До Нового року залишалося лише три дні. І рідня, схоже, не збиралася здаватися без фінальної, драматичної спроби. Вранці тридцятого грудня у двері подзвонили. Оксана відчинила – і побачила тітку Людмилу з валізою в руках, Ніну Петрівну, що стояла за нею з пакунками, Ірину з двома схлипуючими дітьми, і дядька Павла з тією самою коробкою мандаринів. – Ми вирішили, – заявила тітка Людмила, обличчя якої було незворушним, як у крижаної статуї. – Якщо на дачу не пускаєте, то зустрінемо тут. У вас квартира велика! Ми не будемо заважати. Оксана подивилася на цю процесію, на вираз обличчя Ніни Петрівни, яка виглядала одночасно винуватою та ображеною. – Заходьте, – сказала вона, несподівано для себе. – Але лише на годину. Ми вип’ємо чаю, і ви поїдете. Новий рік кожен зустріне у своєму домі. У родинному колі. Рідня перезирнулася. Дмитро вийшов із кімнати, став поруч із дружиною, відчуваючи, як його серце колотиться. – Мамо, тітко Людо, – сказав він. – Ми раді бачити вас. Але наш дім – це наш дім. Як і дача. Це наше особисте, непорушне
– Як це – залиште ключі? – Оксана завмерла, рука з телефоном, по якому вона щойно завершила розмову з сестрою свого покійного свекра, батька Дмитра, опустилася на стіл.
Іван не встиг і сорок днів дочекатися. Привіз до хати свою сваху. Сказав, мовляв, не можу сам, треба, щоб хтось був. Люди тільки головами хитали. Син Вадим приїхав, подивився, мовчки забрав мамині речі й фотографії. — Тату, — сказав тоді, — ти мене не чіпай. Ти своє вибрав, от і живи своїм життям. Мені боляче за пам’ять про маму… А Іван наче й не чув. Йому здавалося, що він ще молодий, що життя тільки починається. Та минув рік — і вже та сваха стала йому не мила. Бо не любов то була, а примара, жарт старості
У Марії з Іваном було життя — як у людей. Не розкішне, не голодне, але спокійне й чесне. Іван усе життя працював у колгоспі, потім — на фермі,
Мамо, у мене стопи горять! Я більше не витримаю! Дарія скинула потворні, схожі на «човники», туфлі зі штучної шкіри — обов’язковий атрибут уніформи продавця-консультанта — і з відразою розтерла розпухлу, гудячу ногу. — Терпи, Дарусю. Просто терпи. Все наше життя — це випробування терпінням. Марія Іванівна, не обертаючись, мішала на плиті щось тьмяно-сіре, з запахом, типовим для дешевої їдальні. Тепер вони тулилися в крихітній квартирі-«одиничці» на околиці, яку їм із милості залишив той самий чоловік, Віктор. Він просто перестав сплачувати іпотеку, і житло могло в будь-який момент перейти у власність банку
— Мамо, у мене стопи горять! Я більше не витримаю! Дарія скинула потворні, схожі на «човники», туфлі зі штучної шкіри — обов’язковий атрибут уніформи продавця-консультанта — і з
Оленочко, у мене новина! Чудова новина! Слухай, ми з Вірою все вирішили: я до тебе переїжджаю! Олена відклала ручку, не відриваючи погляду від мерехтливого екрана. — Як це… «переїжджаю»? — Ну, ось так! Роман же одружується, і їм потрібні гроші на першу виплату за власне житло. Молодим треба свій куток. Батьки нареченої дають чималу суму, і нам треба підсобити. Моя однокімнатна ідеально підходить для продажу. А я, звісно, до тебе! У тебе ж простора двокімнатна, діти роз’їхалися. От і поживемо разом. Нарешті налагодимо наші стосунки, бо щось у нас із тобою все життя не клеїлося. “Не клеїлося”, — ось як вона це назвала. Олена скам’яніла, намагаючись перетравити почуте. — Ти чого мовчиш? — занепокоїлася Галина Степанівна. — Алло! Ти ж рада, правда? Ти мені допомагатимеш, доглядатимеш
Олена стояла біля вікна, спостерігаючи, як у багатоповерхівці навпроти повільно згасають вогні. Дев’ятий поверх. Десятий, кутовий. Одинадцятий, де завжди пізно лягає родина з немовлям. Дванадцятий. Життя міста затихало,
Рік тому, першого жовтня, Лана та Дмитро, як і належить зразковим сину та невістці, зателефонували Олені Іванівні, матері Дмитра. Привітали її зі святом, побажали міцного здоров’я та довгих років. Але цього виявилося недостатньо. Того ж вечора пролунав дзвінок, який у їхній родині згодом став майже легендарним. — Здрастуйте, мої любі, — голос Олени Іванівни у слухавці був холодним, як лід. Лана одразу відчула, що щось пішло не так. Вона увімкнула гучний зв’язок, щоб Дмитро також міг усе чути. — Мамо, ще раз зі святом! Усе гаразд? — запитав Дмитро, одразу відчуваючи підступ. — Гаразд? — іронічно перепитала Олена Іванівна. — Якщо ви вважаєте це добрим, то я щиро за вас радію. А я ось сиджу і думаю: невже я така нікчемна мати і свекруха, що заслужила лише формальний п’ятихвилинний дзвінок
Останній день вересня цього року обдарував несподіваним теплом. Сонячне світло, ледь пробиваючись крізь вже поріділу крону старого дуба, що ріс біля вікна, мерехтливими плямами ковзало по світлому паркету
Отже, дорогі мої, — голос Олени, старшої сестри Данила, прорізав затишну тишу вечора. — Я все обдумала й вирішила. Настав час ділити квартиру. Катерина повільно, з навмисною обережністю, поставила чайник на стіл, щоб жоден звук не виказав глибини її внутрішнього здивування. Вона зосередилася на Данилові. Це була його родичка, і він мав почати цю розмову. — Олено, ти чого? — розгублено промимрив Данило, уникаючи поглядів обох жінок. — Несподівано. Щось трапилося? Олена, у своєму дорогому, але вже трохи пошарпаному кашеміровому пальто, обвела кімнату важким, холодним поглядом. Вона затрималася на білосніжних шторах, які Катерина сама шила три тижні тому, на бездоганному паркеті з натурального дерева, який вони клали, замінюючи ним трухляві радянські дошки, на бібліотечному стелажі, який вони з Данилом збирали дві безсонні ночі. В її очах не було жодної краплі тепла чи вдячності, лише сухий, металевий блиск
Кришталевий дзвін чашки об блюдце розколов повітря, коли пролунали ці слова. Катерина застигла, тримаючи гарячий чайник над горнятком. Пара, що звивалася спіраллю, здавалася димом, що віщує біду. Данило,
Артемчику, мій дорогенький! — голос Марії Степанівни бринів від надмірного захвату. — У мене така неймовірна новина! Ти ж пам’ятаєш мою колежанку, Людмилу Василівну? Ту, з якою ми разом їздили на відпочинок? Так от, її онука, Оленка, вступила до університету у вашому місті! Справжня розумниця, кругла відмінниця! І уявляєш, сталася прикрість — із гуртожитком не вийшло, місць нема. Я подумала: у вас же кімната вільна стоїть! Нехай дівчинка поживе місяць-два, поки не знайде собі пристойну квартиру. Ви ж не відмовите їй, правда? Артем відчув, як холодна хвиля пробігла по спині. «Вільна кімната». Та сама кімната, яку Софія три місяці тому перетворила на повноцінну художню студію. Простір, у який вона вклала значні кошти, душу та незліченні години праці. Кімната, про призначення якої свекруха була чудово обізнана
Мобільний телефон різко завібрував на скляному журнальному столику, підсвічуючи екран з написом «Мама». Артем кинув швидкий погляд на дисплей, а потім на Софію, яка застигла біля вікна, стискаючи
Дурниці! — відрізала свекруха. — День народження сина треба святкувати у родинному колі. Що це за новомодні ресторани? Я вже почала підготовку. І Оля з Ігорем квитки купили. Максим, почувши про плани матері, лише винувато розвів руками: «Софійко, ну що тепер вдієш? Оля приїжджає…» У день народження вони приїхали до Ніни Петрівни. Квартира була святково прикрашена, на столі стояли улюблені страви іменинника, а в передпокої юрмилися гості: сестра Ольга з чоловіком Ігорем, сусід Анатолій Васильович та ще кілька родичів та друзів, яких Софія майже не знала. — А ось і наші молодята! — вигукнула Ніна Петрівна, ніби вони не відсвяткували четверту річницю весілля півроку тому. — Проходьте, проходьте
— Що ви тут робите? — Софія застигла на порозі, не в силах повірити власним очам. Ніна Петрівна обернулася від відчиненої шафи, стискаючи в руках улюблений Софіїн вовняний
Ну що ти, Максиме, вигадуєш якісь небилиці? — недобре примружилася на зятя теща. — Раніше ж якось люди жили й ремонти робили. І нічого, не розвалилися. Зате рідній сестрі допоможете. Адже Іра — не чужа людина. Леся стояла мовчки, відчуваючи, як усередині все стискається в тугу, крижану грудку. Вона дивилася на голі бетонні стіни, на будівельне сміття на підлозі. Це було її святилище, її фортеця, завойована у важких боях, ціною її здоров’я і молодості. І ось, не встигла вона навіть зробити перший вдих у цьому просторі, як на її територію вже почався неприхований наступ. Наступ під ганебним прапором “ми ж сім’я” та “егоїзм”. Того ж вечора телефон розривався від дзвінків. Першою зателефонувала мати. Вона говорила довго, вкрадливо, тиснучи на всі відомі їй больові точки
— Ну що, доню, ось і здійснилося! Це твоя незалежність! — Світлана Іванівна театрально повела рукою, окреслюючи великий, гулкий простір, просочений гострим запахом нової будівельної суміші та пилу.
Софія, звичайно, дуже хороша, — говорив свекор, його голос був низьким і злегка невдоволеним. — Але, Оксано, ти ж бачиш — вона не на рівні. Занадто вже проста для нашого Максима. Софія застигла. Кошик у її руках хитнувся, але вона не рушила. Голос свекрухи, зазвичай лагідний, пролунав із неочікуваною різкістю: — Проста? Григорію, вона двадцять років присвятила йому! А він? Гадаєш, я не знаю про його “відрядження”? Та він із тією своєю… Скільки вже? Рік? Два? — Тихо, Оксано, тихіше, — перебив її свекор. — Це не наш клопіт. Максим сам знає, що робить. А Софія… вона зручна. Не стане розпитувати, не влаштує скандалу. Обслуговує будинок, мовчить. Що ще треба? Софія відчула, як обличчя обпекло гарячою хвилею. Її охопило бажання кинутися вперед, крикнути, що вона все чула, але ноги ніби вросли в ґрунт. “Зручна”. Це слово прорізало її наскрізь, немов лезо. Вона стиснула ручку кошика так сильно, що кісточки пальців побіліли. Розмова тривала: — А якщо вона дізнається? — запитала свекруха. — Григорію, що тоді
Софія звернула з асфальтованого шосе на вибоїсту ґрунтову доріжку, яка вела до заміського будинку свекрів. Автомобіль ритмічно підстрибував на купинах, а в повітрі, що наповнювало салон, відчувався п’янкий

You cannot copy content of this page