«Ось дивись на мене, Любове Дмитрівно: молода, гарна, обличчя — хоч картину пиши, але в трудовій книжці у тебе — порожнеча, сім років удома просиділа, то чим доведеш, що взагалі вмієш працювати?»

Семен Петрович підсунувся ближче, заглядаючи в очі, від чого Любі стало зовсім ніяково.

Він розвалився у своєму старому кріслі, яке голосно рипіло від кожного руху, і хитро примружився.

«Бухгалтерський облік — це чудово, теорію ти знаєш. Але у нас тут велика гуртівня, колектив переважно чоловічий, завдання складні. Доведеться затримуватися, часом їздити зі мною у відрядження. Готова до особливих умов ради хорошого заробітку? Ти ж дівчина доросла, розумієш, на що я натякаю?»

Люба сильніше стиснула в руках сумочку, намагаючись дивитися кудись убік, аби тільки не бачити його пильного погляду.

«Я дуже швидко вчуся, — тихо, але впевнено відповіла вона. — Маю вищу освіту, диплом бухгалтера, добре знаю комп’ютер і програми. Мені справді потрібна ця робота. Донечка вже пішла до школи, тому я зможу залишатися довше, якщо попережу чоловіка».

«Чоловіка, кажеш? — начальник уїдливо посміхнувся, оглядаючи її скромне, але дуже охайно випрасуване пальто. — Твій чоловік, як мені казали, на пилорамі копійки заробляє. Навіть на найпростіше навряд чи вистачає. Як ви взагалі виживаєте в наш час?»

«Нам на все вистачає», — збрехала Люба, відчуваючи, як зрадливо червоніють щоки.

«Не обманюй мене, Любочко, я ж усе бачу. Чоботи старенькі, телефон звичайний, кнопковий. А сама ж яка красуня. Тобі б гарно вдягатися, у добробуті жити. Хочеш мати хорошу ставку? Я можу призначити тобі дуже пристойний оклад і регулярні премії зверху».

«Справді? — у Люби навіть подих перехопило від надії. — Семене Петровичу, я згодна на будь-яку роботу по складу, звіти впорядкую, податки порахую, все вчасно робитиму».

«Робота буває різною, — він підвівся, обійшов масивний стіл і сів на самісінький край, занадто близько до неї. — Звіти — це нудно. Мені насамперед потрібна людина лояльна, яка вміє бути вдячною за добре ставлення і підтримку. Розумієш, про що я говорю?»

«Не зовсім», — Люба спробувала відсунутися разом зі стільцем, але ніжка зачепилася за старий килим на підлозі.

«Усе ти чудово розумієш, доросла вже. Будеш уважною до керівника, затримаєшся після закриття — матимеш і премію, і спокійне місце. А якщо захочеш удавати з себе горду, то йди шукай далі свої копійки. У нашому містечку без знайомств хорошу посаду не знайти. Ну то як, домовимося?»

Він простягнув руку до її плеча, але Люба різко підхопилася з місця, ледь не перекинувши стілець.

«Ви що собі дозволяєте? — обурено вигукнула вона. — Я сюди працювати прийшла, за фахом, а не на такі розмови!»

«Ой, подивіться на неї, яка поважна пані! — обличчя чоловіка вмить змінилося, доброзичливість зникла. — Сама без грошей, чоловік нічого не заробляє, а гордості скільки. Іди собі, іди, шукай далі. За місяць сама прийдеш проситися, та буде пізно».

Люба вибігла з контори гуртівні на свіже осіннє повітря.

Руки так тремтіли, що вона довго не могла застебнути ґудзик на верхньому одязі.

Вона йшла побитим тротуаром невеликого містечка, стримуючи сльози образи.

Навколо стояли прості одноповерхові будинки, за парканами виднілися прибрані на зиму городи.

Усе тут здавалося затишним, але водночас ніби зупинився час.

А колись же вона спеціально поїхала зі свого віддаленого села до великого обласного центру, сподіваючись побудувати зовсім інше життя.

Вона виросла в багатодітній родині, де постійно доводилося економити на їжі та доношувати одяг за старшими.

Тоді Люба дала собі слово, що її власні діти житимуть краще.

Вступила на державне навчання, успішно відучилася, здобула освіту.

Там же познайомилася з Романом — простим, добрим і дуже працьовитим хлопцем, і незабаром вони побралися.

А потім народилася маленька Настуся.

Дівчинка росла дуже слабкою, часто нездужала, вимагала постійної уваги та тиші.

Лікарі радили берегти дитину від будь-яких хвилювань, забезпечити спокій і чисте довкілля.

Родичі допомогти не змогли — у Любиної мами вдома залишалося ще багато своїх турбот, а свекруха сама часто хворіла.

Тому Романові доводилося працювати з ранку до ночі на кількох роботах, поки Люба доглядала донечку.

Коштів катастрофічно бракувало.

Перед самими пологами вони змогли купити лише невеличку кімнатку в старому гуртожитку на околиці мегаполісу.

Це було важке випробування.

Стіни там постійно сиріли, Люба щодня намагалася дати ладу тому житлу, але умови залишалися складними для дитини.

Поруч жили не найнадійніші сусіди, і постійне хвилювання за здоров’я доньки не залишало жінку ні на мить.

Коли вони зрозуміли, що придбати хорошу квартиру у великому місті їм не під силу, прийняли непросте рішення: продали ту кімнату і переїхали сюди, в тиху провінцію.

Біля дому Любу зустріло звичне рипіння хвіртки.

Їхня власна хата, хоч і стара, без сучасних зручностей, але своя.

Поруч — невеликий садок із яблунями, чисте повітря, навколо спокій.

Сусіди виявилися доброзичливими літніми людьми, завжди віталися.

От тільки з роботою в містечку була справжня скрута.

Люба зайшла до кімнати. Настуся сиділа за столом, схилившись над зошитом.

«Мамо, подивись, я сама всі завдання виконала!» — радісно вигукнула дівчинка.

«Яка ти в мене розумниця», — Люба ніжно поцілувала доньку, намагаючись говорити спокійно, щоб не видати свого засмучення.

«А тато де?»

«Він на подвір’ї, дрова готує».

Люба накинула куртку і вийшла на вулицю. Роман саме працював колодою. На його обличчі від утоми блищав піт, старий робочий одяг уже давно зносився.

«Ромчику, привіт», — тихо покликала вона.

Він зупинився, витер лоб рукою і з надією подивився на дружину.

«Ну як пройшла розмова? — запитав він. — Що сказали на гуртівні? Обіцяли ж узяти фахівця».

Люба притулилася спиною до дерев’яної стіни прибудови.

«Сказали… що я їм не підходжу».

«Як не підходиш? У тебе ж диплом із відзнакою, комп’ютер знаєш, досвід хоч і невеликий, але є. Вони ж самі оголошення давали!»

«Ром, там керівник такий… Семен Петрович. Він прямо натякнув, що хороше ставлення і зарплату треба заслуговувати не лише роботою. Почав говорити неприємні речі».

Роман помітно змінився в обличчі, його пальці міцно стиснули руків’я інструмента.

«От же ж негідник, — глухо промовив чоловік. — Я піду і серйозно з ним поговорю».

«Не треба, Ромчику, будь ласка! — Люба підбігла й міцно тримала його за руки. — Тільки якихось неприємностей нам зараз не вистачало. Завдаси йому шкоди — матимеш проблеми з законом, а ми з донечкою що тоді робитимемо? Твій заробіток — це єдине, що ми зараз маємо».

«Та хіба це великі гроші, Любо? — Роман скрушно похитав головою. — З цієї платні більша частина йде на ліки для доньки, інше — на комунальні послуги та підготовку до зими. Про якісь хороші продукти ми вже й забули. Я чоловік, а забезпечити вас як слід не можу. На цій пилорамі власник виплачує гроші нерегулярно, то затримки, то якісь претензії вигадує».

«Ми обов’язково з усім впораємося, чуєш? Я знайду якесь інше місце. Завтра завітаю до місцевої бібліотеки, казали, що там звільняється місце для прибирання».

«Технічною працівницею з твоєю вищою освітою? — Роман з сумом подивився на неї. — Любцю, вибач мені. Не про таке життя ти мріяла, коли ми планували майбутнє».

«Ромчику, облиш це. Ми живемо в теплі, донечка спокійно ходить до школи, немає тієї жахливої вогкості, яка була в гуртожитку. Це найголовніше. А кошти… ми заробимо».

Увечері, коли Настуся вже міцно спала, на телефон Люби надійшов дзвінок від старшої сестри Ольги.

Ольга мешкала в обласному центрі, її чоловік мав успішну власну справу, і спілкуватися з ріднею з провінції вона не дуже прагнула.

Проте часом телефонувала, аби продемонструвати своє успішне життя.

Люба зітхнула і відповіла на дзвінок.

«Так, Олю, привіт».

«Привіт, сестричко, — почувся з динаміка бадьорий голос. — Ну як ви там у своїй глушині? Ще не замерзли?»

«Ні, все гаразд, дрова на зиму заготували. У нас усе добре».

«Ой, та годі тобі розповідати. Мама дзвонила, казала, що ти в неї підтримки просила. Олю, ну скільки можна? Дорослі ж люди, дитину маєте. Твій Роман взагалі думає шукати нормальне заняття?»

«Він працює, Олю. Кожного дня, важко працює на пилорамі».

«На пилорамі? — Ольга легковажно засміялася. — І що він там заробляє? Смішно навіть сказати. Мій чоловік за один вечір у ресторані більше витрачає. Ви ж живете дуже скромно, мабуть, і хата вже ремонту потребує. Мені навіть знайомим незручно казати, де моя сестра оселилася».

«Наш дім у хорошому стані, — Люба ледь стримувала образу, що підступала до горла. — Він міцний, і великий сад у нас є».

«Сад у них, треба ж таке. Ну, звичайно. Ладно, я чого телефоную. У мами скоро ювілей, шістдесят років. Ми замовляємо хороший, дорогий ресторан. Ви приїдете? Чи знову скажете, що дорога для вас занадто витратна? Тільки, Любо, вдягніться якось пристойніше, добре? Не хочеться червоніти перед гостями».

«Ми не зможемо приїхати, Олю», — тихо, але твердо промовила Люба.

«Це ще чому? Знову фінансові труднощі?»

«Ні. Просто ми привітаємо маму самі, приїдемо окремо, в інший день».

«Ну як знаєте, сидіть далі у своєму куточку! — невдоволено кинула Ольга. — Гордість виявляєте. Самі ледве раду даєте, а характер показуєте».

Ольга поспіхом поклала слухавку. Люба повільно опустила телефон на стіл.

До кімнати зайшов Роман, тримаючи в руках кухлик із теплим чаєм.

«Знову твоя сестра? — запитав він, сідаючи поруч. — Що цього разу?»

«Так, запрошувала на свято до мами. Натякала, що ми виглядаємо не дуже статусно для їхнього товариства».

Роман мовчки обійняв її за плечі. Його долоні були шорсткими від щоденної важкої праці з деревиною.

«Ми не поїдемо туди, Любаш. Нам там справді буде ніяково. Хай святкують, як їм подобається».

«Ромчику, чому деякі люди стають такими байдужими? Ми ж ні в кого нічого не просимо, намагаємося самі будувати своє життя. Чому стільки дорікань?»

«Тому що той, хто не знає труднощів, не завжди може зрозуміти іншого, — тихо відповів чоловік. — Їм простіше покритикувати, ніж замислитися, як буває непросто. Не думай про це. Головне, що ми є одне в одного».

Наступного дня Люба вирушила за іншим оголошенням.

Місцева служба з доставки очищеної води шукала диспетчера на телефонні дзвінки.

Цього разу розмову вела жінка — сувора пані середнього віку в окулярах, на ім’я Ірина Василівна.

«Любове Дмитрівно, значить? — вона уважно вивчала її документи. — Місцева реєстрація — це добре. Але чому в трудовій такий тривалий період без офіційного оформлення?»

«Я доглядала за дитиною, донечка часто хворіла, потребувала постійної уваги, — щиро відповіла Люба. — Зараз вона вже пішла до першого класу, адаптувалася, тому я маю можливість працювати повний день».

«Сім років — це чималий термін, можна втратити навички. А у нас програма обліку клієнтів, потрібно швидко все заповнювати».

«Я обов’язково в усьому розберуся, обіцяю вам. Я швидко вчуся, маю економічну освіту, з комп’ютером ладнаю».

«Добре, — керівниця зітхнула. — Ми можемо запропонувати вам випробувальний термін на два тижні. Проте цей період у нас не оплачується. Якщо покажете себе з найкращого боку — оформимо на половину ставки з невеликим окладом».

Люба швидко порахувала в умі. Два тижні працювати безкоштовно, витрачати кошти на дорогу, а потім отримати зовсім небагато?

Але вибору вона фактично не мала.

«Добре, я згодна. Коли мені виходити?»

«Завтра на восьму ранку, не спізнюйтеся».

Протягом двох тижнів Люба працювала дуже сумлінно.

Вона приходила раніше за всіх, залишалася після завершення зміни, щоб усе перевірити.

Вона вивчила всю базу постійних клієнтів, спокійно й ввічливо розмовляла навіть із найбільш невдоволеними замовниками, вирішувала будь-які непорозуміння.

Інші співробітниці в офісі лише спостерігали з легкою посмішкою: «Ну-ну, старайся, новенька».

Наприкінці другого тижня Люба підійшла до керівниці.

«Ірино Василівно, мій випробувальний термін завершився. Коли ми зможемо підписати документи про працевлаштування?»

Жінка навіть не підвела погляду від екрана комп’ютера.

«Ой, Любочко. Розумієш, тут обставини змінилися. Керівництво прийняло рішення оптимізувати витрати й скоротити цю посаду. Нам більше не потрібен працівник на пів ставки. Тож дякуємо за допомогу, ти дуже виручила нас у гарячий період».

Люба розгублено зупинилася посеред кабінету.

«Як… не потрібен? Але ж я два тижні працювала без вихідних і без оплати! Ви ж обіцяли місце!»

«Я казала, що роздивлюся твою кандидатуру, якщо буде така можливість. А зараз можливості немає. Вибач. Зрештою, ти отримала хороший практичний досвід, це теж корисно. На все добре».

Люба вийшла на вулицю. Осінній вітер приніс перші холодні краплі дощу навпіл зі снігом.

На душі було дуже прикро й пусто.

Це був уже далеко не перший випадок, коли її зусилля не оцінили належним чином.

То пропонували розповсюджувати оголошення і не розрахувалися, то на тимчасовому підробітку в крамниці обіцяли одне, а заплатили набагато менше.

Минув місяць. Зима остаточно прийшла в містечко, засипавши вулиці пухнастим снігом.

Суботнього дня біля воріт їхнього будинку зупинився великий блискучий автомобіль світлого кольору.

Звідти вийшла Ольга в розкішному хутряному пальті, а слідом за нею — її чоловік Ігор, поважний чоловік у шкіряній куртці.

Люба відчинила двері, не приховуючи подиву.

«Олю? Ігорю? Як ви тут опинилися?»

«Та ось, вирішили на хвилинку завітати, — Ольга рішуче пройшла повз сестру в коридор, оглядаючи кімнати з явним подивом. — Ми якраз їхали відпочивати в заміський комплекс неподалік, дай, думаю, подивлюся, як ви тут улаштувалися. Ну й ну… Роман так і не зібрався зробити сучасний ремонт? Шпалери зовсім прості. І опалення у вас пічне? Трішки димом пахне».

Ігор зупинився біля порога, не знімаючи верхнього одягу, і злегка посміхався.

«Так, — зауважив він. — Наче повернулися на роки назад. Слухай, Романе, як ви тут даєте раду без центральних комунікацій? Усе доводиться вручну робити?»

Роман вийшов із кімнати, лагідно притримуючи за плечі Настусю, яка з цікавістю дивилася на гостей.

«Ми живемо дружно й спокійно, — стримано відповів він. — Ми вас не чекали. Якщо ви приїхали лише для того, щоб висловити критику, то краще не продовжувати цю розмову».

«Ой, які ми вразливі! — Ольга невдоволено здвигнула плечима. — Ми взагалі-то з добрими намірами, ось подарунки привезли, фрукти солодкі, солодощі для дитини. Щоб Настуся спробувала щось смачне, а то ви, мабуть, дуже скромно харчуєтеся».

«Нам нічого не потрібно, дякую, — Люба акуратно взяла пакунок і винесла його назад на веранду. — Заберіть свої пригощання. Ми самі забезпечуємо свою родину».

«Та як ви забезпечуєте? — Ольга підвищила голос. — Подивися на себе, Любо. Ти ж зовсім не дбаєш про свій вигляд, пальто старе, руки від домашньої роботи втомлені. Твій чоловік не може створити для тебе кращих умов. Мама постійно хвилюється за вас. Ми для неї таке свято організували, а ви навіть приїхати не спромоглися через свої принципи».

«Будь ласка, залиште наш дім», — тихо, але дуже впевнено попросила Люба.

«І залишимо! — Ольга швидко застебнула пальто. — Більше ми сюди не приїдемо. Живіть як знаєте зі своєю гордістю. Ігоре, ходімо звідси».

Вони вийшли, щільно зачинивши за собою двері. Автомобіль тихо рушив з місця і швидко зник за поворотом вулиці.

Настуся тихо притулилася до мами, тримаючи в руках улюблену іграшку.

Люба присіла біля донечки, ніжно обняла її та притиснула до себе.

«Все добре, сонечко моє, не хвилюйся. Тато поруч, мама поруч, ми всі разом, і це найголовніше».

Роман підсів до них, обхопивши дружину й доньку своїми великими, сильними руками.

«Любцю, вибач мені, — тихо промовив він, прихилившись до її плеча. — Мені так прикро, що я поки не можу заробити на все те, чого ви заслуговуєте».

«Не кажи так, Ромчику, — Люба тепло посміхнулася і поцілувала його в щоку. — Ти чудовий чоловік і найкращий батько. Ми поїхали з того сирого гуртожитку, наша дитина тепер дихає чистим повітрям, почувається набагато краще. Навколо чудові люди, ось сусідка пані Віра вчора пригощала нас випічкою, хвалила Настусю за ввічливість. Ми обов’язково з усім впораємося, знайдемо вихід. Головне — підтримувати одне одного і вірити в краще».

І справді, приблизно через місяць доля нарешті виявилася прихильною до родини.

Місцева загальноосвітня школа оголосила конкурс на посаду помічника кухаря в шкільну їдальню.

Робота вимагала зусиль, обов’язків було чимало, а заробітна плата спочатку була досить скромною.

Проте це було офіційне працевлаштування з усіма соціальними гарантіями, зовсім поруч із домом, і Настуся під час занять завжди була під наглядом мами.

Колектив у їдальні виявився виключно жіночим, дуже дружнім і привітним, колеги з розумінням поставилися до нової співробітниці й усьому її навчили.

Люба погодилася на цю пропозицію без жодних вагань.

З часом їхнє життя помітно налагодилося і стало стабільнішим.

Роман перейшов на інше підприємство з переробки деревини, де умови праці були значно кращими, а виплати — регулярними.

Люба завдяки своїй наполегливості, відповідальності та вмінню ладнати з людьми вже за рік отримала підвищення і стала старшим кухарем у школі.

Вони крок за кроком облаштували свій затишний будинок, довели всім навколо, а головне — самим собі, що щира підтримка, любов та віра у власні сили здатні подолати будь-які життєві негаразди.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.