Головна

op

Віка? Ти чого без дзвінка? — я щиро зраділа, хоча вигляд мала ще той: з пучком на голові та в старій футболці. Віка дивно посміхнулася. Вона була якась не така. Зазвичай вона — дівчина-свято, джинси, кросівки, вічний рух. А тут — строга сукня, волосся ідеально вкладене, погляд холодний і зосереджений. — Та я тут проїздом… Думаю, загляну, — голос у неї був сухий. — Ти сама? — Павло з Івасиком на тренуванні, — я провела її на кухню. — Будеш чай? — Олено, мені треба з тобою серйозно поговорити. Я дістала чашки, але всередині щось дряпнуло. Знаєте, оце жіноче передчуття, коли ще нічого не сталося, а ти вже відчуваєш холод між лопатками? — Щось трапилося? З батьками все добре? — я сіла навпроти, намагаючись впіймати її погляд. — З батьками все добре, — вона нарешті подивилася на мене. — Олено… це важко сказати. Але я не можу більше це в собі тримати. Вибач, але ми з твоїм Павлом кохаємо одне одного. Вже пів року. — Що? — це було єдине, на що мене вистачило. — Ми не хотіли, щоб так вийшло, — продовжувала вона, і в її голосі з’явилася якась дивна впевненість. — Але ми з Пашею вирішили, що ти маєш знати правду
Життєві історії 0
«І ти реально думала, що він на роботі затримується, чи ти просто геть розум втратила від того свого затишного кокона?» — це питання бахнуло мене по голові пізніше,
Ти занадто багато витрачаєш на їжу, Світлано. Я все перевірив. Це просто нераціонально. Олег кинув на кухонний стіл старий зошит. Сторінки були списані дрібним, колючим почерком його матері — Надії Петрівни. Світлана впізнала цей стиль миттєво: літери були гострі, наче шипи на трояндах, які свекруха так любила вирощувати. Світлана відклала губку для посуду. — У якому сенсі — багато? — перепитала вона, повільно витираючи руки рушником. — Ми купуємо продукти на двох. Ти любиш запечене м’ясо — я купую свіжий окіст. Ти не можеш без сиру на сніданок — я беру найкращий. Я не купую нічого зайвого, тільки те, що ми їмо щодня. — Ось саме! — Олег тицьнув пальцем у список, де навпроти слова «масло» стояв жирний знак оклику. — Можна брати простіше. Можна обійтися без цих твоїх йогуртів і дорогих фруктів поза сезоном. Мама каже, що в порядних сім’ях бюджет ведеться з розумом. А ти просто розбазарюєш мої ресурси. Він випростався, намагаючись виглядати солідно, але Світлана бачила, як він копіює жести своєї матері. Ті самі підібгані губи, той самий повчальний тон. — Коротше, Світлано. Ми переходимо на окремі гаманці. Це зараз дуже модно, по-сучасному. Кожен сам за себе
Життєві історії 0
І ти справді думала, що він зміниться, чи просто геть розум втратила від того «кохання», якого вже давно немає? Як воно — прокидатися поруч із людиною, яка ще
Твоя матуся вже не молода, Вікторіє, нехай вона якось окремо від нас… уникає цього всього. Я повільно обернулася, не вірячи власним вухам. Артем сидів за кухонним столом, уткнувшись у телефон, ніби щойно промовив щось зовсім буденне. — Що ти сказав? — мій голос пролунав неприродно тихо. Він глянув на мене, і в його очах я побачила не звичне тепло, а глухе роздратування. — Слухай, Віко, не роби з цього чергову виставу. Твоїй мамі вже за сімдесят, у неї свої звички, своя енергетика. Вона вічно щось переставляє на кухні, готує ці свої зажарки, від яких запах по всій квартирі. Та й взагалі, ми молода сім’я, нам треба свій простір. — Артеме, ти хоч на хвилинку пам’ятаєш, де ми були два роки тому? — прошепотіла я, намагаючись не зірватися на крик. — До чого тут це зараз? Навіщо згадувати старе? — він нервово смикнув плечем
Життєві історії 0
І ти справді думала, що він зміниться, чи просто геть розум втратила від того кохання, якого вже давно немає? Як воно — прокидатися поруч із людиною, яка ще
Ганно Степанівно… — Настя намагалася вдихнути глибше. — Може, зайдете? Надворі холодно. — А що, тут буде тепліше? — жінка скривилася. — Ти, мабуть, на опаленні економиш. Кожну копійку на лічильнику рахуєш. Настя просто відійшла вбік. Ганна Степанівна пройшла повз неї. Вона крутила головою, наче прийшла в готель, де її погано обслужили. — Ну, і де тут кухня? — кинула вона, навіть не знімаючи пальта. — Чаєм хоч пригостиш? Чи в тебе заварка тільки на свята? Вони пройшли у вітальню. Ганна Степанівна зупинилася як укопана. Перед нею відкрився простір на п’ятдесят метрів. Величезні вікна до самої підлоги. Кухня з білого каменю. Велика витяжка, що сяяла під світлом ламп. А за вікном — доглянутий сад. — Це… що таке? — прошепотіла вона. — Це моя кухня, — спокійно сказала Настя. — Сідайте. Зараз поставлю чайник. Настя зняла куртку. Вона помітила, що майбутня свекруха все ще стоїть у дверях
Життєві історії 0
І справді, як ти могла бути такою наївною, га? Де були твої очі, коли ти впускала цю жінку в дім? Ти що, геть розум втратила? Думала, якщо в
Батько приїхав через годину. Вони переодягли Еліну. Нагодували її теплим супом. Увечері прийшов Ігор. Він був веселий. Побачивши тестя і тещу, він зніяковів. — О, гості! А що таке? — запитав він. — Совість у тебе є? — батько підійшов до нього впритул. — Ти лишив її саму! — Я заробляю гроші! — почав кричати Ігор. — Ви не знаєте, як це важко — жити з такою! Я теж хочу щастя! Саме тоді він зібрав рюкзак. Саме тоді він сказав ті страшні слова про «свої потреби». Він пішов, залишивши за собою порожнечу. Еліна зовсім здалася. Вона перестала їсти. Вона відверталася до стіни, коли мама заходила в кімнату. — Доню, треба робити вправи, — благала мама. — Навіщо? — сухо відповідала Еліна. — Щоб краще сидіти в кріслі? Кому я потрібна така? Я порожня всередині. У мене не буде дітей. У мене немає чоловіка
Життєві історії 0
У кімнаті пахло ліками та пилом. Еліна лежала на ліжку. Вона дивилася у стелю. Стеля була біла і порожня. Такою ж порожньою була її душа. Почувся звук ключів.
Тобі треба розвіятися, Женю, — казала мама, пакуючи її валізи. — Поживи в селі, там спокійно. Повітря лікує. «Повітря не лікує переломи душі», — думала Женя, зачиняючи хвіртку. Вона оселилася в хаті, де час ніби застиг у вишитих рушниках і запаху сушеної м’яти. Сусідки спочатку зазирали через паркан, приносячи то глечик молока, то миску яблук. — Чого ж така молода та сама? — питала баба Галя, мружачись на сонце. — Чоловік де? На заробітках? — Немає чоловіка, бабо Галю, — відрізала Женя. — Не стало його для мене. Більше не питали. У селі швидко розуміють, коли людина виставляє навколо себе колючий дріт. Сільське кладовище знаходилося на пагорбі, засадженому старими вербами. Женя приходила туди майже щодня. Там ніхто не вимагав від неї посмішок чи звітів про життя. Мертві були ідеальними співрозмовниками — вони вміли слухати
Життєві історії 0
Осінь у селі Вишневе не приходила — вона насувалася, як важка завіса в театрі, де закінчилася п’єса. Женя спостерігала за цим із порогу старої хати, яку успадкувала від
Тобто ти хочеш, щоб вони нас жаліли? Щоб шепталися за спиною: «Бідний Ігор, зовсім здав, навіть на стіл пристойний скинутися не може»? Я цього не дозволю. Тетяна не здавалася. Вона знала, як натиснути. Розмова закінчилася тим, що Ігор просто пішов у спальню. Але Тетяна знала: вранці він знову піде в банк або знайде спосіб «перекритися». Бо він теж українець. Бо йому теж важко визнати поразку перед своїми. Ранок суботи почався з метушні. Тетяна наполягла на поїздці в найдорожчий супермаркет. Вона впевнено крокувала між рядами, кладучи в кошик телятину, від ціни якої в Ігоря сіпалося око. Потім пішли італійські сири, оливки, делікатні соуси. — Таню, ми вже вийшли за всі межі, — прошепотів Ігор біля каси. — Подивися на це з іншого боку, — усміхнулася вона, поправляючи зачіску. — Ми купуємо собі повагу. Це інвестиція. Коли вони під’їхали до дачі дядька Степана, там уже було гамірно. Дим від мангалу змішувався з ароматом квітучих садів. Родичі зустріли їх як дорогих гостей
Життєві історії 0
— І ти справді думала, що ніхто не помітить, як ми потихеньку тонемо в цих боргах, чи ти просто геть розум втратила від того бажання «тримати фасон»? Саме
Ну що ти таке кажеш, яке захоплення? Це ж просто речі. Рушники, баночки… Хіба це варте того, щоб псувати стосунки з мамою? Вона у мене одна. Ця фраза — «вона у мене одна» — завжди була його головним козирем. Ніби у мене було десять життів, і одне з них я могла спокійно витратити на те, щоб бути килимком для ніг його матері. — А я у тебе теж одна? Чи дружин може бути багато, а мама — це святе? — я встала з дивана. — Василю, я не прошу її викреслити. Я прошу тебе поговорити з нею. Поясни, що до нас не можна приходити без дзвінка. Поясни, що не можна чіпати мої речі. — І як ти собі це уявляєш? «Мамо, не приходь до нас, бо Олена нервує»? Вона ж образиться! У неї ж тиск одразу підскочить, серце прихопить. Ти цього хочеш? Я зрозуміла, що розмова знову зайшла в глухий кут. Він не чув мене. Він чув лише свій страх перед материнським гнівом
Життєві історії 0
— У вас напевно в холодильнику миша повісилася, тому я і привезла вам продукти, — замість привітання кинула Марія Іванівна, заходячи в квартиру так, ніби вона тут була
Ну що, Галю, добилася свого? — запитала Наталя, дивлячись на подругу. — В хаті порядок, діти при ділі. Можна й відпочити? Галина помовчала, перебираючи пальцями італійські чотки, які тепер завжди носила в кишені. — Добилася, Наталю. Тільки Андрія я втратила ще в той день, коли ступила на сходинку автобуса. Ти була права. Він гуляв. І, мабуть, гуляє далі, тільки тепер робить це обережніше. — І що ти будеш робити? Виженеш його? — Ні, — Галина підняла очі, і Наталя здригнулася від того, наскільки холодними вони стали. — Не вижену. Тепер він боїться мене втратити, бо я — його стабільність. Я тепер «сеньйора» у власному домі. Тільки серце в мене тепер таке ж сухе, як у тієї бабці Б’янки. Знаєш, що найстрашніше? Там, у Римі, я мріяла про хвилину, коли повернуся і обійму чоловіка. А тепер я стою поруч із ним і відчуваю… нічого. Ми помінялися місцями. Раніше я була від нього залежна, а тепер він — мій утриманець. Я купила собі дім, але втратила родину
Життєві історії 0
У маленькій квартирі на околиці Львова повітря здавалося наелектризованим від невисловлених слів. Галина сиділа на краєчку старого дивана, стискаючи в руках ситцеву хустку. Її речі — вицвілі джинси,
Ганна, мамина сестра, не стукала — вона вривалася. Залетіла в хату, як штормовий вітер, пахнучи господарським милом, залізницею і безкомпромісністю. — Порозсідалися! Сморід тут у вас! — гримнула вона, кидаючи на стіл зім’яту газету. — Миколо, ти на кого схожий? Борода до колін, очі вицвіли! А ти, Олено? Молода дівка, а вдяглася в чорне, наче черниця! — Тітко Ганно, нам просто важко… — почала була Олена. — Досить киснути! — перебила Ганна, грюкнувши долонею по столу. — Я домовилася в сусідньому районі, у школі потрібна вчителька молодших класів. Директор — мій однокласник. Житло дають — кімнатку при школі, зарплата стабільна. — Але як я покину тата? — прошепотіла Олена, озираючись на веранду. — Він же пропаде без мене. Корову хто подоїть? Хто йому сорочку випере? Ганна підійшла впритул і взяла племінницю за підборіддя, змушуючи дивитися в очі — ти за тата не переживай
Життєві історії 0
Весна того року в маленькому містечку видалася несамовитою. Повітря було настільки густим від пахощів бузку та черемхи, що здавалося, його можна пити великими ковтками, як холодне джерельне молоко.

You cannot copy content of this page