Головна

op

Тітко Марино, як ваше здоров’я? Наталка казала, ви знову в лікарні лежали? – почула я в слухавці голос Насті, моєї племінниці. – Та як тобі сказати, доню… Все якось навалилося разом. І серце, і тиск, і ноги тягнути важко. Але тримаюсь. Бог не залишає, – відповідаю, намагаючись не видавати в голосі своєї безпорадності. – Планувала ж ще в Італію поїхати, трохи підзаробити, а тепер уже й не знаю, чи зможу… Щойно поклала слухавку, як телефон знову задзвонив. «Донечка» – висвітилося на екрані. – Мамо, мені терміново треба 600 євро, – без привітання випалила Наталка
Життєві історії 0
– Тітко Марино, як ваше здоров’я? Наталка казала, ви знову в лікарні лежали? – почула я в слухавці голос Насті, моєї племінниці. – Та як тобі сказати, доню…
Мамо, ти не можеш ставити нас з ним на один рівень! – голос дочки звучав з неабияким обуренням. – Я тобі рідна донька, а він – просто твій колишній зять! Це вже не перша подібна розмова. Аліна телефонує мені в Італію ледь не щотижня – то їй не подобається, що я посилки Степану висилаю, то знову згадує, як я дозволила йому залишитись у квартирі. – Це мої гроші, доню, – спокійно кажу їй. – І я вирішую, кому й коли допомагати
Життєві історії 0
– Мамо, ти не можеш ставити нас з ним на один рівень! – голос дочки звучав з неабияким обуренням. – Я тобі рідна донька, а він – просто
Ларисо Федорівно, ви ж знаєте… Часи зараз такі… Нам потрібні молоді, з новими ідеями… – говорила директорка, старанно уникаючи її погляду. – З новими ідеями? – гірко перепитала Лариса, дивлячись на стос паперів, які ще вчора розбирала ночами. – А те, що я тридцять вісім років віддала цій школі, це… не ідея? Вона сиділа в кабінеті, тримаючи в руках офіційний наказ про вихід на пенсію. Ніхто не питав, хоче вона цього чи ні. Так, у паспорті вже шістдесят три, але ж вона ще могла працювати. Голова свіжа, пам’ять добра, руки втомлювалися, та серце ще горіло роботою. – Це не я вирішила, – м’ялася директорка. – Є наказ відділу освіти
Життєві історії 0
– Ларисо Федорівно, ви ж знаєте… Часи зараз такі… Нам потрібні молоді, з новими ідеями… – говорила директорка, старанно уникаючи її погляду. – З новими ідеями? – гірко
Ти сама винна. Ніхто тебе не просив усе життя біля мами сидіти. Це твій вибір. А тепер – будь добра, або продаєш, або будемо судитися. Брат пішов, грюкнувши дверима. А Ніна сіла і знову дивилася в вікно. На кухні було тихо. Тільки годинник цокав, як той вирок. Через тиждень прийшов лист – від юриста. Тарас подав заяву на оскарження заповіту. Мовляв, мати була недієздатна, його позбавили права несправедливо. Судові засідання тривали кілька місяців. Тарас розповідав, що мама його любила, що хотіла йому допомогти, що сестра все провернула нишком. Коли суд підтвердив дійсність заповіту, Тарас не вибачився. Лише сказав: – Ну, живи. Але більше я не переступлю поріг цього дому. І ти в мою хату не приїзди
Життєві історії 0
Ніна жила з мамою у великій трикімнатній квартирі в центрі міста. Не одружилась, дітей не мала, але не тому, що не хотіла – просто не склалося. А ще,
Ігор завжди був «правильним сином». Він не мав шкідливих звичок, не гуляв допізна, гарно вчився, рано почав працювати. Його мама Марія Степанівна казала сусідам: – Наш Ігор – золота дитина
Життєві історії 0
Ігор завжди був «правильним сином». Він не мав шкідливих звичок, не гуляв допізна, гарно вчився, рано почав працювати. Його мама Марія Степанівна казала сусідам: – Наш Ігор –
Не можу я її ось так просто вигнати. Ну і що, що мама мені все залишила? І не важливо, що Марта не завжди себе добре поводила, – думала собі Ганна дивлячись на Марту, що прийшла з похиленою головою у відчаї. Коли батька не стало, Марта приїхала. Стояла в новій шубі й мовчки витирала очі. Але не допомогла ні в організації похорону, ні в прибиранні двору. Все лягло на плечі Ганни – як і завжди. Те саме було і з матірʼю, а тепер сестра, нарешті, все зрозуміла 
Життєві історії 0
Не можу я її ось так просто вигнати. Ну і що, що мама мені все залишила? І не важливо, що Марта не завжди себе добре поводила, – думала
Одного разу, під час серйозної сварки через дрібницю, Сергій зібрав речі й вийшов. Олена мовчала. День, два. Але на третю ніч вона написала: “Я злюся, але не хочу втратити тебе через дурість. Поговоримо?” Він відповів через хвилину: “Дякую, що написала. Я сам не знав, як повернутися.” Так стало зрозуміло: іноді найсильніше – це не тримати образу, а зробити крок назустріч
Життєві історії 0
Олена і Сергій навчалися в одному університеті, на магістратурі філології. Вони бачилися щодня, сиділи на парах у сусідніх рядах, обговорювали книжки після занять і часом випадково поверталися разом
Хочеш… прикрасити мою старість? – сказав Олександр просто. – Я маю будинок в передмісті. Ганна не знала, що відповісти, бо після кількох днів знайомства ця пропозиція виглядала як жарт: – А якщо я ще не готова? – Розумію. Але іноді доля дає другий шанс. І його не треба відкладати. Якщо хочеш, приїдь до мене, сама на все подивишся, а тоді приймеш рішення. Вона поїхала додому – до тітки Галі. А звідти – до Марії, дочки. Та прийняла її прохолодно, зайнята своїм життям. У телефоні Ганна довго шукала номер Олександра. А потім набрала
Життєві історії 0
Ганна повернулася з Іспанії після шістнадцяти років важкої праці. Виносила чуже сміття, витирала пил, готувала, годувала чужих дітей, а у вільний час – плакала за своїми. Вона поїхала,
Бабусю, а що ми будемо святити цього року? – запитала Марічка, перебираючи наливні яблука. – Усе, що Бог дав. Яблучка, грушки, виноград, медочок… Але найперше – треба дякувати Богу.  От ти зранку встав і зрадів, що сонце світить, що руки-ноги цілі, що яблуко солодке. У день Спаса бабуся рано встала. У кошик поклала найкращі яблука, груші, баночку меду й покрила це вишитим рушником. Церква в селі була повна. Люди несли кошики, діти трималися за спідниці матерів, дідусі схиляли голови
Життєві історії 0
Коли в селі починали достигати яблука, всі знали – Спас недалеко. У повітрі витало щось особливе: запах стиглих груш, меду та свіжоспечених пирогів. Сонце вже не палило, як
Після довгих роздумів Марія знову зібрала доньок. Хвилювалася дуже, бо розуміла, що розмова не буде простою. – Дівчата, я вирішила. Я запишу хату на Галю. Бо вона тут, вона знає цю землю, цю хату, кожен цвях у стіні. Але в мене буде умова – Оксана завжди матиме в хаті свою кімнату. І якщо трапиться біда, або вона захоче повернутися – її дім тут. – Мамо… – прошепотіла Оксана зі сльозами. – Я не хочу хати. Я хочу, щоб ти була здорова. І щоб ми всі були разом. Галя теж мовчала, але в її очах промайнуло щось інше – полегшення
Життєві історії 0
Марія Петрівна мала дві найбільші цінності в житті: хату, яку з чоловіком збудували ще в молодості, і двох доньок – Галю та Оксану. Її чоловік Микола помер десять

You cannot copy content of this page