Головна

op

Cусідка тітка Галя, що дружила з родичами Інни, тихо прошепотіла Лідії Борисівні на вухо: – Чула, ти невістці гроші дала? Так от, не ображайся, але вона їх не на школу потратила. Казала родичам, що то для неї мама Сергія дала, щоб гарно виглядала. Уже й сумку нову купила, і костюм модний приміряла. У Лідії Борисівни аж руки затремтіли. – Не може бути, – відповіла вона, але в душі вже знала: може. Ввечері вона пішла до них у гості. Двері відчинила Інна – вся сяюча, з новою зачіскою, новими накладними віями, свіжим манікюром. На плечі висіла блискуча нова сумка. – О, мамо! – весело промовила невістка, вдаючи радість. Лідія Борисівна ступила в кімнату й одразу глянула на Андрійка. – Інно, – почала вона спокійно, хоча серце билося, – ти купила хоч щось для школи
Життєві історії 0
Лідія Борисівна завжди жила скромно. П’ятдесят років пропрацювала вчителькою у школі, заробила повагу колег і учнів, але не багатство. Вона вміла рахувати кожну копійку: і тоді, коли виховувала
Олена зайшла назад у хату. На столі – недоїдки вчорашньої вечері, крихти від пирогів. «Треба швидко прибрати, поки всі сплять», — подумала й почала нишком наводити лад. Потім узялася до сніданку. Дістала з комори свіжу картоплю, що діти викопали, нарізала цибулю, розігріла пательню. На плиті загуділо, запах смаженої картоплі розлився по хаті, змішуючись із ранковою кавою, яку вона поставила для доньки. А для внуків взялася готувати їхні улюблені млинці з сливовим варенням, яке вже встигла зробити. Олена усміхнулася сама до себе: «Ось так, по-нашому, по-сільському. Щоб діти ситі поїхали додому». У голові звучали слова, які ніхто їй не казав уголос, але які вона нарешті усвідомила сама: «Я щаслива»
Життєві історії 0
Неділя почалася тихо-тихо. У селі ще навіть собаки не загавкали, лише десь у саду перекликалися горобці, та зрідка зітхав вітер у яблунях. Сонце вже визирало з-за лісу, але
Марія вийшла з кабінету бліда. Половина хати й землі офіційно належала Галині. Та, задоволена, ще й кинула: – Я, може, продам свою частку. Все одно не поїду в село жити. І справді – невдовзі привезла якогось перекупника, щоб дивився хату. Марія від сорому не знала, куди очі подіти. – Господи, як так? – плакала в подушку ночами. – Я ж усе життя біля мами, біля цієї хати. А тепер чужі люди ходять по моєму двору… Та доля вирішила інакше. Купити хату перекупник не зміг – документи заплуталися, земля виявилася пайовою, і потрібна була згода самої Марії. Галина почала злитися, але нічого не могла вдіяти
Життєві історії 0
Марія і Галина були рідними сестрами, але різними, мов день і ніч. Марія – старша, тиха й терпляча, залишилася в селі, щоб допомагати батькам. Галина ж відразу після
Одного разу Ганна пішла в магазин і почула розмову двох сусідок, син однієї з них жив у місті і підтримував дружні стосунки з Іваном: – Кажуть, у Івана з Оленкою не все добре. Сваряться, мало не розходяться. Жінка не повірила. Їй навіть страшно було уявити: невже син, заради якого вона жила, може залишитися сам? Мама ночами не спала, переживала за сина, бо все б віддала, аби лише він був щасливий. Та через кілька тижнів Іван сам приїхав. Увійшов у двір, сів на лавку й закрив обличчя руками. – Мамо, не можу більше… Оленка хоче розлучення. Ганна мовчки сіла поруч. Вона бачила: син виснажений, змучений. – Синку, а ти її любиш
Життєві історії 0
У селі всі знали Ганну. Жінка змалку була працьовитою, спокійною, але доля випробувала її рано. Чоловіка не стало, на будівництві, коли їхньому сину було лише три роки. Відтоді
Тоді, багато років тому, Оксана йшла на весілля до знайомих з тривогою в душі. Вона не мала нової сукні, не мала грошей на гідний подарунок, бо коштів тоді ледве вистачало на хліб і молоко. Чоловік переконував: – Треба йти, що люди скажуть, якщо нас не буде? Ми ж із ними дружили. – А в чому я піду? – зітхала Оксана, тримаючи в руках свою скромну бежеву сукню, яку носила на всі свята вже кілька років. – В чому є. Люди не на сукню дивляться, головне ж – не в чому людина, а яка людина, – намагався він її підбадьорити. Але на весіллі все було інакше. Веселощі, музика, гарні столи – а серед гостей сиділа група жінок, що перешіптувалися
Життєві історії 0
Тоді, багато років тому, Оксана йшла на весілля до знайомих з тривогою в душі. Вона не мала нової сукні, не мала грошей на гідний подарунок, бо коштів тоді
Михайле, – одного вечора несміливо почала Ірина, – я думаю… може, поїхати в Італію на заробітки? Кажуть, там можна доглядати літніх людей, а платять добре. Марійці ж треба квартира, навчання… Він підняв на неї погляд. У його очах не було розуміння, тільки роздратування. – І ти туди ж? Надивилася на наших сільських фіф, що приїжджають в золоті і норкових шубах, і теж захотілося такого життя? Михайло не підбирав слів. – Михайле, яке золото, які шуби? Я ж не заради себе, я дитині нашій хочу дати краще майбутнє… – Я тобі так скажу: їдеш – і все, забудь про мене. Я жінку собі шукав не для того, щоб вона десь по чужих кутках чужим людям зад підтирала. Мені вдома треба господиня, а не «італійська сеньйора»
Життєві історії 0
Ірині було вже 42, коли вона вперше подумала про Італію. Не як про країну мрій, а як про єдину можливість дати доньці шанс на інше життя. У селі
Батьки з обох сторін не могли порозумітися, Андрій і Наталя втомилися. Відчували, що втрачають самих себе. Одного вечора, коли донечка вже спала, Андрій сів поруч із дружиною. – Наталю, скільки так триватиме? Вони ж нас розлучать, якщо і далі так піде. – Я теж так більше не можу, – тихо відповіла вона. – Може, треба щось змінити? Він подивився на неї довго й твердо сказав: – Переїжджаємо. В іншу область. Там робота є. Почнемо все з нуля. Наталя мовчала хвилину, а потім кивнула. Зібрали речі, найняли вантажівку й поїхали. Обидві родини були шоковані. Галина кричала: – Ти що, сину, зрадив мене? Ти кинув матір
Життєві історії 0
У селі знали обидві родини – Іванових і Мельників. У Іванових був син Андрій – тихий, розсудливий хлопець, вивчився в технікумі й працював на будівництві. У Мельників –
Невісточко, я не хотіла вам зла. Я думала про сирітську долю Оленки. Ви ж маєте все: чоловіка, сина, дачу… А в неї що? – А в нас що, золоті гори? – гірко відповіла Ганна. – Ми з Василем копійки складаємо, аби Ігор у столиці мав за що жити. Ми ж думали: от допоможемо вам, а квартира буде онукові. Ви ж самі йому обіцяли. А тепер виходить, що він і не потрібен вам? Марія Іванівна мовчала, сльоза скотилася по зморшкуватій щоці. Тривала ця напруга довго. Василь і Ганна продовжували доглядати маму, бо совість не дозволяла кинути. Але в серці жевріла образа. Ігор, дізнавшись правду, спершу збайдужів, але потім сказав: – Тату, мамо, не сваріться з бабусею. Квартира – то стіни. А бабуся – це рідна людина
Життєві історії 0
– Навіщо було обіцяти, якщо твоя мама не збиралася виконувати обіцянки? – невістка з докором глянула на чоловіка. А той мовчав, бо і сам не розумів дивної поведінки
Це не питання довіри. Це питання совісті, – тихо сказала Марія. – Якщо вас у мене двоє, то і ділити все треба навпіл. – Але ж я зробила ремонт, витратила майже 100 тисяч гривень. Мамо, я сподівалася, що все це з часом стане моїм, – розплакалася Ірина. – Доню, гроші я тобі поверну, а квартира буде вам обом, – твердо повторила Марія. Ірина пішла дуже ображена, вважаючи, що мама вчинила несправедливо. А Марія була в розпачі, бо і уявлення не мала, як має повернути дочці таку велику суму. Коли Галина дізналася про розмову мами і сестри, їй стало прикро: – Ірено, ну як так можна? Ти ж знала, що ця квартира для нас обох. – Для нас обох? – глузливо перепитала Ірена. – Тобі ж не треба, у тебе є все! А я лишилася з нічим
Життєві історії 0
Якби Марія Іванівна знала, чим для неї обернеться подарунок її молодшої дочки, то нізащо б на нього не погодилася. Але ж хто знав, що так вийде. Марії Іванівні
Ти невдячний син! Я життя своє віддала заради тебе, а ти. – Мамо, – перебив Андрій тихо, – ти дала мені життя, і я вдячний. Але я не маю обов’язку купувати тобі квартири. Я хочу, щоб ти була щаслива, але не такою ціною. Галина замовкла. В її очах з’явилися сльози, змішані з образою. – То ви хочете, щоб я у старості жебрачкою була? – Ні, – твердо відповів Андрій. – Ми завжди будемо поруч. Ми ніколи тебе не кинемо. Але вимагати від нас те, чого ми не можемо дати, – це несправедливо. Ця розмова стала переломним моментом. Галина кілька днів не телефонувала, гордо мовчала
Життєві історії 0
У центрі міста стояв старий, але доглянутий будинок. На четвертому поверсі мешкала пані Галина – жінка поважна, завжди з піднятою головою та гордим поглядом. У своїй трикімнатній квартирі

You cannot copy content of this page