Ось, візьміть за допомогу, — Наталя простягнула купюри, сума там була чимала, враховуючи специфіку поїздки. Богдан похитав головою і відсунув її руку. — Не треба. Ви добру справу робите, я на такому не заробляю. Ось, візьміть мою візитку. Якщо треба буде кудись поїхати або просто допомога знадобиться — підняти, перенести — дзвоніть у будь-який час. Я допоможу. Він пішов, залишивши Наталю наодинці з її новим життям. Наступні дні були найважчими. Ганна Степанівна майже не розмовляла, вона лише здригалася від кожного звуку і відмовлялася від їжі. Наталя зрозуміла, що сама не впорається. Вона зателефонувала своєму начальникові, Петру Григоровичу. Він був людиною суворою, його в офісі побоювалися за круту вдачу і прямолінійність. — Петре Григоровичу, мені потрібна відпустка. Хоча б на два тижні. Обставини сімейні, — почала вона, очікуючи на зауваження про терміни і звіти. — Що сталося, Наталко? — голос шефа був незвично спокійним. Вона коротко, без зайвих емоцій розповіла про стареньку свекруху, про те, в якому стані її знайшла. Петро Григорович мовчав хвилину, а потім сказав: — Знаєш що… ніякої відпустки. Працюй вдома
Найкращий спосіб переконати себе, що ти перетворилася на залізобетонну жінку без серця — це просто не зустрічати людей, які здатні це серце знову розворушити. Наталя була впевнена, що
Тридцять перше грудня, за вікном уже почало сіріти, хоча була лише друга година дня. Олена стояла на кухні, подрібнюючи інгредієнти для олів’є. Павлику, її маленькому синові, нарешті вдалося заснути. Малюкові лише рік і два місяці, він зараз у тому віці, коли енергія б’є через край, і кожна хвилина тиші здається справжнім подарунком. Сьогодні він взагалі розійшовся: бігав по кімнатах, вимагав уваги, розкидав іграшки, наче намагався встигнути завершити всі свої дитячі справи до кінця року. Андрій, її чоловік, поїхав за продуктами. Поїхав годину тому, хоча обіцяв обернутися за двадцять хвилин. Олена зітхнула, всипаючи горошок у велику миску. Цього року вони вирішили зустрічати свято вдома — спокійно, по-сімейному. Але до них напросилася мати Андрія, Марія Петрівна. Вона зателефонувала ще тиждень тому і якось так жалібно сказала, що їй нудно самій, що Андрій одразу здався: «Ну, мам, звісно, приїжджай». Олена, чесно кажучи, не була від цього в захваті
Бувають дні, коли ти готуєш святкову вечерю, а насправді накриваєш кришкою власне життя, просто ще про це не знаєш. Тридцять перше грудня, за вікном уже почало сіріти, хоча
Марійко? Сталося щось? Чого ти так пізно? — Ні, Ганнусю, все добре. Просто ось… пригощайся. Свято ж сьогодні, я готувала. Тут курка, картопелька з кропом, капуста. Все ще тепле, тільки з печі. — Ох, сонечко ти моє, — сусідка ледь не розплакалася, притискаючи теплий контейнер до грудей. — А я якраз сиділа, думала, що б його перекусити, бо сил готувати зовсім немає. А тут — такий бенкет! Заходь, Марійко, чайку поп’ємо? У мене десь була цукерка гарна, я її спеціально до свята берегла. — Зайду, Ганнусю, — посміхнулася я. — З великим задоволенням зайду. Ми сиділи на маленькій, але дуже затишній кухні сусідки, пили неміцний чай і ділили ту одну цукерку на двох. Коли я повернулася до себе за годину, в квартирі вже було тихо. Їхні речі зникли. На столі в залі залишилися лише порожні пластикові коробки, брудна дерев’яна паличка і купа зім’ятих серветок. Пакет зі сміттям вони, звичайно ж, із собою не забрали — мабуть, це теж не входило в їхню «програму економії енергії»
Знаєте, найгірше — це не тоді, коли тобі відверто грубіянять, а коли тебе просто не помічають, роблячи це з усмішкою і «найкращими намірами». От саме таке відчуття оселилося
Галю, не треба, — спокійно сказала Марія Іванівна. Вона обвела поглядом ідеально чистий коридор, дорогі шпалери і новенькі двері. — Оксана нам усе розповіла. Вона сьогодні сюди заїжджає. З нашим диваном. Галина замовкла. Її обличчя вмить змінилося. — Ну і що? — зухвало запитала вона. — Маю я право подумати про свою старість? Мені Павлика треба забезпечити на роки вперед. Ви всі здорові, ви собі ще заробите, а в мене — випробування від долі. Чому я маю виправдовуватися? — Тобі не треба виправдовуватися, Галю, — Марія Іванівна говорила тихо, але в її голосі вперше за багато років відчувалася сила. — Тобі просто треба зрозуміти одну річ. Ми тобі допомагали, бо ми тебе любили. Бо ми думали, що ми — сім’я. А виявилося, що для тебе ми — просто зручний ресурс. Вона повернулася і пішла до ліфта. Ігор і Оля пішли за нею. У машині панувала тиша. Марія Іванівна дивилася у вікно на місто, і було видно, як її плечі нарешті розслабилися. — Мам, ти як? — обережно запитав Ігор
— Олю, тут мама дзвонила… Коротше, знімай те оголошення про диван, бо завтра по нього приїдуть і заберуть. Оля відірвалася від екрана ноутбука й повільно повернула голову до
Орисю, — раптом зупинилася Ганна. — А ти пам’ятаєш, як ми на випускному обіцяли одна одній, що ніколи не загубимося? — Пам’ятаю, — тихо відповіла Орися. — Ми загубилися на тридцять років, щоб знайтися в Римі. Може, так і треба було? Щоб ми більше цінували кожну хвилину? — Напевно, — Ганна зітхнула і посміхнулася. — Головне, що тепер ми знаємо: від своєї долі ні в селі, ні в університеті, ні в Італії не втечеш. Вона тебе сама знайде, навіть якщо ти від неї за тисячі кілометрів сховаєшся. Вони зайшли в невеликий бар. Пахло свіжою випічкою і міцним еспресо. Ганна впевнено замовила каву італійською, а потім дістала телефон. — Ну що, майбутня свахо? Готова побачити дітей? Коли на екрані з’явилося здивоване обличчя Андрія, а поруч із ним — розгублена Настя, Ганна і Орися просто почали махати руками і сміятися. — Мамо? Ви що, разом
У ту неділю Рим дихав спекою, такою густою і солодкою, що здавалося, її можна намазувати на хліб, як тепле масло. У парку Ребібія, де щотижня збиралися наші жінки,
— Мам, ну ти що… — почав було Андрій. — А як же мої плани на машину? Ти ж обіцяла. — Обіцяла, сину. Але тепер я обіцяю собі трохи спокою. У вас є будинки, квартири, бізнес. Ви дорослі люди. Час ставати самостійними. За тиждень я таки зібрала валізи. Стоячи біля хвіртки, я востаннє подивилася на свій «маєток». Він був гарний, але холодний. У ньому не було місця для мене, бо я сама його там не залишила, віддавши все до останньої краплі. Дмитро виніс мої сумки до машини. Він був мовчазний і насуплений. — Мам, ти не ображайся… Світлана просто… вона хоче, щоб усе було по-людськи. Ти ж знаєш, молода сім’я, свої порядки. — Я не ображаюся, Дмитре. Я просто нарешті все зрозуміла. Світлана вийшла на ганок, помахала мені рукою. — Щасливої дороги, Оксано Степанівна! Повертайтеся швидше… ми будемо чекати… посилок! — вона засміялася, і цей сміх був останнім, що я почула перед тим, як зачинилися дверцята таксі
Я ніколи не думала, що за власні гроші куплю собі квиток у вигнання, ще й буду мовчки дякувати невістці за те, що вона допомогла мені зачинити хвіртку з
— Мамо? Ти чому не попередила? — Хотіла на ремонт подивитися, — сказала я, і мій голос здався мені чужим, сухим, наче старий пергамент. — Де плитка, Наталю? Де труби? Де все те, про що ти писала? Вона опустила очі лише на секунду, а потім випросталася. В її погляді я побачила ту саму дитячу впертість, якою вона завжди мене ламала. — Мамо, ти не розумієш. Вадиму по роботі дуже потрібна була машина. Без неї він не міг рухатися далі. Це ж інвестиція! Ми вирішили, що ремонт почекає, ми ж молоді, можемо і так пожити. Зате тепер ми мобільні. — Ми? — перепитала я. — А на кого оформлена машина? У розмову втрутився Вадим. Він розплився в тій самій посмішці з фотографій, але в очах була холодна розсудливість. — На мене, Маріє Степанівно. Так було простіше з документами та страховкою. Але ви не хвилюйтеся, це наша спільна машина. Я ж тепер вас і на ринок відвезу, і на вокзал. Ми ж одна сім’я
Моя донька продала десять років мого життя за блискучу металеву бляшанку, яку її хлопець тепер ніжно називає «своєю ластівкою», а я називаю своєю найбільшою помилкою. Коли я стояла
— Дорогі мої гості, хвилинку уваги! — Анатолій, злегка розчервонілий від домашньої наливки та власної значущості, підняв тонкий кришталевий келих, який ми купували ще на наше перше спільне новосілля. — Я хочу представити вам людину, яка стала для мене дуже важливою.  Вона — моя друга дружина. Ну, майже дружина, — Толя сяяв, наче виграв головний приз у лотереї. — Я вирішив, що час жити чесно. Марія поправила волосся і мимоволі посміхнулася. Вона сподівалася на слова вдячності: «Дякую, Толю, це так несподівано…». Адже сьогодні був її день. П’ятдесят п’ять років — дата поважна. — Це Христина, — Анатолій впевненим жестом обійняв за талію молоду жінку, яка стояла поруч. Марія пам’ятала її. Ця дівчина з’явилася в офісі чоловіка кілька місяців тому. «Нова помічниця, — казав він тоді, — дуже тямуща, хоч і молода». Тоді Марія ще зварила їй каву, коли заходила до чоловіка на роботу, і навіть поділилася рецептом пирога
Чоловіки зазвичай ідуть від дружин тихо, забираючи лише валізу з речами та залишаючи після себе запах чужих парфумів, але мій вирішив влаштувати з нашого розлучення справжню виставу з
Оленко, ну не будь ти такою занудою! Новий рік же раз на рік! Один раз живемо, ну справді! Тітка Валя з таким виразом обличчя, наче вона як мінімум королева місцевого розливу, розмашистим жестом кинула в наш спільний візок три пляшки елітного напою. Я краєм ока глянула на цінник. Одна така пляшка коштувала як половина моєї зимової куртки, яку я збиралася купити ще з листопада, але все відкладала, бо «треба ж на свята гроші приберегти». Ми стояли посеред величезного супермаркету 30 грудня. Навколо — справжнє божевілля. Люди змітали з полиць усе: від консервованого горошку до ящиків із мандаринами. Натовп гудів, штовхався візками, а повітря було просякнуте запахом хвої та нервового очікування свята. Наша компанія виглядала досить колоритно: я, мій чоловік Андрій, мамина сестра тітка Валя та її чоловік, дядько Петро
Найшвидший спосіб дізнатися, що твої найближчі родичі вважають тебе за порожнє місце — це поїхати з ними на спільний відпочинок і спробувати домовитися про «спільний бюджет». — Оленко,
Минулого літа Сашко вирішив одружитися. Ох, яке ж ми весілля закотили! Я приїхала з Риму вся така «італійка» — засмагла, у гарному вбранні, подарунків повні сумки. Щаслива була — не передати. Тоді ж я ближче познайомилася зі свахою — Марією. Вона теща Сашкова. Жінка симпатична, мого віку, давно розлучена. Живе сама, охайна така, все з посмішкою. Ми з нею на весіллі за одним столом сиділи, вином причащалися. — Маріє, — жартувала я тоді, — ти така бойова! Поїхали зі мною в Рим? Там такі чоловіки, такі краєвиди! Навіщо тобі тут одній киснути? Разом дітям швидше на житло назбираємо. Вона сміялася, очі опускала. — Ой, Лєночко, куди мені… Я вже тут, біля дітей, біля хати. Хто ж знав, що вона не просто «біля хати» збиралася бути, а в моїй хаті і з моїм чоловіком
«Ніколи не знаєш, з якого боку прилетить зрада», — крутилося в голові. Але найболючіше, дівчата, це коли тебе зраджує той, кому ти щомісяця, як за розкладом, перераховуєш гроші

You cannot copy content of this page