Арино, ну подивись на ці ціни, — зітхав Матвій, гортаючи оголошення на ноутбуці. — Ми або все життя будемо на фундамент збирати, або купимо халупу в такому місці, звідки до найближчого хлібного три дні лісом бігти. Навіть старі розвалюхи в передмісті коштують нечувано. — Нічого, Матвію, — підбадьорювала я його, хоча в самої на душі було шкребти. — Головне, що ми знаємо, чого хочемо. Колись воно вистрілить. Можливо, знайдеться хтось, кому треба терміново продати. І справді, допоміг випадок. Колезі Матвія у спадок дісталася ділянка майже в межах міста. Той хлопець, Сергій, був типовим міським жителем — ніяких грядок, ніяких бань, йому подавай бетон і панорамні вікна на двадцятому поверсі. Гроші йому були потрібні терміново, бо він планував переїзд за кордон. Тому ціна виявилася просто смішною для такого району. Ми вигребли всі заощадження, влізли в кредит, але ділянку викупили. Тепер у нас був свій шматок землі. Справжній! Десять соток щастя, зарослих пирієм і старою малинником. — Ну що, господине, — сказав Матвій, обіймаючи мене посеред бур’янів на нашій новій території. — Тепер готуйся. Руки в нас є, голова на плечах теж. Будемо будувати. Це буде важко, але воно того варте
З того моменту, як ми з Матвієм одружилися, ми мріяли про свій дім. Обом було душно в маленькій міській квартирі, де сусіди зверху вічно щось совали, а знизу
Забирай свої речі і вимітайся! — Люся так сильно поставила тарілку на стіл, що вона ледь не розлетілася на шматки. — Двадцяти років коту під хвіст, і все через що? Через якусь… — Не починай знову, — Віктор втомлено потер лоб. — Аліна не «якась». Ми з нею… у нас усе серйозно. Люся засміялася так голосно, що, здавалося, навіть сама квартира здивувалася. Цей сміх був гірким, він лунав у порожній кухні, де ще вранці вони разом пили каву. — Серйозно? Тобі п’ятдесят, їй тридцять два. Ну що у вас може бути серйозного? Криза середнього віку в тебе, ось що! Просто захотілося чогось новенького, свіженького? А як же ми? Як же все те, що ми будували по цеглинці? Віктор мовчки збирав речі у стару спортивну сумку. Його руки рухалися механічно, ніби вони вже давно вивчили цю рутинну послідовність. Він складав сорочки, светри, якісь дрібниці. А ще вчора вони з Люсею обговорювали, яку плитку покласти у ванній, у ремонті, який відкладали ціле десятиліття. Вони мріяли, як нарешті зроблять квартиру затишною, як будуть приймати гостей. — Куди ти зібрався? До неї? — Люся схрестила руки на грудях, спостерігаючи, як він бере речі, які вона ще вчора прала з такою турботою. Кожна ця річ була частиною їхнього спільного побуту
— Забирай свої речі і вимітайся! — Люся так сильно поставила тарілку на стіл, що вона ледь не розлетілася на шматки. — Двадцяти років коту під хвіст, і
Василю? — я ледь не впустила сумку, а пальці затремтіли. — А ти що тут робиш? Чому не попередив? Де діти? Чоловік ступив на римський асфальт, поставив важку валізу і якось ніяково посміхнувся, мружачись від яскравого світла. — Сюрприз, Ганнусю. З ювілеєм тебе, дорога моя. Я стояла мов укопана. У голові промайнув цілий вихор думок. Перша — неймовірна радість. Я не бачила його майже рік. Друга — тривога. Невже таки приїхав перевіряти, чи немає в мене тут якогось італійця? Останні пів року наші телефонні розмови перетворилися на справжні допити. Василь серйозно ображався, що я восьмий рік не повертаюся додому, і в кожному моєму слові шукав підступ. Навіть розлученням погрожував, мовляв, раз не їдеш — значить, тримає тебе тут хтось міцніше за законного чоловіка. — Ходімо вже, — нарешті вимовила я, підходячи до нього. — Тут не можна довго стояти, заважаємо людям. Я взяла його за вільну руку. Його долоня була грубою, звиклою до роботи в саду, такою знайомою. Ми повільно пішли в бік мого будинку. — Ганю, а чого воно тут усе таке… жовте? — спитав Василь, озираючись на будинки з охристою штукатуркою. — І спека така, наче в нас у серпні
Я стояла на автобусній зупинці, переминаючись із ноги на ногу від хвилювання. Сьогодні мій ювілей, шістдесят п’ять років, і найкращим подарунком мав стати приїзд доньки з онукою. Я
А я казала тобі, Олено, їдь зі мною! І що ти тут висиділа? — голос моєї зовиці Галини дзвенів на всю свекрушину кухню, перекриваючи шум телевізора, де транслювали черговий святковий концерт. Це було на Різдво. За столом зібралася вся родина: свекруха, мій чоловік Ігор, Галина, яка щойно приїхала з Італії у «відпустку». Вона поїхала на заробітки десять років тому, залишивши двох синів на маму, і з того часу її розмови зводилися до одного: скільки коштує квадратний метр житла і як важко ми, домашні, «проїдаємо життя». — Послухала б мене сім років тому, вже б у власній трикімнатній новобудові ремонти закінчувала, — продовжувала вона, демонстративно поправляючи золотий браслет на зап’ясті. — Просто ти лінива, Олено. Боїшся труднощів. Тобі краще вдома сидіти, копійки рахувати, ніж поїхати і заробити як людина. Я мовчки розкладала кутю по піалах. Кожне її слово кололо, мов дрібна скляна крихта. Лінива? Я, яка з шостої ранку на ногах — то в городі, то на роботі в школі, то з каструлями? Але в нашій родині слово Галини було законом. Вона була «годувальницею», «успішною жінкою», яка привозила євро і пахла дорогими парфумами. Ігор спочатку мовчав, але я бачила, як у його очах загоряється вогник заздрощів до сестриних статків
— А я казала тобі, Олено, їдь зі мною! І що ти тут висиділа? — голос моєї зовиці Галини дзвенів на всю свекрушину кухню, перекриваючи шум телевізора, де
Я про тебе, Катерино, краще думала, їй-Богу! Інші заробітчанки квартири тут купують, а ти вирішила останнє продавати? Не була я в твоїй Італії і бути не хочу, але одне знаю точно — житло вдома я б не продала нізащо! Голос моєї сестри Люби дзвенів на всю кухню, відбиваючись від кахлів і заповнюючи кожен куточок моєї невеликої, але затишної квартири. Вона примчала з села, ледь почувши про мої плани від «добрих людей», щоб, як вона казала, «вправити мені мізки». Люба завжди була такою. Скільки я її пам’ятаю, вона краще за всіх знала, як мені жити, що купувати, куди витрачати гроші і навіть з ким вітатися на вулиці. Вона старша на п’ять років, і цей факт, на її думку, давав їй довічне право на істину в останній інстанції. Я сиділа навпроти неї, повільно розмішуючи цукор у чашці чаю. Чай уже давно охолов, але я продовжувала крутити ложечкою, слухаючи знайомі нотки в її голосі. Коли не стало нашої мами, Люба проявила дивовижну спритність. Вона швиденько оформила всю спадщину на себе — і хату в селі, і пай, і старенький сад. Мені тоді було кинуто коротке: — Тобі не треба, ти там в Італії багачка, у євро купаєшся. А мені дітей піднімати, онуків годувати
— Я про тебе, Катерино, краще думала, їй-Богу! Інші заробітчанки квартири тут купують, а ти вирішила останнє продавати? Не була я в твоїй Італії і бути не хочу,
Мамині котлети — це просто їжа, Богдане, я про них більше чути нічого не хочу! — Мар’яна різко опустила черпак у каструлю, відчуваючи, як усередині закипає щось значно гарячіше за овочевий суп. Пара від каструлі піднялася вгору, огортаючи її обличчя, але рум’янець на щоках був зовсім не від пари. Це було те саме відчуття, коли ти місяцями будуєш фортецю з порозуміння та здорового глузду, а хтось приходить і одним масним рухом перекреслює всі зусилля. — Це нормальна вечеря чоловіка, який працює з ранку до вечора, — Богдан із характерним стукотом поставив на стіл скляну банку, заповнену чимось золотистим і дуже жирним. Банка була ще теплою, загорнутою в газету, як якийсь секретний артефакт із минулого століття. — Мама спеціально на ринок ходила, шукала «справжнє» м’ясо у якоїсь своєї перевіреної господині. Подивися на цей колір. Це їжа, Мар’яно. А не твої кабачкові оладки, від яких я скоро почну світитися наскрізь. Він почав розмотувати газету, і кухню вмить заповнив густий, важкий запах смаженого сала, часнику та пересмаженої цибулі. Для Богдана це був аромат дитинства, безпеки та любові. Для Мар’яни — це був запах майбутнього візиту до кардіолога та безсонних ночей через його печію
— Мамині котлети — це просто їжа, Богдане, я про них більше чути нічого не хочу! — Мар’яна різко опустила черпак у каструлю, відчуваючи, як усередині закипає щось
Навіщо ти це робиш? Навіщо рахуєш кожну копійку? Це ж рідні люди, Солю! Тобі що, шкода для близьких? Ми ж сім’я, у нас все спільне. – Спільне – це коли обидва знають, куди йдуть гроші. Чому я дізнаюся про ці «потреби» тільки тоді, коли на картці не вистачає на комуналку? – Мамі важко, вона на пенсії! – його голос став вищим, з’явилися роздратовані нотки. – У мами є дача, трикімнатна квартира і ще двоє дорослих синів, крім тебе. Вадим і Олег теж працюють. Чому вони не скидаються? Чому я працюю по дванадцять годин, а твоя мама вирішує оновлювати гардероб за мій рахунок? – Соломіє, не все в житті вимірюється папірцями. Де твоя душа? Де твоє співчуття? – Моє співчуття зараз на межі виснаження, Тарасе. Як і мій рахунок. Того вечора, ніби за розкладом, задзвонив телефон. Це була Марія Іванівна, моя свекруха. Тарас, демонструючи свою відкритість, поставив на гучний зв’язок. – Синочку, привіт! Дякую, гроші прийшли. Але знаєш, я подумала… Наступного разу треба буде трохи більше. Я тут зайшла в магазин, бачила таку чудову кухню. Моя вже зовсім розсипається, дверцята не тримаються. Соломія ж не буде проти? Вона ж у нас розумниця, так багато працює. – Добре, мамо, – тихо сказав він. – Не хвилюйся, ми щось придумаємо. Все зробимо
– Я не благодійний фонд для всіх твоїх родичів та нових знайомих, – сказала я чоловікові, поклавши папку з роздруківками на стіл. Він змінився в обличчі так швидко,
Навіщо нам та риба запечена, Олю, зроби краще те, що мама любить: голубців накрути, дерунів насмаж зі сметаною, і щоб м’ясо було обов’язково — по-домашньому, з цибулькою та сиром зверху. — Стьопо, ми ж домовлялися, — тихо відповіла я, намагаючись не підвищувати голос, хоча всередині все тремтіло. — Ці вихідні ми мали просто відпочити. Я весь тиждень зводила баланси, у мене спина просто не розгинається. Я мріяла про тишу і просто погуляти з малими в парку. Ми ж обговорювали це ще в середу. Пам’ятаєш? Чоловік примирливо посміхнувся, зробивши крок уперед. Він простягнув руку, щоб поцупити гарячий сирник прямо з тарілки. — Сонечко, ну ти чого? Це ж мої рідні. Мама зі Світланою та дітьми проїздом будуть, заїдуть лише на кілька годин. Не можу ж я сказати рідній матері, що ми її не чекаємо, бо ти втомилася на комп’ютері кнопки натискати? Ти ж у мене господиня, тобі що, важко кілька картоплин почистити? Тим паче, я м’ясо куплю. Це ж не проблема
— Навіщо нам та риба запечена, Олю, зроби краще те, що мама любить: голубців накрути, дерунів насмаж зі сметаною, і щоб м’ясо було обов’язково — по-домашньому, з цибулькою
Зараз не найкращий час для таких розмов. Ще й дев’яти днів не минуло, а ми вже ділимо спадщину. – А коли буде найкращий час? – не вгавала сестра, поправляючи дорогу сукню. – У мене діти ростуть, їм потрібно десь жити, розвиватися. А ви з Романом і так непогано влаштувалися у столиці. Роман, чоловік Катерини, стояв біля дверей і зосереджено розглядав старе фото на стіні, намагаючись вдавати, що він не чує цієї розмови. Його погляд був спрямований кудись повз людей. Назар, чоловік Мар’яни, сидів за столом і мовчки гортав стару газету. Він знав свою дружину: вона терпіти не могла конфліктів, особливо в таку хвилину, але несправедливості не терпіла ще більше. – Катю, давай по суті, – озвався Назар. – Хата велика, садок доглянутий. Батьки все життя сюди вкладали. Мама завжди казала, що це місце для всієї родини. – Мама багато чого казала, – перебила Катерина. – Але саме я привозила сюди онуків на все літо. Саме мої діти бігали цим подвір’ям, поки ви займалися кар’єрою. Мар’яна відчула, як у грудях стає тісно. Вона згадала, як кожні вихідні, попри втому після робочого тижня, вони з Назаром їхали сюди. Як фарбували паркан, як садили молоді яблуні, як купували мамі ліки, про які та ніколи не просила
– Ти думаєш, що батьківська хата належить лише тобі, бо ти тут частіше бувала? – Катерина стояла посеред затишної вітальні, де ще пахло лісовими травами та свіжою випічкою,
Дитино, ви ще молоді і не розумієте ціни грошам, — відмахнулася свекруха. — Витрачаєте кошти на дурниці, а могли б швидше борг за квартиру віддати. Марина переглянулася з Павлом, але він лише ледь помітно стенув плечима, мовляв, «ну ти ж знаєш мою маму, вона хоче як краще». Саме це «як краще» стало головною темою наступних кількох тижнів. Кожного разу, коли Марина поверталася з роботи, вона знаходила вдома якісь зміни. То на підвіконні з’являлися старі горщики з геранню, то у ванній висів «правильний» килимок, бо той, що купила Марина, на думку свекрухи, був занадто тонким. Найбільше Марину зачіпало те, що Ганна Степанівна мала ключі, які Павло дав їй «про всяк випадок». — Павле, мені неприємно, що твоя мама приходить сюди, коли нас немає, і переставляє мої речі, — сказала Марина одного вечора. — Марино, вона просто хоче допомогти, вона ж бачить, як ми втомлюємося на роботі
— Я ж казала, що ці штори сюди зовсім не пасуть, вони роблять кімнату схожою на лікарняну палату, — ці слова Ганни Степанівни пролунали прямо з порога, щойно

You cannot copy content of this page