене на 4 роки. Коли мені виповнилося 13 років, нашого батька не стало. Залишились ми з мамою.
Сестра почала показувати характер ще за батька. Вона мріяла про розкішне життя, дорогі речі і злилася, що батьки не можуть цього дозволити. Навіть не хотіла вчитися, адже вважала це зайвою тратою часу.
Вступати в університет сестра після школи навідріз відмовлялася. Тато був ще живий.
– Навіщо мені вища освіта? Сидіти потім на державній роботі та копійки отримувати? Ні, я не хочу так жити. Я не збираюся жити в цьому містечку, – говорила сестра.
Лариса зробила як сказала – після школи поїхала в обласний центр і, начебто, влаштувалася на роботу. З нами вона майже перестала спілкуватися. Сестра буквально викреслила нас зі свого життя. Тому ми від чужих людей дізналися, що в місті вона живе з набагато старшим за себе чоловіком, який знімає їй квартиру.
В місті, один за одним, вона народила своєму чоловікові двох дітей. Але той чоловік її кинув, він був одружений, і повернувся в свою родину, а Ларису просто залишив напризволяще з двома дітьми.
Сестра не придумала нічого кращого, як привести своїх дітей мамі в її квартиру. Тоді я ще проживала з мамою, бо була студенткою.
Племінниць я дуже любила, тому допомагала їх ростити. Сестра в цей час влаштовувала своє особисте життя, тому просто забула про те, що у неї є діти. Про ніякі гроші мова навіть не йшла, мама сама все фінансувала онучкам, і повністю їх утримувала за свій рахунок.
Згодом і я вийшла заміж. Мені пощастило з чоловіком, він був і розумним, і добрим. Оскільки ми мали власний будинок, то мій чоловік сам запропонував забрати дівчаток з мамою до нас. А мамину квартиру ми тим часом здавали, і мали з того нехай невеликий, але прибуток.
Одним словом, ми виховували дівчаток із мамою разом. А коли у мене народилася донечка, і стала кликати мене мамою, племінниці теж захотіли мене так називати, хоча знали правду, що їхня мама – Лариса.
Згодом від спільних знайомих ми дізналися, що сестра живе в іншій області з чоловіком, у них є троє дітей, але чи спільних, чи то чоловікові діти, я не знаю. До своїх рідних дітей – Галини і Дарини, сестра навіть не телефонувала, ну зовсім не цікавилася тим, як вони живуть.
Наразі племінницям вже 25 та 24 роки. Ми з ними чудово ладнаємо. Галинка вже заміж вийшла, Дарина збирається. Обидві донечки вже працюють, і непогано заробляють.
Нещодавно Лариса згадала про своїх дітей почала донькам писати у соцмережі. Розповідає дітям, як їй погано, щоб вони їй гроші скидали на картку.
Я проти. А сестру засуджую. Як можна так байдуже ставитися до своїх дітей, а тепер ще й хотіти від них допомоги?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.