op

Автобус старого зразка підстрибував на кожній вибоїні, здіймаючи хмари сірого пилу, що просочувався крізь щілини у вікнах. За вікном миготіли одноманітні пейзажі: скошені поля, поодинокі тополі, що гнулися

— Ти не маєш права забороняти мені бачити онука! Це моя рідна кров! Я в суд подам, ти чуєш? Усі інстанції обійду, скажу, що ти налаштовуєш дитину проти

— Віддай мені половину маминої квартири, і я зникну з твого життя назавжди. Інакше ти замучишся платити мені відсотки від своїх суконь. Я дивилася на Дмитра і відчувала,

— Знаєш, я вирішив. Цього року на море поїду сам. Мені справді треба побути на самоті, видихнути, перезавантажитись. А ви з дітьми… ну, ви ж і так вдома,

— Ти тільки подивися, як вона тримається, Марійко. Наче та іноземна модель з обкладинки, око не відвести. А у нас що? Кухня зранку нагадує вокзал, де розвантажують вагони.

— Коли ти востаннє бачив порожні полиці в нашому холодильнику, не рахуючи дня, коли ми його купили? — Марія стояла перед відкритим рефрижератором, звідки на неї повіяло лише

— А ключ від нашої квартири у твоєї мами звідки? — Марина стояла посеред кухні, тримаючи в руках банку з домашнім варенням, якої ще вранці тут не було.

— Моя мама буде жити з нами, — Тарас сказав це таким тоном, ніби обговорював покупку хліба, хоча в очах ховалася впертість, яку Юля знала занадто добре. —

— Валерчику, приїдь сьогодні до мене, треба поговорити… Валерій саме був на роботі. Перед ним лежав розгорнутий ноутбук із квартальними звітами, а в горнятку вже встигла охолонути кава.

В селі головною темою для обговорень біля криниці вже багато років була Ганна. Не через її вроду чи особливі таланти, а через те, що в народі називали “важкою