Головна

op

Як це не треба кабачків? Добрій господині кабачки завжди пригодяться! — свекруха стояла на порозі з велетенським торбами, з яких виглядали зелені хвостики овочів. — Ну не з порожніми руками мені приїжджати, якщо в мене так вродило. Настя замерла в коридорі власного помешкання, стискаючи в руках сумочку. На кухні вже щось дзеленчало, торохтіло каструлями, а з прочиненого вікна вилітала пара. Аргументи про те, що кабачки для них не найкращий варіант їжі, для свекрухи не були важливими. — Ой, Настусю! Я тобі дзвонила, між іншим. Тричі! Настя мовчки пройшла далі, опустила речі на стілець і озирнулася. Кухня, яку вони з чоловіком довели до ладу лише пів року тому, зараз нагадувала місце після стихійного лиха. На плиті щось вирувало у величезній ємності, обробна дошка була завалена лушпинням, на столі стояли банки, а поруч — велика миска з нарізаною городиною. — Галино Степанівно, — дівчина намагалася говорити якомога спокійніше, — ви б хоч попередили, що збираєтеся приїхати. — Та я ж дзвонила! — обурилася свекруха. — Ти слухавку не брала. А в мене ж кабачки пропадуть! Дай, думаю, заїду, зроблю тобі ікри на зиму. Ти ж усе одно такого не робиш, тільки купуєш
Життєві історії 0
— Як це не треба кабачків? Добрій господині кабачки завжди пригодяться! — свекруха стояла на порозі з велетенським торбами, з яких виглядали зелені хвостики овочів. — Ну не
Катерино! Склади меню, продумай усе до дрібниць і зроби їй справжнє свято, бо це ж день народження моєї донечки!» — задзвенів у слухавці прикрий, голосний голос свекрухи. Катерина стояла посеред кухні з мобільним біля вуха й відчувала, як усередині все стискається від обурення. На календарі спекотний липень, надворі душно й парко, а на душі — суцільна порожнеча. — Добре, мамо, я все зроблю, — стримано відповіла вона, хоча понад усе на світі їй хотілося просто вимкнути телефон і сховатися десь від усього світу. — Оце інша розмова! — защебетала свекруха, задоволена своєю перемогою. — Зроби ті її улюблені крученики з грибами, той смачний салат із печінкою та горіхами, і обов’язково замов той шоколадний торт із вишнею, який ми минулого разу їли. У тебе ж такий чудовий смак! Зв’язок перервався, залишивши після себе лише коротке гудіння в слухавці
Життєві історії 0
«Катерино! Склади меню, продумай усе до дрібниць і зроби їй справжнє свято, бо це ж день народження моєї донечки!» — задзвенів у слухавці прикрий, голосний голос свекрухи. Катерина
Мамо, ну не починай, прошу тебе, — у голосі Тетяни з’явилися ті самі суворі, металеві нотки, якими завжди розмовляв її батько. — Нормально ж живете, як усі люди. Чого ти воду колотиш? Тато працює, копійку в хату несе. Не п’є, хату не розносить. Зараз у багатьох гірше. Он у нашої знайомої чоловік взагалі зібрав речі й пішов. Цінуй те, що маєш. Все, мені час бігти, керівник кличе. Я повільно опустила руку з телефоном. «Цінуй те, що маєш». А що саме я маю? Двокімнатне помешкання, де щодня повторюється один і той самий сценарій, та чоловіка, який сприймає мене як частину меблів? — Чого ти там застрягла? — Василь знову подав голос із кімнати. — Вечерю вже скоро подаси? — А ти що, цілий день нічого не їв? — запитала я, входячи до кімнати. — Та я тільки-но приліг відпочити. Зміна була важка, виснажився. Зміна в нього — доба через три. Виходить, що три дні поспіль він відпочиває вдома. Але цей відпочинок якийсь бездушний, порожній, ніби людина просто чекає, поки мине час
Життєві історії 0
— Галино, а де це ваша половина? — запитала сусідка, спостерігаючи, як я тягну з магазину важкі пакети. Веревки від торб боляче врізалися в пальці, але я з
Зайшовши у квартиру Тетяна придивилася й не повірила власним очам. Взуття, яке зазвичай хаотично лежало біля дверей, було акуратно розставлене за розміром. На килимку не було жодної порошинки. Вона ступила до коридору й зазирнула у вітальню. Квартира сяяла! На журнальному столику, де зазвичай накопичувалися шкільні зошити, олівці та іграшки, панував ідеальний порядок. Підлога була вимита до блиску, і навіть старий килим виглядав так, ніби його ретельно вичистили щіткою. Дитячі іграшки, які раніше доводилося збирати зі скандалами, рівними рядами стояли на полицях стелажа. Перша думка, яка спала Тетяні на думку — це суміш страху та надії. Вона подумала, що, можливо, без попередження приїхала її мати з села. Бабуся іноді робила такі сюрпризи, коли дізнавалася, що доньці зовсім важко. «Мабуть, це вона вирішила допомогти й навести лад», — промайнуло в голові Тетяни. Та саме в цю мить двері кухні відчинилися, і звідти навипередки вибігли Андрійко й Маринка. Вони були в домашньому одязі, їхні щоки палали рум’янцем, а на носиках Маринки Тетяна помітила плямку від сажі чи нагару. — Мамо! Ти прийшла! — в один голос вигукнули вони
Життєві історії 0
Літній вечір дихав важкою, душною спекою, яка зазвичай передує грозі. Повітря здавалося настільки густим, що його можна було торкнутися руками. Тетяна йшла вулицею, майже не відчуваючи під собою
Макарони справді смачні. І кабачкова ікра домашня. А до чаю ви цукерки принесли. Давайте просто посидимо. Ситуація була незвичною, але це розрядило обстановку. Вадим раптом посміхнувся. — А що? Прості макарони — це чудово! Настю, ти молодець. Маєш власний характер. Поважаю. Сергію, діставай напої, будемо спілкуватися. За твоє нове взуття, Настю! Гості, відчуваючи певну незручність, але бажаючи підтримати господарку, почали сідати за стіл. Сергій стояв мовчки. Його задум про ідеальне свято змінився зовсім іншим сценарієм. Він мовчки дістав пляшку, яку берег для цієї події, і розлив по келихах. — За іменинницю! — мовив Вадим. — Настю, взуття гарне. Правильно зробила. Вечір пройшов спокійно. З’їли макарони з ікрою та хлібом, випили по келиху й скуштували цукерки. Розмова вдалася. Жінки підтримали Настю, а чоловіки намагалися жартувати й поводитися гречно. Сергій сидів мовчки й майже не піднімав очей.
Життєві історії 0
— Де гроші, які я тобі дав на застілля? Ти список взагалі відкривала? Я ж чітко сказав: червона риба, хороша нарізка, сири з пліснявою, м’ясне! А ти мені
Мамо, ми це вже проходили і не один раз. Я поїхав два місяці тому. Я вирішив жити окремо, бо мені треба спокій. Я не можу і не буду змушувати її жити з тобою під одним дахом. «Як це не будеш? А помешкання чиє? Ви ж були разом кілька років! Ти туди свої сили вкладав, дбав про кожен куточок, лагодив усе власними руками!» — Галина Петрівна зупинилася біля м’якого дивана, який уже кілька років щиро вважала майже своєю власністю. «Мамо, досить. Я більше не маю сили про це говорити. Мені треба повертатися до роботи», — у слухавці пролунали короткі, байдужі гудки. Галина Петрівна повільно опустила руку з телефоном. У великій, світлій оселі запанувала дзвінка тиша. Жінка озирнулася довкола. Усе тут здавалося їй рідним, звичним і зрозумілим: ажурні серветки, що вона колись власноруч вишила й розклала на полицях, кришталева вазочка на комоді, навіть знайомий затишний запах коридору
Життєві історії 0
«Синочку, твоя чужа людина просто серед білого дня виганяє мене з власної хати!» — гучний, повний слів гіркоти голос Галини Петрівни тремтів у слухавці від найвищого градуса обурення.
Тетяно, та скільки можна думати, коли земля під ногами горить?! Літо вже розпалилося, а матеріали ростуть у ціні щодня! Ти уявляєш, які це гроші? Ми просто викидаємо наше майбутнє на вітер! Павло, мій чоловік, нервово ходив по тісній кухні орендованої «хрущовки» і махав у мене перед носом аркушем, де кривулястим почерком свекрухи були розписані якісь розрахунки. — Мама вже знайшла майстрів! Досвідчені хлопці, беруть небагато, зроблять усе добре! У них зараз якраз з’явилося вільне вікно, вони готові заходити на об’єкт наступного тижня! Їм треба дати завдаток і купувати матеріал! Ну що ти мовчиш?! Наважуйся! Я сиділа за столом, стискаючи обома руками чашку з холодним чаєм, і намагалася заспокоїтися. Мене трусило від постійної напруги. Ця розмова тривала вже третій місяць. Вдень і ввечері, перед сном і замість привітання зранку. — Павле, я сумніваюся, — тихо, але впевнено відповіла я, дивлячись йому в очі. — Це надто відповідальний крок. Ти просиш мене продати все, що я маю. Це моя власна квартира. Однокімнатна, невелика, але моя. Мій надійний прихисток. Якщо я її продам і віддам усе твоїй матері… я залишуся ні з чим. Якщо щось піде не так, куди я піду
Життєві історії 0
— Тетяно, та скільки можна думати, коли земля під ногами горить?! Літо вже розпалилося, а матеріали ростуть у ціні щодня! Ти уявляєш, які це гроші? Ми просто викидаємо
Вся моя зарплата йде на комунальні платежі, розстрочку за авто та продукти. Ти ж сам ведеш облік нашого бюджету, тому чудово це знаєш. — Не починай знову, — він відмахнувся. — Вічно в тебе якісь докори. Я ж не прошу чогось надзвичайного. Просто хочу, щоб ти мала гарний вигляд і мені було приємно виходити з тобою між люди. — Щоб мати гарний вигляд, потрібні ресурси, — мовила Надія. Вадим різко підвівся й поправив комір. — Я працюю від ранку до вечора! Дах над головою є? Є. Автомобіль є? Є. Вечеря на столі? Ти готуєш, я забезпечую базові потреби. Чого тобі ще бракує? — Мені бракує уваги, а тобі — просто красивої картинки поруч. Чоловік подивився на неї з образою, кілька секунд у кімнаті панувала мовчанка. Потім він узяв зі столу ключі. — У тебе п’ятнадцять хвилин. Я чекаю в машині. Двері зачинилися. Надія залишилася сама. Вона підійшла до своєї невеликої косметички й відкрила її. Пудра висохла й узялася грудками, туш давно засохла, а тіні розсипалися. Лише одна темно-бордова помада ще мала якийсь вигляд, хоч і втратила свій початковий аромат. Надія спробувала нанести її, але колір ліг нерівно й лише підкреслив сухість губ. Вона сердито витерла все серветкою, поправила сукню й вийшла з помешкання
Життєві історії 0
«Ти знову одягла цю стару сукню?» — запитання пролунало так буденно, що аж стало моторошно. Надія на мить заніміла, тримаючи в руках край єдиного доглянутого вбрання — темно-синьої
Софіє, ми ж із тобою чітко домовлялися, що ти приїдеш у гості на тиждень відпочити, а не про те, що я стану для вас безкоштовною куховаркою та хатньою робітницею, — спокійно, але якомога твердіше мовила я. — Я не зобов’язана щоранку о сьомій годині готувати гарячі страви на всю родину. Софія лише зневажливо всміхнулася, показавши всім своїм виглядом, наскільки мої слова для неї незначні. Вона повернула голову в бік коридору, де мій чоловік Тарас саме збирався на роботу й перебирав ключі біля дзеркала. — Тарасе, ти ж казав перед весіллям, що береш заміж турботливу й виховану дівчину! — голосно, на всю квартиру, гукнула вона. — А вона навіть власного чоловіка вранці гарячим сніданком прогодувати не може! Про мене я вже взагалі мовчу, ми ж тут для неї як чужі люди, так, сторонні перехожі. Тарас з’явився на кухні через кілька секунд, на ходу застібаючи ґудзики на сорочці. Він заклопотано перевів погляд з мене на сестру, а потім знову на мене, невдоволено зсунувши брови. — Катю, ну справді, що тут складного — яєчню розбити чи кілька канапок зробити? — мовив він із легким докором у голосі. — Софія правду каже, я дійсно вже запізнююся на важливу зустріч
Життєві історії 0
— Катрусю, ти взагалі розумієш, що таке повага до старших, чи тебе цьому в дитинстві зовсім не вчили? — сестра мого чоловіка, Софія, стояла в дверях кухні, склавши
Це був звичайний вівторок. Олександр пішов до гаража — це був його традиційний ритуал у вихідні дні, де він годинами змащував якісь деталі або просто перебирав інструменти з іншими пенсіонерами. Ганна вийшла на місцевий ринок, щоб купити свіжого сиру, молока та хліба. Осіннє сонце несподівано пробилося крізь важкі хмари, фарбуючи золотом та бронзою листя на старих каштанах біля парку. Ганна йшла повільно, тримаючи в руках торбу з покупками. Вона розглядала вітрини маленьких крамничок, коли позаду, крізь шум міського транспорту, пролунав голос — якийсь знайомий, але водночас забутий тон: — Ганно? Ганнусю, це ти? Вона зупинилася й обернулася. Перед нею стояв чоловік у темно-синій куртці, з сивиною на скронях, але з надзвичайно молодими, виразними та теплими карими очима. У рисах його обличчя проглядалося щось настільки рідне з далекого юнацтва, що серце Ганни тьохнуло й прискорило свій ритм. — Любомир? — непевно, майже пошепки мовила вона. — Боже мій, Ганнусю! Це справді ти! — чоловік щиро, від душі розплився в усмішці, і навколо його очей зібралися променисті зморшки. — Скільки ми не бачилися? З самого випускного вечора? Років сорок? Вони зайшли до невеликої кав’ярні, що тулилася на розі вулиці поруч із парком
Життєві історії 0
Ганна часто розглядала свої руки. На ніжній шкірі зап’ясть із роками з’явилася ледве помітна сіточка блідо-синіх вен та дрібні, мов павутинки, зморшки. Золота облучка на безіменному пальці була

You cannot copy content of this page