– Та він так ніколи не одружиться, якщо буде аж таким перебірливим, – казали в селі люди, дивлячись на Петра, якому вже було за тридцять, а він все ніяк наречену додому не приводив.
Петро народився у маленькому селі, між лісами, де вечорами вогники хат заглядали в річку, мов у дзеркало. Був з тих хлопців, про яких кажуть: добрий, роботящий, неконфліктний. І хоч мав відкрите серце й добру вдачу, одна річ у його житті довго залишалась порожньою – любов.
У школі дівчата ним не цікавились. Казали: «Та Петро – він такий… добрий. Але не той, від якого серце вистрибує». У технікумі мав одну симпатію – Оксану з сусіднього району. Вона сміялась з його сором’язливості, гладила його по руці й казала:
– Ти будеш добрим чоловіком… комусь. Але я ще хочу трохи “пожити для себе”.
І вона пішла. А Петро залишився – з ранком без повідомлень, вечорами без розмов. Працював на СТО, доглядав маму, допомагав сусідам. Часом його питали:
– Ти чого досі сам?
А він знизував плечима:
– Не знайшов ще тої, з якою – назавжди.
Йому було 30, коли мати вперше сказала:
– Сину, життя не чекатиме, як ми. Обирай хоч когось. Будеш жити – прийде й почуття.
Але Петро не вірив у “аби кого”. Він мріяв про очі, в яких буде спокій і глибина, про жінку, яка не буде дивитись на нього, як на зручного, а як на свого.
І якось, восени, вирішив подати оголошення в газету. Написав, що звати його Петро, живе в селі, працює, шкідливих звичок не має. Любить чесність. Шукає жінку для життя, з душею, а не з переліком вимог.
Друзі сміялись:
– Ти серйозно? Може, ще голубів пошлеш?
Але Петро не слухав.
Перші листи були жартівливі. Одні питали, чи він має квартиру в місті. Інші – скільки гектарів землі. А дехто писав прямо:
– Якщо ти без машини і на тракторі – нам не по дорозі.
Але одного дня з’явився лист. Простий, теплий. Писала жінка на ім’я Ірина. Написала просто, що шукає людину, з якою і помовчати можна, а все одно розуміння буде.
Цей лист для Петра став особливим, він відразу відчув людське тепло. І Петро написав.
Листи їхні були, як ковтки чистої води. Без прикрас, без пафосу. Вона розповідала про свою бабусю, яка її виростила, про книжки, які любить перечитувати, про свою невдачу у шлюбі.
– Він не піднімав руку, не зраджував. Просто не бачив у мені людини. Я – жила наче тінь, – писала вона.
Він відповідав, що хоче не «зручну», а справжню. Ірина зізналася, що теж боїться – знову відкрити серце. Але хоче хоч трохи бути щасливою.
Через місяць домовились зустрітись у Тернополі. Петро хвилювався так, як не хвилювався навіть на випускному. Приїхав за годину до зустрічі. Став біля фонтану, у сорочці, яку йому ще мама прасувала.
І от вона – у зеленій сукні, з русявим волоссям і світло-сумними очима.
– Привіт, Петре, – сказала.
– Привіт, Ірино.
Промовчали хвилину. А потім обоє усміхнулись.
Поговорили про все. Їли пиріжки на лавці, дивились на голубів, сміялись і мовчали – отак, як вона мріяла. І коли пішов дощ, він не став ховатись – просто зняв куртку й накинув на її плечі.
Він проводжав її на автобус, і вона раптом сказала:
– Знаєш, я не думала, що таке ще буває. Спокій – як вдома. І тепло. Без ілюзій. Просто – добре.
– То, може, ще приїдеш? – спитав він.
– Приїду. Якщо покличеш.
– Кличу.
Потім вона приїжджала все частіше. Допомагала йому з городом, мила вікна, варила варення. А одного разу він підійшов до неї і сказав:
– Ірино, ти ж знаєш, я не вмію говорити красиві слова. Але якщо ти – згодна, я хочу, щоб ми більше не розлучались. Стань моєю дружиною.
Ірина була вельми схвильована, бо вже й не сподівалася ще почути такі слова. Але вгамувавши емоції відповіла згодою.
Вони не робили гучного весілля, просто розписалися. Він у новій сорочці, вона — в маминій сукні з білим поясом. Обручки прості, а погляди – найцінніші. Люди на весіллі казали:
– Ніби нічого такого… А аж серце тисне, як дивишся на них.
Минуло кілька років. У них росла дочка — тихенька Марійка, з маминою усмішкою. Петро багато працював, а ввечері – читав своїй принцесі казки. Ірина садила квіти біля хати, пекла хліб, вишивала рушники. Вони зуміли створити своє тихе сімейне щастя.
А одного вечора Петро сидів на ґанку і сказав:
– Як добре, що я тоді не послухав і не взяв першу-ліпшу. Бо варто було чекати саме тебе.
Ірина взяла його за руку і ніжно із вдячністю подивилася на нього.
– Дякую, що зʼявився в моєму житті.
Ці двоє людей знайшли свій шлях до щастя. Петро вже не уявляє як би жив, якби не знайшов свою Ірину.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
