Ольга поїхала в місто за Романом. Галина залишилася – вступила на заочне, стала вчителькою української мови, повільно, але впевнено будувала своє життя. Люди в селі її шанували, діти любили. А от серце… залишилося десь там, у тій юності, біля клубу, де колись сміялася її найкраща подруга. Минуло понад двадцять років. Галина вже була знаною вчителькою, поважали її і колеги, і батьки. Вона жила сама – спокійно, розмірено. Аж якось улітку, коли з поля пахло свіжим житом, побачила біля старої хати на краю села знайому постать. Ольга. Стояла біля воріт, сива, стомлена, але все ще гарна. Її очі, колись живі, тепер були тьмяні. Галина не втрималася – підійшла. – Ольго?.. Ти? Та всміхнулася ледь-ледь. – Я. Повернулася… Знов додому
Галина й Ольга знали одна одну, відколи пам’ятали себе. Сусідські дівчатка — ще з тих часів, коли босоніж бігали по росі, пасли гусей і ділили на двох одну
В селі почали помічати, що біля Ілони все частіше крутиться Павло. Старший від неї на шість років, широкоплечий, усміхнений. З родини, що колись мала славу господарів, але потім пішло все якось шкереберть: батько запив, мама не стало рано, а Павло лишився сам собі на умі. Про нього люди казали різне: “гуляка”, “легкий на підйом”, “не до роботи”. Але, як то часто буває, коли серце вибирає – розум мовчить. Ілона світилася біля нього. Сміялася, співала, навіть одягатися почала інакше – просто, але зі смаком. І от одного вечора Павло прийшов до їхнього двору, в руках квіти – не магазинні, а дикі, польові, – і прямо сказав: – Ілона, я тебе люблю. Хочу з тобою життя будувати. І коли він пішов, Марія Дмитрівна тільки зітхнула: – Ілона, не треба тобі такого. Він не для сім’ї, не для роботи. А та лиш усміхнулася: – Мамо, ви з татом теж колись молоді були. Я його люблю
У нашому селі всі знали Івана Петровича з Марією Дмитрівною. Гарна, спокійна сім’я — тихі, роботящі, не з тих, що виставляють себе перед людьми. Він мав свою невеличку
Ти страшно виглядаєш. Я з тобою нікуди не поїду, – заявив мені чоловік у день свого ювілею. Я остовпіла. – Що? – Ну подивись на себе. Ти ж ніби вчителька на пенсії, а не дружина ювіляра. Не позор мене. Я стояла, ніби земля пішла з-під ніг. – Вікторе, ти серйозно? Я ж готувалася… – Та досить, – він махнув рукою. – Я поїхав. Вийшов, і зачинив за собою двері. Я кинулася за ним, вибігла на сходи. Але в той момент він уже завів машину. Я встигла лише побачити червоні стопи й задні фари, що зникали за поворотом. Я сіла на лавку біля під’їзду. Сльози самі покотилися
Я прожила з чоловіком Віктором двадцять п’ять років. Чверть століття – не жарти. Разом збудували дім, виростили дочку, працювали, сварилися, мирилися… Я думала, що ми з ним –
Сусіди радили: – Ти б, Олено, когось знайшла. Дітям батько потрібен. Та й тобі без чоловіка в селі дуже важко. Але вона тільки відмахувалась: – Мені б на плаву втриматися, а не чоловіка шукати. У неї справді роботи було стільки, що на все життя вистачило б. Якби не Петро – сусід із кінця вулиці, певно, й не впоралася б. Петро був сирота. Виховувала його тітка, сувора жінка, яка весь час нагадувала йому, що він “не свій”, “наприхлібець”. Хлопцеві було всього вісімнадцять, коли він почав допомагати Олені: то дров наколе, то воду з криниці принесе, то дітям щось полагодить. – Дякую, Петре, – казала вона. – Я навіть не знаю, як би без тебе була
Олена прокинулася, як завжди, ще до світанку. Пічка давно погасла, в хаті було зимно, але вона вже звикла до такого. За ці роки вона навчилася жити без чоловіка
Якось у вересні Ольга пішла по воду й побачила, що у Галини димар не куриться. А раніше завжди вже о сьомій – дим стовпом. Вона насторожилася, переступила через тин (чого не робила років двадцять) і постукала в двері. – Галинко! Ти жива там? Тиша. Вона ще раз гукнула, потім обережно відчинила двері. У хаті темно, холодно, і Галина лежить у ліжку, бліда. – Що з тобою, Господи? – перелякалася Ольга. – Та… щось ноги не слухаються, не встала сьогодні, – ледь прошепотіла та. Ольга не роздумувала. Розтопила піч, поставила чайник, розігріла борщ, що принесла зі свого дому. – Їж, – сказала суворо, але очі її були добрі. – Я ж знаю, ти вперта, нічого в людей не попросиш. Галина хотіла щось буркнути, але тільки кивнула. І вперше за багато років сказала щиро: – Дякую, сестро
Галина й Ольга жили поруч — через паркан. Той паркан став колись символом їхніх сварок, бо саме з нього все й почалося. Колись батьківська хата стояла на одній
Та скільки можна, Іване, ти знов ті помідори не так посіяв! – вигукнула пані Олена, притискаючи до себе кошик із насінням. – А як «так»? – спокійно відповів Іван, насипаючи чорну землю на грядку. – Я ж не якийсь тобі новачок, сію вже п’ятдесят років. – П’ятдесят років сію, а толку? – буркнула вона, але кутики губ уже тремтіли від стриманої усмішки. Так у них було завжди. За сімдесят років життя вдвох – точніше, п’ятдесят із них у шлюбі – вони навчилися сперечатися ніжно. Не криком, не образами, а отим своїм тихим бурчанням, яке, здавалось, тільки їх двох і гріє. Вони жили тепер самі. Діти давно розлетілися – донька Наталя в місті, має свою аптеку; син Петро – інженер за кордоном. У хаті тихо, але не порожньо. Бо тиша в них – не від самотності, а від спокою
— Та скільки можна, Іване, ти знов ті помідори не так посіяв! — вигукнула пані Олена, притискаючи до грудей кошик із насінням. — А як «так»? — спокійно
В 57 років я отримала пропозицію вийти заміж. Я довго думала, вагалася. Але зрештою сказала “так”. Ми вирішили побратися тихо, без гучного весілля. Я хотіла просто жити з ним, але він наполіг на тому, що треба офіційно розписатися. Та коли я розповіла про це синові – почалося пекло. Я і подумати не могла, що він саме так відреагує, він же сам мені не раз говорив, що мені треба знайти собі людину. – Мамо, він же мій ровесник! Тобі не соромно? Ти ж йому як мати! Він тобою користується, він хату хоче, він все від тебе забере! Син був певний, що Олексій зі мною не через почуття, а через вигоду
Мені 57 років. І нещодавно я вирішила… вийти заміж. Так, можливо, для когось це звучить дивно, навіть смішно. Але я прожила життя не для себе – а тепер
Мамо, я виходжу заміж. Після цього повідомлення я довго дивилась на екран телефона, сльози текли самі. Моя дівчинка виросла. І я пообіцяла собі: на її весілля я приїду, я мушу. Тоді в мене вже були збереження. Грошей вистачало або на невелику квартиру для мене, або на житло для Оленки. Я тижнями вагалася. З одного боку – я вже не дівчина, хочеться мати свій куточок, дах над головою. А з іншого – дивилася на фото доньки з нареченим і думала, що не хочу, щоб моя дочка колись повторила мою долю: “Вона починає життя, а я вже пожила. Я собі ще зароблю. Їй зараз більше треба.” І я вирішила. Купила квартиру дочці. Сама залишилася в Італії, щоб трохи підзаробити, але вже з відчуттям спокою в душі. Коли приїхала на весілля, село гуло. “Лариса з Італії вернулася! З грошима! Красуня, як з журналу!
Мене звати Лариса, і мені здається, що в житті я вже бачила все – і любов, і зраду, і самотність на чужині. Але найгірше – це коли тебе
Ірина (сусідка) пізніше розповідала, що Ганна спочатку навіть не могла дивитись на невістку. Та потім щось у ній зламалося. Бо кожного ранку бачила, як Ніна ставить чайник, варить кашу, перевіряє ліки, змахуючи пил із підвіконня. Без жодного слова про минуле. – Ніно, – тихо сказала вона одного разу, – чому ти мені допомагаєш? Я ж… я ж не хотіла приймати тебе в сім’ю. – Бо ви мама мого чоловіка, – просто відповіла Ніна. – А ще тому, що мені вас шкода. Ті прості слова розтопили багаторічну кригу. Ганна заплакала, бо їй було соромно. Лише тепер, через роки, вона зрозуміла, якої помилки припустилася. – Пробач, доню. Я тоді… я думала, що знаю, як краще. А виявилось, що не знала нічого
Коли Олександр уперше привів Ніну до мами, та зустріла її вельми неприязно. Стояла, наче на варті, з кам’яним обличчям і перехрещеними руками. – Це вона? – холодно запитала
У свій сороковий день народження Ірина вирішила бути вдома. Без гостей, без галасу, без чужих побажань – просто сама з собою. Вона зварила собі каву, розлила її у велике улюблене горнятко, що колись подарувала їй колега. Сіла на кухні біля вікна, слухала, як за шибкою мрячить дощ, і думала: «Ну ось і сорок… А ніби тільки вчора було двадцять». Вона взяла вихідний – рідкість для неї, адже останні роки Ірина буквально жила на роботі. Так було простіше – не думати, не згадувати, не боліти. Аж раптом – дзвінок у двері. – Хто це може бути? – пробурмотіла, йдучи до дверей. Гостей вона не чекала, тому щиро здивувалася, але пішла відчиняти
У свій сороковий день народження Ірина вирішила бути вдома. Без гостей, без галасу, без чужих побажань – просто сама з собою. Вона зварила собі каву, розлила її у

You cannot copy content of this page