Після розлучення Ніна отримала лише свою стареньку машину. Усе інше, як і передбачала, було записано на батьків Андрія. — Ти ж розумна, Ніно, — сказав він на суді, — не я винен, що ти вірила всім підписам. Вона нічого не відповіла. Лише зібрала документи, чемно попрощалася й поїхала. Нове місто стало для неї новим життям. Вона знімала невелику квартиру, ходила на роботу, щовечора дзвонила синові. Робота її захопила, вона вперше за багато років відчула, що її цінують. Колеги поважали, начальство довіряло. І тільки коли залишалася сама, приходили думки: “Як же я могла прожити двадцять років поруч із людиною, яка не мала до мене ні крихти душі?” Минуло близько року. Якось у неділю син зателефонував: — Мам, ти чула? Бабусі не стало
Що не кажіть, а справедливість таки є, і бумеранг існує. Прикладом цього я ця історія. Ніна прожила з Андрієм двадцять років. Не скажеш, щоб життя було легким, але
Я зустрічалася з Сергієм уже вісім місяців. Він мені дуже подобався: розумний, спокійний, вихований, із гарними манерами. Але одне мене бентежило — він майже нічого не розповідав про свою сім’ю. Я знала, що йому двадцять сім, що він працює на фірмі, має вищу освіту, ніколи не був одружений. І все. Жодного слова про батьків, дитинство чи друзів дитинства. Всі свята — Новий рік, Різдво, Великдень — він проводив удома. І коли я обережно питала: — А чому ми ніколи не їздимо до твоїх батьків разом? Він усміхався: — Скоро поїдемо. Просто хочу, щоб ти була готова. Ці слова мене завжди тривожили. “Готова до чого?” — думала я
Я зустрічалася з Сергієм уже вісім місяців. Він мені дуже подобався: розумний, спокійний, вихований, із гарними манерами. Але одне мене бентежило — він майже нічого не розповідав про
Мамо, нам треба поговорити, — сказав син. Я сіла навпроти, трохи насторожено. — Щось сталося? Він глибоко вдихнув: — Я зустрічаюся з дівчиною. Звати Марта. Вона з іншої області, навчається на нашому факультеті. І… ми вирішили жити разом. — Як це — разом? — я аж ковтнула повітря. — У гуртожитку вона не хоче залишатися, там умови погані. На квартиру поки не тягне, але ми все одно вирішили: будемо разом і, можливо, навіть розпишемося. Я мало не впустила чашку. — Сину, ти жартуєш? Тобі двадцять років. Який розпис? Яке «жити разом»? Він насупився: — Мамо, ти що, не хочеш мого щастя? — Хочу, — відповіла я тихо. — Але ж ти не знаєш її достатньо
Кого вибрати — кохання чи сина? Саме з цим питанням я вже кілька днів і лягаю, і прокидаюся, бо такий вибір і справді зробити не так вже й
Чоловік почав рахувати, скільки я їм. Сказати, що це неприємно, це нічого не сказати. Було це зранку. Я приготувала сніданок і поставила собі на тарілку дві котлети. Чоловік прийшов, глянув і зітхнув — так, ніби я вчинила щось страшне. — Якщо не працюєш, то й котлети не їж, — кинув напівжартома, але з тим поглядом, у якому жарту не було. — Можна й макаронів собі зварити. Я застигла. Не те щоб мені шкода було тих котлет — але слова застрягли в горлі, як кістка. Пішла, зварила йому макарони, поставила тарілку з чотирма котлетами. Він усе з’їв, навіть не глянувши на мене. Наче нічого й не сталося. А наступного дня вже сказав прямим текстом: — Я тебе утримувати не збираюсь. Хочеш — шукай роботу, хочеш — живи, як знаєш. Але я не зобов’язаний тебе годувати
Чоловік почав рахувати, скільки я їм. Сказати, що це неприємно, це нічого не сказати. Було це зранку. Я приготувала сніданок і поставила собі на тарілку дві котлети. Чоловік
Те, що невістка в Італії заробляє гроші, не сподобалося ні свекрусі, ні зовиці. Вони довго перемовлялися між собою, і одного дня Марія Степанівна хитро заговорила: — Галю, ти ж така добра людина… Може, візьмеш і Олю з собою в Італію? Вона теж хоче трохи підзаробити. Ти ж там знаєш усе, допоможи родичці. Галина довго вагалася. Але зрештою погодилася. З того дня почалося нове випробування. Ольга приїхала в Італію з виглядом туристки, не працівниці. — Ой, це мені важко, — казала після першого дня. — Усім важко, — відповідала Галя. — Терпи, звикнеш. Але Ольга не звикала. Вона міняла місця, скаржилася на все — від їжі до погоди. Зрештою просто оселилася у Галі вдома, у тих самих італійців, де та працювала
Галина ніколи не думала, що стане заробітчанкою, але доля так завернула. Вона не боялася роботи — руки в неї були золоті. І вдома город, і корови, і свині
Щоб мати справжню сімʼю, Інна носила їжу додому, оплачувала половину комуналки, прала, готувала, робила все, щоб їхнє «гніздечко» було затишним. А Андрій жив — як жив. Без планів, без зобов’язань, без подяки. Одного вечора, коли вони сиділи за вечерею, Інна обережно сказала: — Андрію, ми вже десять років разом. Я хочу знати, що в нас далі. — А що має бути? — спокійно відповів він. — Я хочу стабільності. Хочу знати, що ми справді сім’я. — Інно, — він поставив виделку, — ну ти ж знаєш, я тебе люблю. Навіщо ті папери? Хочеш — живи зі мною, не хочеш — ніхто не тримає. Вона мовчки подивилася на нього. І зрозуміла, що все. Що це не просто слова — це межа
Інна й Андрій познайомилися випадково — на дні народження спільного друга. Вона тоді сміялася щиро, по-дитячому, а він стояв трохи осторонь, з келихом вина, спостерігаючи за нею. Підійшов,
Того року свято Покрови видалося особливо теплим. У Стефанії зібралася родина — діти приїхали з міста, Михайло приніс вино домашнє, стіл ломився від страв. І, звісно, була Ольга. — Ну, от скажіть, де би я ще так добре відсвяткувала, як не у вас, — сміялася вона. Посиділи весело, заспівали кілька пісень, згадали молодість. А коли всі вже розходилися, Стефанія, як завжди, допомогла Ользі зібрати рештки їжі у контейнер, щоб забрала додому. На другий день, прибираючи після свята, Стефанія помітила, що немає обручки. Золота, широка, подарована Михайлом на 25 років подружнього життя. Вона пам’ятала, як знімала її перед миттям рук, клала на полицю біля мийки — і все. Зникла. Перевернули всю хату — нема. Михайло мовчав, лише хмурився. — Та не може бути, щоб хтось чужий, — сказала вона, більше сама собі. — Тільки свої були
Стефанія й Ольга дружили ще з дівоцтва. Разом ходили до школи, разом на вечорниці, разом і заміж виходили — правда, з різницею в рік. Їхні хати стояли поруч,
Спочатку Зоряна все сприймала з гумором. “Свекруха є свекруха”, — казала подругам. Але з часом жарти закінчилися. Анатолій, здавалося, не бачив межі між “мати” і “дружина”. Його мама могла без дозволу заходити до їхньої спальні, переставляти речі на кухні, викидати Зорянину косметику, бо “пахне хімією”. І щоразу, коли Зоряна намагалася поговорити з чоловіком, він тільки зітхав: — Ти ж знаєш, мама одна. Без неї я б нічого не мав. — Але я теж твоя сім’я, — тихо відповідала вона. — І мені теж боляче. Він мовчав. Бо не розумів. Одного дня Зоряна попросила його купити собі нові черевики — старі зовсім розлізлися. Він погодився. Минув тиждень, потім два. Зоряна нагадувала м’яко: — Толіку, ти не забув? Бо вже холодно… — Та ні, не забув, просто треба мамі дещо купити. Вона давно плащ хоче
Зоряна завжди вірила в любов. Не в ту, що в серіалах, а в тиху, справжню — де двоє дивляться в один бік, тримаються за руки і розуміють одне
Та ти ж не на бал ідеш, а в город! Вони ще добрі, не вигадуй. А як є дірка — то в ремонт віднеси, — заявив Богдан, коли дружина стала скаржитися, що у неї немає взуття. Стефанія мовчала. Мовчала, бо сваритися не хотіла, бо знала — не зміниться. А коли чоловік ішов у поле чи до сусіда, Стефанія бігла в магазин. Купувала собі кілька цукерок, ховала за пазуху, йшла на лавочку за хатою і тихенько смакувала. Іноді аж сльози котилися: від солодкого, що рідко траплялося, і від гіркоти — що не мала права просто бути жінкою, без рахунків і дозволів. Діти підростали, і кожен із них змалку бачив батькову «господарність». Коли підросли, обидва втекли світ за очі. Старший подався на будову до Польщі, а молодший — у місто, вчителем. І коли Богдан натякав, що треба б одному з них залишитись, доглядати господарку, обоє відмовилися: — Ми не хочемо, тату, жити у тебе, — так прямо і казали
У селі всі заздрили Стефанії. Та як не заздрити? Хата — як із картинки: свіжа побілка, дах блищить червоною черепицею, у дворі кожна річ на своєму місці. Город
Ну от, — сміялась Ірина, — ми тепер не просто подруги, ми ще й невістки однієї свекрухи! — Ага, — відповідала Оксана, — тепер нам разом і терпіти, якщо що. Свекруха, Ліда Павлівна, була жінкою енергійною й господарською. У неї — однокімнатна квартира в центрі міста, у Сергія й Миколи — по двокімнатній від батьківської спадщини. І все б нічого, якби не одна ідея, яка періодично виникала в її голові — і, на жаль, підтримувалася її синами. На кожному святі — чи то Пасха, чи то Новий рік, — Ліда Павлівна починала: — От би всі три квартири продати, купити один великий будинок з подвір’ям! Щоб усі разом, однією дружною родиною жили! І я поруч із синами, і невістки під наглядом, і дітям весело. І щоразу Ірина й Оксана обмінювалися поглядами, від яких у будь-якого чоловіка мали б насторожитись вуха. Але Сергій і Микола тільки підтримували маму
Ірина й Оксана дружили ще з університету. Разом навчалися, разом знімали кімнату в гуртожитку, разом переживали всі дівочі радощі й біди. Потім Ірина першою закохалася — у Сергія,

You cannot copy content of this page