Я вийшла заміж дуже рано, мені щойно виповнилося 18 років. Пропозицію я прийняла від свого сусіда Івана.
Ми з ним росли разом, він був старшим за мене на чотири роки, він прийшов з армії, ми почали зустрічатися, а потім одружилися.
Жити ми стали у мене вдома, а у Івана вдома стала жити його сестра Олена з чоловіком.
Недарма кажуть, що в житті як на довгій ниві, все може бути.
Так склалося і у нас з Іваном. Спочатку ми жили дуже добре, у нас народилася донечка.
Моя мама з татом старалися з усіх сил, аби нам допомогти.
Свекруха, яка жила з нами через паркан, теж нам допомагала, і продуктами, і деколи грошима.
Все змінилося, коли сестра чоловіка вийшла заміж.
Відтоді свекруха наче забула, що у неї є син, і дбала лише про свою дочку і її дітей.
Дуже прикро було дивитися, як вона робить різницю між внуками, дітей Олени вона горнула до себе, все їм купувала, а моїй доньці хоч би одну цукерку коли дала.
Ще гірше стало, коли мій Іван пішов від мене. Він тоді почав їздити на заробітки і там собі когось знайшов.
Свекруха тоді стала на сторону сина, сказала, що від добрих дружин чоловіки і не йдуть.
Ще й в приклад мені поставила свого зятя і свою донечку, він теж на заробітки з моїм Іваном їздив, але з сім’ї, де йому було дуже добре, таки не пішов.
Мені тоді прикро було це чути, свекруха не лише мені це говорила, вона по всьому селу рознесла, яка я погана, і саме тому її Іван від мене пішов.
Але я змогла все пережити, зараз моя донечка доросла, і все давно в минулому.
Тільки от від сусідства з своєю колишньою свекрухою я так нікуди не ділася, тому мала можливість побачити на власні очі, як доля віртуозно з нею повелася.
Так склалося, що свекруха моя на старість залишилася одна, їй 78 років, вона хворіє, далі своєї хвіртки не виходить, а допомогти їй нікому.
Її хвалений зять через сім років після нашого з Іваном розлучення теж пішов з сім’ї.
Олена погорювала, а далі зібрала своїх дітей і виїхала з ними в Америку, чого аж так далеко, точно сказати не можу.
Івана теж немає на цьому світі, років три тому дали свекрусі знати, що її сина раптово не стало.
От і виходить так, що нема кому стареньку маму доглядати.
А у мене душа розривається, коли я бачу її немічну, інколи по кілька днів без хліба сиділа, до неї приходить якась соцпрацівниця, але хіба чужі люди зможуть доглянути так як рідна людина це б зробила.
І переборовши себе, свої образи, я вирішила допомагати їй, але не як колишній свекрусі, а як бабусі моєї дочки.
Хіба мені важко в неділю зварити більше борщу чи наліпити трохи більше вареників і пригостити сусідку? Або на вихідних піти до неї і помити підлогу?
Відколи я стала до неї ходити, я її пробачила, і аж самій на душі легше стало.
А от дочка мене не розуміє, каже, що вона б не пробачила.
Проте я думаю, що вона просто молода, і життя не знає.
Бо в житті, як на довгій ниві – все може бути. Головне – залишатися людиною.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
