op

— А ти думала, Маріє, що безкоштовний сир буває десь, окрім пастки? — голос Ганни Степанівни прозвучав на кухні неочікувано сухо, хоча вона якраз розливала чай у найкращі

— Знову вони в суботу приїдуть, а ми з тобою про що домовлялися? Голос Олени пролунав різко, розбиваючись об кахель маленької кухні. Вона стояла біля мийки, змиваючи піну

— Ти що, Маріє, з дуба впала? Які «почекати»? Які «племінники»? Гроші на стіл — і живіть собі хоч до ста років. Немає грошей — хату виставляємо на

— Анатолію, ти подивися на це! Твоя донька зовсім совість втратила! Як вона могла надіслати мені таке?! — Жанна буквально тицьнула екраном дорогого телефону в обличчя своєму співмешканцю,

— Виходить, твоя мама вважає, що найкращий подарунок для мене на 8 березня — це шість годин біля розпеченої плити на її кухні? — Ірина стояла посеред коридору

— Хочеш їхати — їдь сам, я більше в селі твоїх батьків не з’явлюся! Олег втупився в неї так, ніби вона щойно заговорила якоюсь невідомою мовою. — Що?

— Виявляється, жити разом — це не тільки ділити ковдру, а ще й вислуховувати, що твоя засмажка до борщу «недостатньо натхненна», — з усмішкою, в якій ховалася втома,

— Виходить, вони приїдуть завтра, — сказала Олена. Не запитала. Сказала. Андрій стояв біля вікна й дивився кудись у двір, ніби там відбувалося щось надзвичайно важливе. У дворі

— Документи готові, Олено Сергіївно. Залишився лише ваш підпис. Ці слова пролунали в кабінеті нотаріуса так буденно, ніби йшлося про купівлю хліба в магазині, а не про долю

— Мамо, я виходжу заміж! — в цьому вислові радості було дуже багато. Але Марія навіть не здригнулася. Вона продовжувала повільно перебирати квасолю, що глухо цокала об дно