А чого з нами? В твоєї мами дочка є, нехай вона до Ліди йде. Де це бачено, щоб маючи рідну доньку з невісткою жити? – Вероніка слів не вибирала, коли пояснювала моєму сину, що я з ними жити не можу. Очевидно, вони були впевнені, що я не чую їхньої розмови. Хоча, невістка може і спеціально голосно говорила. Це вже не має значення. Зрозуміло лише одне – в домі сина, якому я все життя допомагала, мені місця немає
– А чого з нами? В твоєї мами дочка є, нехай вона до Ліди йде. Де це бачено, щоб маючи рідну доньку з невісткою жити? – Вероніка слів
Ти все неправильно зрозуміла, мамо, – каже мені син по телефону. – Тітка до нас в гості приїхала, і не вірить, що ти навіть до Провідної неділі не залишилася, а відразу поїхала в Італію. – До нас що, тітка Світлана в гості прийшла? – перепитала я. – То дай їй каву і інші гостинці, я в літній кухні в шафі для неї сумку приховала, – кажу. Світлана – моя рідна сестра. Живемо ми з нею в сусідніх селах, і зазвичай зустрічаємося вже після Великодня, бо на саме свято я з своєю родиною хочу побути, а сестра з своєю
– Ти все неправильно зрозуміла, мамо, – каже мені син по телефону. – Тітка до нас в гості приїхала, і не вірить, що ти навіть до Провідної неділі
З своїм чоловіком я познайомилася на весіллі у подруги. Олексій в день нашого знайомства сказав, що хоче, щоб і у нас було таке ж весілля. Але перед самим весіллям, у четвер, до нас додому прийшла мама Олексія, і заявила моїм батькам, що її син вінчатися в церкві зі мною не буде, і це був лише початок
– Як же вам пощастило! Та він справжній красунчик, матусю. Вітаю, у вас хлопчик, – радісно сповістив мені лікар і запитав, як зв’язатися з татом дитини, щоб і
І що б ви наробили, якби не я. Ей. Ну що, кума, пам’ятаєш як я твоє сімейне життя врятував? – каже мені Іван, який сам захотів першим говорити тост. Спогад хоч і давній, але дуже щемливий. 25 років пройшло, але я досі пам’ятаю той вечір, коли я вирішила піти від чоловіка, а Іван не впустив мене до своєї хати. І добре зробив, але зрозуміла це я лише зараз, а тоді дуже образилася
– І що б ви наробили, якби не я. Ей. Ну що, кума, пам’ятаєш як я твоє сімейне життя врятував? – каже мені Іван, який сам захотів першим
Перетворила Великдень на оглядини, теж мені наречена. Не розумію, навіщо їй в 60 років заміж? – мій чоловік не міг змиритися з тим, що теща вирішила привести в свій дім чоловіка. І справа не в тому чоловікові, а в будинку, власне. У мами моєї дуже гарний великий дім, вона сама його збудувала, бо була заробітчанкою багато років. Я у мами єдина дитина, тож зрозуміло, що з часом все мені дістанеться. Маму свою я люблю, бажаю їй щастя, вважаю, що вона це заслужила. Про Віктора я знала, мама мені про нього розповідала, але познайомилися ми вперше
– От чого ми їхали до твоєї мами? Лише даремно час витратили і на бензин стратилися, – бурчить мій чоловік по дорозі. – Коли мама нас запросила, ти
Син при першій кращій нагоді біжить до сватів, каже, що вони йому більше допомогли, ніж я. Але хіба я йому мало дала? – Не ображайся, мамо, але порівняно з батьками Вероніки ви нам нічого не дали, – заявив мені якось син. Він  вважає, що теща з тестем для нього роблять більше, ніж рідна мама, тому він мене попередив, що на свята вони до моїх сватів поїдуть, і щоб я їх не чекала
– Не ображайся, мамо, але порівняно з батьками Вероніки ви нам нічого не дали, – заявив мені якось син. Він  вважає, що теща з тестем для нього роблять
Не можу нічим допомогти, мамо, самим нічого не вистачає. А ти у Володі попроси, він тобі син, така ж дитина як і я, – каже мені дочка. Прикро було мені це чути, бо у нас з мамою наскільки важка ситуація була, що ми не мали за що кошик на Великдень скласти, а діти не захотіли нам навіть на свята підсобити
– Не зрозуміла, доню, ви що, нам з бабусею навіть на Великдень гостинців не передасте? – здивовано питаю я у Тетяни по телефону. – Ну яка ковбаса? Мамо,
Прийшла весна, треба садити городи – брата нема. Знову ми з чоловіком все самі. І своє садимо, і мамі допомагаємо. Ну як її лишити саму? А в селі не посадити город, то щось нереальне, люди не зрозуміють. Брат з дружиною приїжджають до мами лише по великих святах, на все готове, коли знають, що у мами буде добра гостина. Не треба самим витрачатися і щось готувати. Посидять у мами всі дні, а потім ще й повні сумки продуктів з собою забирають. Мені це не подобається, але я мовчу, бо для мами син – рідна дитина, яку вона любить. І мама не бачить того, що ні син, ні невістка їй не допомагають нічим, все тримається на мені і на моєму чоловікові. Тепер на самий Великдень невістка заявила, що вона хоче, щоб свій будинок мама уже на них переписала, вважає, що так буде справедливо
– Думаю, що буде справедливо, якщо мама свій будинок перепише на Тараса, – заявила раптом в неділю невістка, коли ми всі сиділи за святковим столом. Ніхто не збирався
Як будеш їхати, не забудь купити ковбасу, а решта все у мене є, – каже мені мама. – Так я уже купила, таку як ти любиш, не хвилюйся, – відповідаю і посміхаюся. Моїй мамі 70 років, а вона як мала дитина, каже, що в селі ніде такої доброї ковбаси нема, як я з міста привожу. Я тут в магазині беру, рублену, і мама саме таку любить. Ми з чоловіком і дітьми щоразу на свята їздимо до неї в село, це вже традиція, по іншому зараз і бути не може, адже відколи батька не стало, мама сама залишилася
– Як будеш їхати, не забудь купити ковбасу, а решта все у мене є, – каже мені мама. – Так я уже купила, таку як ти любиш, не
Мамо, голубці зроби і холодець, голубці – для мене, а холодець для Сергія, – ти ж знаєш, як ми це любимо, – замовляє мені донька по телефону. – Віро Андріївно, ви ж спечете свій коронний пляцок «Спартак», – питає невістка, і теж по телефону. Ні одна, ні друга не знайшли часу, щоб приїхати і допомогти. Замовляти вони вміють, а допомагати не хочуть. Я роботи не боюся, але одній справді важко. Поки я паски спекла, холодець по тарілках порозливала, пляцки перемістила кремом, салати зробила, то неабияк втомилась.  А ще ж треба було в домі прибрати, вікна помити, штори випрати, одним словом, я ні на хвилинку за тиждень не присіла. Навіть не мала часу, щоб з Михайлом зустрітися
– Хочу я, Вірочко, з тобою Великдень зустріти, – каже мені Михайло і запрошує мене до себе в село. – Я б з радістю, Михайле, але ти знаєш,

You cannot copy content of this page