Головна

op

У понеділок в офісі було незвично тихо. Максим мав повернутися лише по обіді. Лілія зустріла Софію біля входу. Дівчина прийшла раніше, помітно нервувала. — Я не впевнена, чи зможу… — Ніхто не впевнений на початку. Головне — почати. Ходімо, я все покажу. День пролетів непомітно. Софія виявилася дуже старанною. Вона вдумливо розбиралася в паперах, ставила доречні запитання. Надвечір вона виглядала втомленою, але в її погляді з’явилася перша іскра надії. — Як перший день? — запитала Лілія, коли вони залишилися одні. — Страшно. Але… добре. Я вперше за довгий час відчула себе людиною, яка на щось здатна сама по собі. Лілія кивнула. — Це найголовніше. Ти зробила перший крок. Решта прийде з часом. Максим повернувся в середу. Він зайшов до її кабінету ближче до вечора
Життєві історії 0
— Виходь. Негайно. Голос Лілії був тихим, майже пошепки, але Тарас відсахнувся, ніби вона хотіла його вдарити. — Ти що, зовсім з глузду з’їхала? Це моя квартира! Я
Я хочу, щоб ти стала моєю дружиною, Лілю. Не тому, що мені потрібна няня для доньки. А тому, що мені потрібна ти. Найкращої жінки я не зустрічав. — Але ти ж не любиш мене так, як любив її… — прошепотіла вона. — Я люблю тебе інакше. Глибше і надійніше. Це те почуття, яке не згорає, а зігріває. Вони побралися восени, коли листя на деревах стало золотим. В ательє, де працювала Ліля, колеги зшили їй таку сукню, що вона виглядала в ній немов лісова німфа. Артур виніс її з Палацу урочистих подій на руках, а за ними йшла сяюча мама Лілії, тримаючи за руку маленьку Настусю. Мама була щаслива за доньку. Артур виявився не просто «зіркою з телевізора», а дбайливим чоловіком і уважним зятем. Він допоміг тещі з лікуванням, зробив ремонт у їхній спільній оселі
Життєві історії 0
Лілія була дівчиною приємною, але стриманою, з тих, кого не помічають у галасливих компаніях. Її обличчя завжди осявала спокійна, ледь помітна посмішка, а очі мали колір літнього неба
З коридору долинав голос Данила, давнього друга їхньої родини: — Ну, Артеме, ти даєш! Вперше я на «антивесільній» вечірці. І як тільки Ярина на це погодилася? — Вона в мене жінка мирова! — з гордістю відказав Артем. — Знаю, я ж вас і познайомив. Досі іноді шкодую, — жартома підморгнув Данило. — Мені б таку дружину… А то моя колишня тільки й знала, що вимагати — то уваги їй мало, то коштів. — То бери і одружуйся з Яриною, вона ж тепер вільна! — Артем розсміявся. У сміху Данила відчувався легкий сум, а в сміху Артема — лише самовпевненість людини, яка вважає, що виграла головний приз. Ярина непомітно вийшла з дому з однією валізою та кицькою. Внизу вже чекало таксі. За пів години Ярина вже сиділа на кухні у своєї мами, Олени Петрівни. — Яриню, доню, що трапилося? — Мати бачила її такою розбитою лише багато років тому, коли не стало батька
Життєві історії 0
— Ярино, ми розлучаємося. Завтра, будь ласка, звільни помешкання. — Що? Артеме, я правильно почула? Розлучаємося? — Саме так. — Але чому я маю йти зі своєї власної
Того фатального четверга Ганна Петрівна вийшла на ганок, щоб покликати дітей на обід. Пахло смаженими кабачками та кропом. – Софійко! Артемку! Йдіть мити ручки! – гукнула вона в бік пісочниці. Відповіді не було. У пісочниці лежали покинуті відерця та пластикова лопатка, але дітей не було. Бабуся не одразу злякалася. «Мабуть, побігли до Галі у двір», – подумала вона. – Галю! Моя Софійка не у вас? – крикнула вона через тин. Сусідка вийшла з хати, витираючи руки об фартух. – Ні, Ганно. Я думала, вони у тебе обідають. Артемко теж зник? Протягом наступної години спокійне містечко перетворилося на розбурханий вулик. Жінки оббігали всі сусідні двори, зазирали в колодязі, кликали дітей так, що голоси зривалися на хрип. До пошуків долучилися чоловіки, сусіди, навіть місцевий дільничний. Хтось припустив найстрашніше — озеро. Всі кинулися до берега. Там, на піску біля самої води, самотньо лежали маленькі рожеві сандалики Софійки та синя кепка Артемка
Життєві історії 0
Ганна Петрівна впала на коліна. Її крик розрізав тишу надвечір’я так, що птахи знялися з дерев. Кілька днів водолази обшукували дно. Шукали довго, ретельно, але озеро не віддало
З кухні вийшла Надія. Її руки тремтіли, але голос звучав твердо: – Юрію, йди геть. Ти забрав мої гроші, ти обіцяв документи, яких у тебе немає. Ти просто злодій. Чоловік недбало махнув рукою, проходячи до вітальні, наче до себе додому. – Ой, ну не треба драматизувати. Я просто намагався допомогти. Думав, знайду. Гроші… ну, витратилися вони. Поверну колись, не хвилюйся. – Колись? Післязавтра угода з продажу будинку! Бабусю виселять на вулицю! Ти розумієш, що ти накоїв? – Надія закрила обличчя руками. Юрій лише знизав плечима
Життєві історії 0
Вечірнє небо за вікном набрякло важкими хмарами, обіцяючи затяжну осінню зливу. У кімнаті панували напівтінь і тиша, яку порушувало лише ледь чутне цокання старого годинника. Софія завмерла в
— Мам, ти це серйозно? — голос Лесі став холодним і ображеним. — Яку роботу? Ти хочеш, щоб я дітей покинула напризволяще? Хто їх на танці водитиме? Хто з ними уроки робитиме? Ти ж сама казала: «Сиди вдома, доцю, я допоможу». — Казала, Лесю… Але роки ж ідуть. Мені вже шістдесят п’ять. — Ну то повертайся! — раптом вигукнула вона. — Повертайся в Україну, будеш з онуками сидіти, а я піду на пошту за три тисячі гривень працювати. Будемо всі разом голодувати в новому будинку! Цього ти хочеш? Я відчула, як сльози підступили до горла. — Ні, доню, я не цього хочу… — Ну то чого ти мені настрій псуєш? Ми ж тільки ремонт у дитячій запланували. Ладно, мені треба бігти, малі прокинулися. Цілую. Короткі гудки. Ту-ту-ту… Наче вирок. Я вийшла на балкон. Неаполь дихав спекою і морем, а всередині мене був лід. Сусіди вдома кажуть: «Оксана — багачка, дочку на шиї тримає, грошима розкидається»
Життєві історії 0
Ранок у Неаполі починається не з кави. Він починається з різкого болю в попереку, який нагадує: тобі вже шістдесят п’ять, Оксано, і ти знову прокинулася не вдома. Я
То що, Оксано? Даси на ліки? Чи забула родичку? — Голос Галини на кухні повернув Оксану в реальність. Оксана дивилася на цю жінку. Сімдесят чотири роки. Колись вона була «богинею» для своїх синів. А тепер вони навіть не дзвонять. Чому? Бо вона навчила їх любити не себе, а її гроші. Вона сама створила цей ринок стосунків: «Я вам євро — ви мені любов». Гроші скінчилися — і «ринок» закрився. — Я пам’ятаю, як ви мене «надихали», тьотю Галю, — спокійно сказала Оксана. — Пам’ятаю, як ви Василю дзвонили і казали, що я нікчема. Пам’ятаю, як у Римі мимо пройшли. Галина на мить зніяковіла, очі забігали. — То… то я спеціально так казала! Щоб ти зло затаїла і характер свій показала! Щоб стимул у тебе був довести всім, що ти можеш! Це така стратегія була… педагогічна. Оксана ледь не розсміялася. «Педагогічна стратегія». Яке вишукане виправдання для звичайної людської підлості
Життєві історії 0
Листопадовий вечір видався вогким. Оксана приїхала у відпустку додому лише на два тижні, і цей час хотіла присвятити тиші. Але в двері постукали — важко, невпевнено, як стукає
Женю, — Ганна старалася, щоб її голос не тремтів. — Батько правий. Тобі тридцять. Ти маєш знайти роботу. — І ти туди ж? — голос сина став ображеним і різким. — Ти ж знаєш, яка зараз ситуація! Мене нікуди не візьмуть без досвіду! Ви хочете, щоб я на вулиці опинився? Ти мене зовсім не любиш? — Я люблю тебе так сильно, що готова дозволити тобі стати дорослим, — промовила вона фразу, яку почула колись у психолога по телевізору, але тільки зараз зрозуміла її зміст. — Зрозуміло, — кинув Євген. — Значить, і ти мене зрадила. Ну і живіть у своєму палаці самі. Він кинув слухавку. Ганна сіла на підлогу в коридорі й розридалася. Їй здавалося, що вона власноруч розрізає пуповину, яка мала бути розрізана ще десять років тому. Вечір перед від’їздом. Ганна зібрала валізи. Вона залишила синьйорі Аделаїді свої робочі халати. В її сумці були подарунки: дорогий годинник для Степана і кросівки для Євгена. Хоча вона сумнівалася, чи захоче він їх прийняти
Життєві історії 0
Березневе сонце в Неаполі вже припікало по-справжньому, але Ганна відчувала лише холод. Вона сиділа на невеликому балконі квартири синьйори Аделаїди, тримаючи в руках телефон, що наче розпечена цеглина
Мамо, ти чого гроші не скинула в понеділок? Ми вже з майстрами домовилися за плитку. Мамо, ти чуєш? — Чую, Олено, — спокійно відповідає Ганна. — Але грошей не буде. — Як не буде? Щось сталося? Тебе звільнили? — Ні, я працюю. Але я вирішила, що мені теж треба десь жити. Голос Олени на тому кінці стає роздратованим. — Ти про що? У тебе є дім! Ми ж тебе чекаємо! Максим каже, що ми можемо навіть другий поверх звільнити для тебе пізніше… — Ні, Оленко. У мене немає дому. У мене є інвестиційний проект, у якому мені не дозволяють взяти рушник. Тому тепер я буду збирати на власну квартиру. Маленьку, однокімнатну, десь на іншому кінці міста. Щоб коли я захочу попити чаю з “не тієї чашки”, мені ніхто не робив зауважень. — Ти егоїстка! — крикнула Олена і кинула слухавку
Життєві історії 0
За вікном електрички миготіли пагорби Тоскани, але Ганна їх не бачила. Перед очима, наче заїжджена кіноплівка, прокручувалися події останнього місяця в Україні. Вона дивилася на свої руки —
Марина глянула на настінний годинник — за десять хвилин сьома. Сергій мав повернутися з роботи за пів години, якраз до вечері. — Вже відчиняю! — гукнула вона, поправляючи волосся і прямуючи до коридору. Відчинивши двері, Марина побачила молоду жінку, на вигляд років двадцяти п’яти, яка тримала на руках маленьку дівчинку. Незнайомка була вродливою: доглянуте темне волосся, легкий макіяж, елегантне пальто. Дитині було роки три, не більше — вона з цікавістю розглядала ґудзики на куртці матері. — Добрий вечір, — тихо, але твердо промовила жінка. — Ви пані Марина? — Так, це я. А ви… ми знайомі? — Мене звати Вікторія. Нам потрібно поговорити. Про вашого чоловіка
Життєві історії 0
Марина витирала руки кухонним рушником, коли пролунав несміливий, але наполегливий дзвінок у двері. Вона глянула на настінний годинник — за десять хвилин сьома. Сергій мав повернутися з роботи

You cannot copy content of this page