Та вам, свахо, і Італії не треба! Ви тут все з таким розмахом зробили! – кажу щиро з захопленням, але не вірю своїм очам, що мама мого зятя такий величезний будинок збудувала не бувши жодного дня на заробітках. – Не перебільшуйте, свахо, нічого надзвичайного, дім як дім, – каже мені сваха і запрошує до хати заходити. І лише коли я увійшла, мені в голову прийшла думка, якої я ніяк не можу позбутися – сваха збудувала свій будинок за мої гроші

– Та вам, свахо, і Італії не треба! Ви тут все з таким розмахом зробили! – кажу щиро з захопленням, але не вірю своїм очам, що мама мого зятя такий величезний будинок збудувала не бувши жодного дня на заробітках.

– Не перебільшуйте, свахо, нічого надзвичайного, дім як дім, – каже мені сваха і запрошує до хати заходити.

І лише коли я увійшла, мені в голову прийшла думка, якої я ніяк не можу позбутися – сваха збудувала свій будинок за мої гроші.

Десять років тому я була змушена їхати на заробітки. До пенсії залишалося всього кілька років, але я втратила роботу. Це було важке випробування, адже у нашому селі з роботою завжди було складно, а в районному центрі мене, жінку передпенсійного віку, ніхто на роботу брати не хотів.

Ситуація погіршувалася з кожним днем. Грошей майже не було, і єдиним моїм джерелом підтримки були розмови із свахою, яка приходила в гості та постійно ділилася новинами про нашу спільну рідню. Якось вона, сповнена розчарувань через брак грошей, пожартувала:

– Може, нам із вами, свахо, в Італію податися? Бачите, як наші односельчанки там заробляють – будинки будують, дітям допомагають.

Я засміялася разом із нею, але ця ідея засіла у моїй голові. Щоразу, коли я дивилася на себе в дзеркало, думала про те, як мало мені залишилося до пенсії і як сильно я хотіла забезпечити хоч трохи краще життя своїй дочці.

Через кілька днів я серйозно заговорила про це із свахою. Її реакція була доволі передбачуваною:

– Я? В Італію? Та в мене вже вік не той. Молоді хай їдуть, а мені вдома добре.

Але я не збиралася здаватися. Роботи тут у мене все одно не було, а отже, втрачати теж не було нічого. Після численних розмов із іншими жінками, які вже працювали в Італії, я знайшла контакт і домовилася про виїзд.

Перші місяці були надзвичайно важкими. Мені довелося вчитися жити у чужій країні, освоювати мову, звикати до зовсім іншого способу життя.

Але потім усе поступово стало налагоджуватися, як кажуть, людина до всього звикає. Я знайшла стабільну роботу доглядальниці за літньою жінкою, яка жила в прекрасному будинку на околиці Рима. Вона ставилася до мене добре, і це дуже допомогло мені залишитися там надовго.

Всі зароблені євро я висилала додому, своїй дочці. Мені здавалося, що вона найкраще знає, як розпорядитися грошима. Я мріяла про те, що вона зробить ремонт у нашому старенькому будинку, можливо, навіть добудує додаткові кімнати.

Минали роки. Я продовжувала працювати, не бачачи, як швидко летить час. Кожен новий день був схожий на попередній: робота, нескінченні турботи, а в думках – рідний дім і надія, що мої гроші принесуть користь і ми заживемо краще.

Через десять років я вирішила повернутися додому. Робота виснажила мене, і я зрозуміла, що хочу прожити останні роки на рідній землі.

У перший тиждень я намагалася звикнути до життя в Україні, хоча це було нелегко після такого тривалого перебування за кордоном.

А нещодавно сваха запросила нас усіх на святкування свого дня народження. Вона наполягала, щоб ми прийшли до неї додому – в її новозбудований будинок, про який вона ніколи і не розповідала.

Коли ми приїхали, я була ошелешена. Переді мною постав розкішний двоповерховий будинок із величезною альтанкою, каміном і доглянутим садом. Всередині все було новеньке, наче з картинки.

Я не могла відірвати погляду від усього цього багатства. У голові крутилися тисячі запитань: звідки гроші? Адже сват і сваха вже були на пенсії, а про додаткові заробітки я від них ніколи не чула.

Пізніше, за святковим столом, я вирішила запитати прямо:

– Наталю, це ж скільки коштів треба було, щоб усе це побудувати?

Сваха усміхнулася:

– Та які там кошти, свахо! Потроху відкладали, трохи зекономили тут, трохи там – і вийшло.

Але щось у її словах здавалося мені дивним. У мене всередині з’явилося відчуття, що я чогось не знаю.

Через кілька днів я поговорила з дочкою. Вона довго відмовчувалася, але врешті-решт зізналася, що керувала весь цей час моїми грошима не вона сама, а її свекруха.

Мені здавалося, що земля йде з-під ніг. Тепер все стало на свої місця, хоча мені досі не хочеться погано думати про людей.

Як моя дочка могла так вчинити? Я працювала день і ніч, щоб забезпечити їй майбутнє своєї дочки, а сваха використала ці гроші для своїх потреб.

Цілий тиждень я не могла знайти собі місця. Було боляче навіть не через гроші, а через зраду. Мені не хотілося сваритися, але я і не можу просто мовчати. Тому просто не знаю, що тепер робити.

Десь в глибині душі мене ще гріє думка, а може я щось неправильно протрактувала, може я все це надумала.

Я яка ваша думка збоку? І як мені тепер поводитися із свахою?

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page