Марія майже двадцять років працювала в Італії, аби підняти дітей, купити їм квартири, дати освіту. Сина – Володимира – вона вивчила, одружила й навіть допомогла молодій сім’ї з грошима.
І дочку заміж видала, разом з зятем впустила їх в новий будинок, який збудувала за свої заробітчанські гроші.
Просто Марія вважала, що це її святий обовʼязок – допомагти дітям.
А ось її сваха – Галина Петрівна – жила зовсім по-іншому. Вона завжди повторювала:
– Я дітей народила, хай тепер вони про мене дбають.
Її син Сергій, чоловік Маріїної доньки Наталі, справді «прийшов на все готове»: жив у будинку, який був збудований за мамині гроші, нічим особливо не переймався. А поводився в хаті як справжній господар, наче вона їхня.
Спершу Марія мовчала. Думала: «Молоді якось владнають, я ж далеко». Але коли повернулася з Італії, то здивувалася. У будинку щодня сиділа сваха Галина Петрівна: то телевізор дивиться, то обідає, то гостює «ніби ненадовго».
– Ой, свахо, – сміялася вона, коли зустрічалася з Марією, – мені з вами так добре, як у себе вдома!
Та на тому все не закінчилося. Галина Петрівна почала звертатися до Марії Степанівни за грошима.
– Свахо, позичте двадцять тисяч, бо треба мені зуби вставити, а пенсії не вистачає.
– Свахо, дайте п’ять тисяч, я віддам, як тільки син на роботі зарплату отримає.
Марія, добра душею, не відмовляла. Вона ж розуміла, як важко людям. Але минали тижні, місяці – а грошей ніхто не повертав. Коли ж Марія обережно натякала, Галина лише відмахувалася:
– Та що ви, свахо, я ж не забуду, просто зараз не маю! Ото тільки трошки поправлюся з фінансами – й одразу все віддам.
З часом Марія почала відчувати, що її просто використовують. Бо Галина не лише позичала, а й вимагала:
– Ви ж у Італії заробили, вам не збідніти, а мені треба!
Марія Степанівна мучилася. З одного боку – сваха, майже рідня. З іншого – нахабство й відсутність совісті. Вона зізнавалася доньці:
– Наталю, мені шкода твоєї свекрухи, але ж вона сідає мені на шию. Я ж не банкомат.
– Мамо, я давно це бачу, – відповідала донька. – Вона тільки користується. Ви їй нічого не винні.
Марія довго думала: сказати прямо чи терпіти далі? Її совість гризла, бо серце добре, але й терпець уривався.
Якось увечері Марія зібралася й пішла до Галини.
– Свахо, – почала вона, – я хочу з вами серйозно поговорити. Ви мене постійно просите грошей. Я давала, бо вірила, що ви віддасте. Але ж минуло стільки часу, а борги залишилися.
Галина насупилася:
– Та ви що, свахо, хіба між нами можуть бути рахунки? Ми ж рідні люди! Ви ж не збіднієте, у вас он грошей кури не клюють, а я потребую.
– Ні, свахо, так не буде. Я працювала тяжко, роками маму й дітей не бачила, щоб ті гроші заробити. Я не для того, щоб ви мною користувалися.
Галина образилася:
– А я думала, ви добра людина…
Але Марія вперше в житті поставила межу:
– Добра – не значить наївна. Хочете дружити – будьмо чесними. Але більше грошей я вам не дам.
Спершу Галина відвернулася, перестала вітатися. По селу пішли плітки, що Марія «скупа». Та з часом усі побачили, що правдива правда була на її боці. Бо Галина почала просити грошей і в інших – і так само не віддавала.
А Марія зрозуміла головне: доброта без меж стає слабкістю. Вона допомагала тим, хто справді потребував, але більше не дозволяла сідати собі на голову.
Дочка підтримувала маму:
– Мамо, ви правильно зробили. Тепер хоча б будете жити спокійно, без цього тягаря.
І хоч стосунки зі свахою зіпсувалися, Марія не шкодувала. Бо відчула, що нарешті навчилася цінувати себе й свою працю.
Життя навчило Марію: найбільше випробування для доброти – це зустріч із нахабністю. І якщо не поставити меж, можна втратити себе.
Але вона встигла вчасно зрозуміти й захистити те, що здобула своїми руками. І хоч дві свахи більше не були такими близькими, Марія жила з полегшенням і миром у душі.
Бо краще мати менше «родичів», але зберегти гідність і спокій, ніж усе життя віддавати останнє тим, хто ніколи не скаже навіть «дякую».
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
