Головна

op

Шістнадцять років пролетіли, як одна мить. З завданням Анна справилася – дітей вивчила, хату побудувала, з чоловіком розлучилася. Він таки через рік, як Анна його покинула, зійшовся з вдовою. Діти після навчання залишилися жити у Львові, тому хата в селі стоїть пусткою, хоч і відбудувала Анна її на славу. Оксана п’ять років тому вийшла заміж, вже й двох внучок встигла подарувати Анні. А от Андрію чомусь не щастило. Хлопцеві вже за тридцять, а особистого щастя він досі так і не знайшов. Анна часто, в перервах між роботою, молилася за добру долю своїх дітей
Життєві історії 0
Анна в Італії на заробітках вже довгих шістнадцять років. За цей час багато чого в житті змінилося – діти виросли, і хата в селі виросла, все добре, правда,
Що б не сталося, я завжди підтримувала своїх дітей. Приїхала я додому – один син мене машиною зустрів, додому привіз. Там вже донька мене чекає з смачним обідом. А ввечері ми зібралися у нас вдома великою родиною: дві доньки, два сина, дві невістки, два зятя, 9 онуків! Це ж тільки найрідніших я вам перечислила! В мене сльози радості на очах були, коли я на них усіх дивилася. Радію, що гроші не пересварили моїх дітей. Бо ж ми з чоловіком не вічні. Головне, що у нас в родині панує мир і взаєморозуміння! Тепер у мене велика дружна родина! Виявляється, що можна і не посваритися на грошах
Життєві історії 0
Додому я їхала з острахом, бо наслухалася тут, в Італії, різних історій про невдячних дітей. Не знала, що мене там чекає. На заробітки я поїхала 20 років тому,
Нарікала на життя поки не поїхала в Італію. Добре кажуть, що важко оцінити що маєш, поки не потрапиш в іншу ситуацію. Останнім часом мене не покидали думки про те, що нам з чоловіком треба розлучитися. Живемо разом ми вже 15 років, і я втомилася від безгрошів’я. Мені постійно здавалося, що я живу погано
Життєві історії 0
Останнім часом мене не покидали думки про те, що нам з чоловіком треба розлучитися. Живемо разом ми вже 15 років, і я втомилася від безгрошів’я. Мені постійно здавалося,
Моя старша сестра теж двоє дітей має, так заради них вона в Італію на заробітки поїхала. Купила двом донькам по квартирі. А я собі подумала, невже я гірша? Чи мої діти гірші, ніж діти сестри? З чоловіком було марно на цю тему говорити, то ж я просто поставила його перед фактом, що теж їду в Італію до сестри, щоб наших дітей житлом забезпечити. Що тут почалося! Чоловік був настільки проти, що казав, що розлучиться зі мною, якщо я поїду. Але я таки зробила як задумала, сподіваючись, що з часом чоловік зрозуміє, що я таки була права
Життєві історії 0
Про те, що чоловіка таки треба слухати, я зрозуміла дещо запізно. Шкода, що я раніше так не думала. Але краще вже так, ніж ніколи. Ми у шлюбі прожили
Коли чоловік подався до іншої – “молода, красива, без двох дітей і проблем”, як потім казали люди – Світлана не плакала. Вона просто мовчки подивилася в дзеркало і сказала собі: – Ти не маєш права зламатися. Діти хочуть їсти. Зарплати в їдальні ледве вистачало на хліб і борщ. Старший син якраз зібрався вступати, а донька – на першому курсі медичного коледжу. Одного вечора вона сіла й написала на листочку: “Або Польща, або безвихідь.” Подзвонила знайомій, яка вже працювала в Познані на фабриці. Через два тижні Світлана їхала в автобусі з важкою валізою й ще важчим серцем. Залишала хату на сестру, дітей – на Бога
Життєві історії 0
Світлана завжди була спокійною. Не з тих, хто скаржиться. Просто робила, що треба. Працювала в шкільній їдальні, доглядала за двома дітьми, тримала господарство і рідко виходила за межі
Коли зарплати стало не вистачати навіть на одяг і продукти – Марта поїхала в Польщу на заробітки. – Ти в кого пішла така? – скривилась Люба перед від’їздом. – Мамі треба допомагати, мені з дітьми важко, а ти – туди. Зовсім без серця. Але Марта мовчала. Бо знала: поки вона сиділа в селі, їй дорікали, що нічого не має. А коли наважилась щось змінити – знову незадоволені, більше того, сестра вирішила, що тепер Марта повинна їй допомагати
Життєві історії 0
У селі всі знали сестер Ковальчук – Любов та Марту. Старша, Люба, вийшла заміж рано, в двадцять, народила трьох дітей і жила в тій самій батьківській хаті з
Одного разу в хаті Галини Семенівни зникло світло. Погорів щиток. Вона навіть не зразу зрозуміла, що робити. Подзвонити нікому. Аварійна служба – “ми приїдемо через два дні”. Ввечері Назар почув, що бабуся сидить у темряві. Приніс ліхтарик. А на ранок… разом з сусідом, який трохи тямив у проводці, все полагодив. Сам! Точніше, не сам — але він знайшов того, хто допоміг. – Я вам винна, – сказала вона, зворушена. – А ми ж працюємо за добро, пам’ятаєте? – відповів Назар
Життєві історії 0
Галина Семенівна жила на останньому поверсі старої дев’ятиповерхівки. Маленька пенсія, стара швейна машинка, фотографії в рамочках – ось і все, що вона мала. Донька – за кордоном, зять
Ганна приїхала в червні. Гарна, підтягнута, з новим телефоном і багажем. Її очі були вже не ті – холодніші, відсторонені. – Василю, я хочу розлучення. – Що? – тільки й спитав він. – Ми з тобою чужі. Я жила дев’ять років сама. Ти – тут, я – там. У нас різні життя. І я не можу приїхати і вдавати, що все як було. Бо вже не так. – Але ж ми… діти… стільки років… – Я нічого до тебе не відчуваю. Не ображайся, але я не можу так жити – по звичці. Він мовчав. І мовчав довго. Бо не знав, що сказати. Бо все, що хотів – це просто, щоб вона була поруч
Життєві історії 0
Коли Ганна вперше сказала: «Поїду в Польщу», Василь не заперечував. Вони жили скромно: він працював трактористом у місцевому господарстві, вона — медсестрою в ФАПі. Дві доньки росли швидко,
Василю, ти ж свій, брат рідний… Допоможи. Я знаю, в тебе є, – просила Надя, схрещувала руки, ніби благала не просто про гроші, а про останню надію. Василь мовчав. Йому важко було чути це з вуст рідної сестри. Надя – молодша на чотири роки. Разом зростали: він – тихий, відповідальний, вона – говірка і трохи легковажна. Завжди знала, як вмовити маму, як обернути щось на свою користь. Але Василь не ображався. Навпаки – допомагав, покривав її витівки, давав свою порцію цукерок
Життєві історії 0
– Василю, ти ж свій, брат рідний… Допоможи. Я знаю, в тебе є, – просила Надя, схрещувала руки, ніби благала не просто про гроші, а про останню надію.
Олена поїхала в Італію. Працювала доглядальницею, потім – у сім’ї. Життя там – непросте, але з перспективою щось заробити. Через рік вислала мамі першу тисячу євро. А потім… зв’язок почав рідшати. Дзвінки – тільки на свята. Гроші – раз на рік. Але Марія не ображалась. – Їй там тяжко, мабуть. Мовчить – значить, працює. Був період, коли обіцяла взяти маму до себе. Марія навіть почала збирати документи. – Але мамо, почекай, у нас зараз незручно, бо ремонт, – писала Олена. – Добре, доцю, я ще почекаю
Життєві історії 0
У селі всі знали Марію. Спокійна, працьовита, добра. Вдова з сорока п’яти, виховала двох дітей сама: доньку Олену і сина Павла. Після того як не стало чоловіка, на

You cannot copy content of this page