op

Коли Ліда знайомилася з Валерієм, їй здавалося, що життя нарешті усміхнулося. Після десяти років самотності, виховання доньки й нескінченної боротьби за кожну копійку — поруч з’явився чоловік, який

Тетяна й Ігор прожили разом двадцять два роки. Спершу здавалось, що це міцний шлюб — такий, яким усі навколо захоплювались: спокійний, стабільний, без скандалів і зрад. Вони мали

Лідії було шістдесят два, коли вона нарешті повернулася додому — не на кілька тижнів, не на коротку відпустку, як раніше, а назавжди. На заробітки поїхала вона ще молодою,

Марія йшла старою вуличкою. Осіннє сонце вже хилилося до заходу, і по дорозі шелестів сухий лист. У голові крутилися важкі, болючі думки: — Сину, сину… Що ж ти

Я думала, що неділя буде спокійною. Ми з Сергієм ще в п’ятницю вирішили: підемо в торговий центр, купимо мені чоботи, йому куртку, вип’ємо кави, трохи побудемо удвох. Обоє

Лілія завжди вірила в кохання. Не в те книжкове, де квіти, зізнання й вечірні прогулянки під зорями, а в те справжнє — яке витримує побут, втому й мовчання.

Ірина й Світлана познайомилися випадково — через оренду будинку. Молоде подружжя Ірини саме шукало тихе місце неподалік міста, щоб вирватися з тісної квартири. А Світлана, самотня жінка з

Я була у своєму чоловікові впевнена не на сто, а на мільйон відсотків. Так, саме так. Бо Михайло був тим, про кого всі казали: “От це чоловік —

Юлія ще з дитинства звикла, що всі вважають її сильною. А мама завжди каже про неї: — Та Юля в мене розумна, вона сама собі раду дасть. І,

Якби мені хтось колись сказав, що таке буде, я б ніколи не повірила. І, чесно, не пустила б сина на похорон до свого батька. Та життя, як бачите,