Головна

op

Та куди ж вона могла подітися? Ну не крізь землю ж провалилася! — Лариса розпачливо смикала замок блискавки на сумці, витрушуючи на стіл ключі, старі чеки та тюбик гігієнічної помади. Її колега по кабінету, Олена, відірвалася від монітора і здивовано підняла окуляри на чоло. — Ларо, ти чого так шумиш? Що сталося? На тобі обличчя немає. Лариса завмерла, притиснувши долоню до правого вуха. Її пальці торкалися лише холодної мочки. На лівому ж боці все ще відчувалася звична важкість маленької золотої кульки. — Сережка, Олено… Мамина сережка. Я тільки що в дзеркало у вестибюлі глянула — а її немає. Розумієш? Немає
Життєві історії 0
— Та куди ж вона могла подітися? Ну не крізь землю ж провалилася! — Лариса розпачливо смикала замок блискавки на сумці, витрушуючи на стіл ключі, старі чеки та
Максиме, ти чуєш це нахабство? — Ганна Іванівна зневажливо хмикнула. — Я ж казала тобі: вона ніколи не мала до нас поваги. Тільки «я» та «мені». А сім’я — це «ми». Але ти, Соломіє, тепер сама по собі. Подивимося, як далеко ти залетіла б без нашої підтримки. Соломія подивилася на свідоцтво про розірвання шлюбу в своїх руках. Папір злегка шелестів. Усього десять хвилин тому реєстраторка з втомленим обличчям вимовила фразу: «Ваш шлюб розірвано». Ці слова мали стати полегшенням, але зараз вони здавалися важким каменем, що тягне на дно. Усе починалося зовсім інакше. Соломія згадувала їхнє весілля — маленьке, затишне, у львівському дворику. Тоді Ганна Іванівна здавалася просто турботливою матір’ю, яка занадто сильно любить свого єдиного сина. — Соломійко, люба, — шепотіла вона тоді на вухо невістці, — ти тепер мені як донька. Бережи мого Максимчика, він у мене такий вразливий
Життєві історії 0
— А ти впевнена, Соломіє, що тобі взагалі потрібно було виходити заміж, якщо ти не вмієш бути частиною родини? — голос Ганни Іванівни різко прогримів в порожньому коридорі
А для чого тобі та сукня на один вечір? Гроші на вітер, та й годі. Одягнеш спідницю, білу блузку — і будеш як лялька. Лариса Петрівна навіть не підняла очей від плити. Вона зосереджено перевертала котлети на сковорідці, і шипіння олії в тиші кухні здавалося Катрі гучнішим за крик. Дівчина стояла в дверях, стискаючи пальцями край одвірка. Вона готувалася до цієї розмови тиждень. Вибирала слова, уявляла, як покаже мамі фотографію ніжно-блакитної сукні з вітрини магазину в центрі міста. Сукня була простою, без зайвих блискіток, але Катря в ній почувалася б справжньою випускницею, а не просто “школяркою Катькою”. — Мамо, але ж у всіх будуть сукні… Це ж випускний. Один раз у житті. Ми з дівчатами домовлялися, — тихо мовила Катря, намагаючись, щоб голос не здригнувся. — “Усі”, “домовлялися”… — передражнила мати, нарешті повернувшись. — Усі з жиру бісяться, бо батьки гроші друкують. А у нас кожна копійка на рахунку. Денису кросівки треба нові, він з тих виріс, пальці тиснуть. А ти в дорослу захотіла погратися? Спідниця у тебе є, праскою пройдешся — і вперед. Отримаєш свій атестат — і одразу додому. Забереш малого з футболу, бо мені треба на зміну заступити
Життєві історії 0
— А для чого тобі та сукня на один вечір? Гроші на вітер, та й годі. Одягнеш спідницю, білу блузку — і будеш як лялька. Лариса Петрівна навіть
А ти справді не боїшся, що я «з причепом»? — це питання Світлана поставила прямо, дивлячись Максимові в очі, коли вони вдруге гуляли разом. Максим тоді лише усміхнувся, хоча всередині щось тьохнуло. Не від страху, а від того, скільки болю було в цьому простому слові, яке вона вжила щодо власної дитини. — Знаєш, — відповів він тихо, — я боюся тільки одного: прожити життя з людиною, яка мені чужа. А діти — то життя. Хіба можна боятися життя? Їхнє знайомство було максимально банальним, як то часто буває в наш час. Не в Тіндері, не в соцмережах, а на звичайних посиденьках біля озера, куди Максима витягли друзі. Максим, чоловік трохи за тридцять, останнім часом став запеклим домосідом. Робота, дім, спортзал — по колу. Друзі вже жартували, що він скоро покриється мохом
Життєві історії 0
— А ти справді не боїшся, що я «з причепом»? — це питання Світлана поставила прямо, дивлячись Максимові в очі, коли вони вдруге гуляли разом. Максим тоді лише
Що? Про що ви говорите? — Наталка нервово поправила чорну хустку. — Я ваш брат, — повторив хлопець, дивлячись їй прямо в очі. — Мене звати Тарас. Наталка відступила на крок, ледь не перечепившись через вінок. — Ти що вигадуєш? Який ще брат? У мого тата нікого не було, крім нас! Це якась помилка, ви помилилися могилою! У цей момент підбігла Люба. Вона відчула небезпеку за метри. — Наталко, що тут відбувається? Хто цей хлопець? Хлопець подивився на Любу. У його погляді не було виклику — лише глибокий сум і якась дивна приреченість. — Я… син Богдана, — вимовив він, тримаючи квіти так міцно, що стебла троянд хрустіли в руках
Життєві історії 0
— Наталко, ти не підеш туди! Я тобі забороняю! — Мамо, та я просто хотіла подивитися… — Наталка намагалася говорити спокійно, але голос її дрижав. — Що подивитися?
Марто, ти мені скажи… а ресторан у нашому селі ще працює? Марта якраз стояла біля плити, нарізаючи соковиті яблука для пирога. Від несподіванки ніж ледь не зісковзнув. Вона обернулася і здивовано подивилася на свою бабусю — Анну Іванівну. Та сиділа біля вікна, затишно вмостившись у своєму улюбленому кріслі, і з особливою ретельністю розгладжувала на колінах хустинку. — Працює, бабусю. «Золота нива», той, що біля сільради. А навіщо він вам? Ви ж завжди кажете, що краще за домашні вареники нічого немає. Бабуся підняла очі. У її зморшках, як у глибоких річкових руслах, заграло весняне сонце. Очі в неї були особливі — кольору вицвілих незабудок, але з таким живим блиском, якому позадрив би й підліток. — Та я ось думаю… треба вже місце там замовляти. Завчасно, щоб ніхто не перехопив. — Яке місце? Навіщо? — Марта витерла руки об фартух і підійшла ближче
Життєві історії 0
— Марто, ти мені скажи… а ресторан у нашому селі ще працює? Марта якраз стояла біля плити, нарізаючи соковиті яблука для пирога. Від несподіванки ніж ледь не зісковзнув.
Василю, ви ж тоді мене просто вигнали на дощ… Оксано, ти знову за своє? — Лариса відставила чашку з недопитою кавою і лагідно усміхнулася. — Двадцять п’ять років минуло, діти виросли, он Сергій твій пилинки з тебе здуває, а ти все згадуєш той старий дощ. Оксана поправила пасмо волосся, що вибилося із зачіски, і подивилася у вікно. Надворі була весна — тепла, сонячна, зовсім не схожа на ту холодну осінь її молодості. — Не просто згадую, Ларисо. Воно мені ніби під шкірою сидить. Я тоді стояла з тією клятою важкою валізою, у якій ручка відірвалася, і думала: «Ось і все. Я нікому не потрібна». Рідна сестра — і та двері перед носом зачинила. У будинку Лариси пахло свіжою випічкою та затишком. Саме сюди Оксана приїхала, щоб обговорити деталі меню на їхнє з Сергієм срібне весілля. Це мало бути велике свято: ресторан, жива музика, усі родичі. Але тінь того давнього вечора раптом знову накрила її, щойно вона переступила поріг сестриного дому. — Давай краще про меню, — спробувала перевести тему Лариса. — Ти казала, сини хочуть щось сучасне? Мій Василь каже, що без домашньої ковбаси та холодцю — то не свято, а так, перекус. Оксана кивнула, але думками була далеко
Життєві історії 0
— Василю, ви ж тоді мене просто вигнали на дощ… Оксано, ти знову за своє? — Лариса відставила чашку з недопитою кавою і лагідно усміхнулася. — Двадцять п’ять
Галино, присядь… нам треба поговорити. Вадим встав з-за столу і почав ходити кухнею. У руках він нервово м’яв ключі від машини. Галина повільно витерла руки об фартух і сіла на край стільця. Серце стиснулося від недоброго передчуття. — Що сталося, Вадиме? З дітьми щось? Чи на роботі проблеми? Він кашлянув, зупинився біля вікна і почав роздивлятися щось на вулиці, хоча там не було нічого цікавого, окрім старого каштана. — Розумієш… як би тобі сказати… ти не поїйдеш на весілля до племінника. Галина застигла. Кілька секунд у кухні панувала така тиша, що було чути, як цокає старий годинник у вітальні. — Як це — не поїду? — тихо запитала вона. — Нас же обох запросили. Твоя сестра Оксана ще місяць тому дзвонила, казала, що чекає. Ми ж уже подарунок обговорили, гроші відклали
Життєві історії 0
Ранок почався як зазвичай, але в повітрі вже відчувалася якась напруга. Вадим пив каву мовчки, не дивлячись на дружину. Галина поралася біля плити, звично підливаючи йому вершки. Вони
Свахо, ви не можете вигнати мою дочку з квартири. Вона з дітьми мусить там залишитися. Їй нема куди йти, ви це розумієте чи ні? Я стояла на кухні, притиснувши телефон до вуха так сильно, що пластик врізався в шкіру. Голос свахи, Марії Іванівни, зазвичай спокійний і навіть трохи улесливий, зараз дзвенів від сталі й прихованого відчаю. Я відчула, як усередині мене все похололо. — Маріє, почекай, — мій голос тремтів. — Ніхто нікого ще не виганяє. Я сама тільки вчора дізналася, що Руслан подав на розлучення. Я ще не прийшла до тями. — Ви дізналися вчора, а вона сьогодні вже на валізах сидить, бо ваш син заявив: “Квартира материна, збирай манатки”! — майже кричала сваха. — Галина Петрівно, ви ж жінка! Ви мати! Ви бабуся, зрештою! Куди вона піде з двома малюками? У мою однокімнатну хрущовку, де ми з дідом ледь розвертаємося? Я мовчала. Що я могла відповісти? Поклавши слухавку, я сіла на стілець і просто дивилася на свої руки — старі, загартовані важкою працею на італійських фермах та в будинках багатіїв. Кожна тріщинка на цих руках була оплачена роками розлуки з домом, недоспаними ночами й кожною копійкою, яку я відкладала на ту саму трикімнатну квартиру
Життєві історії 0
— Свахо, ви не можете вигнати мою дочку з квартири. Вона з дітьми мусить там залишитися. Їй нема куди йти, ви це розумієте чи ні? Я стояла на
Олю, ну глянь, він уже п’яту хвилину дрижить, як припадочний! Ти або вимкни звук, або візьми вже ту слухавку, бо в мене дебет з кредитом не сходиться від цього гудіння! — Марія Іванівна, головна бухгалтерка, поправила окуляри й суворо зиркнула поверх монітора. Ольга зітхнула так тяжко, ніби на її плечах лежав увесь річний звіт компанії. Вона повільно простягнула руку, схопила смартфон і, навіть не дивлячись на екран, перевернула його “обличчям” до столу. Вібрація припинилася, але в повітрі зависла напружена тиша. — Мама… — коротко кинула Оля, роблячи ковток уже холодної кави. — Хто ж іще. — І що, знову “державна зрада”? Не зателефонувала вчора ввечері? — усміхнулася молода секретарка Катя, крутячись на кріслі. — Гірше, Катю. Набагато гірше. Насувається субота. А субота в розумінні моєї мами — це не манікюр, не шопінг і навіть не сон до обіду. Це священна битва за врожай. Оля відкинулася на спинку крісла й почала активно жестикулювати. Її обличчя почервоніло від обурення, яке збиралося в ній уже кілька тижнів. — Дівчата, ну ви уявляєте? Весна надворі! Я цілий тиждень в офісі, світла білого не бачу. Думала, піду в суботу в парк, кави поп’ю, книжку почитаю. А мама телефонує: “Олечко, сонечко, вже земля прогрілася. Треба приїхати, город поорати, картопельку кинути, цибульку… Сусіди вже он посадили, а ми що — гірші?”
Життєві історії 0
— Олю, ну глянь, він уже п’яту хвилину дрижить, як припадочний! Ти або вимкни звук, або візьми вже ту трубку, бо в мене дебет з кредитом не сходиться

You cannot copy content of this page