op

— Кажуть, що час лікує, але це брехня, яку придумали ті, хто ніколи не прокидався посеред ночі від порожнечі у власному ліжку. Я стою біля вікна свого кабінету.

— Я забираю онука до себе, і це не обговорюється, бо ви просто не даєте дитині дихати в цій комірчині! — Олена Петрівна вхопила малого за руку так

— А я тобі казала, Мар’яно, що своя земля — то не тільки власна полуниця, а ще й великий тест на терпіння, який ми, схоже, провалили, — зітхнула

— Настав час ділити квартиру, — голос Ігоря у слухавці звучав напрочуд буденно, і це дратувало Мар’яну найбільше. Вони не розмовляли нормально вже понад рік. Тобто, як не

— То ти мені поможеш чи ні? — Юля стояла в дверях, не знімаючи пальта, і дивилася на невістку поглядом людини, якій увесь світ щось винен. Марина мимоволі

— Знову ці паперові книжки, Ганно Василівно? Я ж вас просила: не приносьте в хату зайвого мотлоху. У дітей планшети, там усе є. Їм конструктори сучасні потрібні, а

— В мене таке враження, що ця стіна зараз впаде, — Богдан з усмішкою постукав по старій перегородці їхньої першої власної квартири. Звук був глухий, наче стіна погоджувалася

— Дарія, ми вже під дверима, відчиняй, бо на коридорі протяги, ще не вистачало застудитися перед поїздкою! Голос Олени Сергіївни завжди мав ту особливу тональність, яка не передбачала

— Знаєш, я раптом зрозумів, що ми просто звикли до вечірнього чаю, а не одне до одного. Мар’яна саме розкладала по тарілках запіканку. Вона не здригнулася, не впустила

— А ти не думаєш, що «чужі» подарунки тільки займають місце там, де мають лежати справжні гостинці? — ці слова свекрухи, кинуті наче ненароком під час відеодзвінка, досі