У селі всі заздрили Стефанії. Та як не заздрити? Хата — як із картинки: свіжа побілка, дах блищить червоною черепицею, у дворі кожна річ на своєму місці. Город — рівнесенький, як під лінійку, бурячки в рядочок, морква в рядочок, і навіть гуси ходять строєм, наче під команди чоловіка. А він, Богдан, — господар, що й казати. «От то чоловік! — зітхали баби на лавці під магазином. — За таким, як за кам’яною стіною».

Стефанія тільки усміхалася у відповідь. Бо що мала казати? Люди бачили лише зовнішнє — паркан високий, сарай повен збіжжя, комора з припасами. А те, що за тим парканом, — то знала тільки вона.

Богдан був скупий. Не бережливий, не економний — а саме скупий.

У магазин ішов рідко, та якщо вже й ішов, то з папірчиком у кишені. На ньому — кожна річ під номером: хліб — один буханець, сіль — пів кіло, мило — один кусок. «Без списку — ніякої покупки!» — казав він. І не дай Боже щось купити понад те, то потім в хаті крику було.

— Може, дітям візьмеш цукерок? — питала Стефанія.

— Та навіщо? — відповідав Богдан. — То не користь, а шкода. Зуби псує. Краще їм меду даси.

— Так вони й мед би з’їли, аби був, — буркнула Стефанія собі під ніс.

Але меду він не давав часто, бо «треба берегти до зими».

Так вони й жили: у хаті все є — і комора повна, і шафа не порожня, але того добра торкнутися не можна без дозволу. Улюбленою фразою Богдана було: «Запаси ще нікому не пошкодили».

Єдина річ, на якій він не економив, це був дорогий одяг. Але не тому, що він хотів зробити дружині і дітям приємне, а тому, що дорогі речі носилися довго, по кілька років — і в цьому він вбачав своєрідну економію.

Навіть дітям він не часто купував новий одяг — «бо старий ще добрий».

Коли Стефанія попросила нові чоботи, бо ті вже латані-перелатані, Богдан насупився:

— Та ти ж не на бал ідеш, а в город! Вони ще добрі, не вигадуй. А як є дірка — то в ремонт віднеси.

Вона мовчала. Мовчала, бо сваритися не хотіла, бо знала — не зміниться.

І все ж, коли чоловік ішов у поле чи до сусіда, Стефанія бігла в магазин. Купувала собі кілька цукерок, ховала за пазуху, йшла на лавочку за хатою і тихенько смакувала. Іноді аж сльози котилися: від солодкого, що рідко траплялося, і від гіркоти — що не мала права просто бути жінкою, без рахунків і дозволів.

Діти підростали, і кожен із них змалку бачив батькову «господарність».

Коли треба було купити нові черевики до школи, Богдан казав:

— Ще ті з минулого року добрі! Нічого, що підошва трохи відірвалася, я приб’ю цвяхами.

— Тату, вони тиснуть…

— Терпи, нічого страшного. Не викидай грошей на дурниці!

І обоє синів запам’ятали ті цвяхи на все життя.

Коли підросли, обидва втекли світ за очі. Старший подався на будову до Польщі, а молодший — у місто, вчителем. І коли Богдан натякав, що треба б одному з них залишитись, доглядати господарку, обоє відмовилися:

— Ми не хочемо, тату, жити у тебе, — так прямо і казали.

Це було вперше, коли Богдан засумував, але навіть тоді не визнав, що, може, щось у його «порядку» не так.

Минали роки.

Стефанія зістарілася, змарніла. Ті самі старі чоботи вже ледь трималися, але вона й не просила нових. «Навіщо? — думала. — Може, й тих вистачить до кінця».

Якось восени вона злягла. Простуда, казали. Але все швидко пішло вниз. Стефанія лежала в ліжку, бліда, слабка, і просила Богдана:

— Відкрий мені, Богданчику, компот із сливами. Хоч трошки солодкого хочу.

— Та ти що, Стефо, — відмахнувся він. — Тільки ж осінь! Зима ще попереду, треба берегти.

Вона усміхнулася крізь біль.

— Та хай би вже мені… останній раз…

Богдан зітхнув, буркнув щось про «марнотратство», і не відкрив.

Через три дні Стефанії не стало.

Сидів Богдан біля неї, не вірив, що більше не почує її кроків, не відчує її рук, що завжди знаходили, як загладити його буркотіння.

Сидів — і плакав.

А потім згадав про той компот. Пішов у комору, взяв банку, відкрив — а запах такий рідний, такий домашній. Налив у склянку, поставив перед образами.

А на поминках він тим самим компотом пригощав гостей.

— Візьміть, люди добрі, — казав. — Це ж Стефанія варила. Її улюблені сливи…

І коли ковтав той солодкий сік, сльози самі котилися по щоках.

Бо то був не просто компот. То був присмак того життя, яке він сам собі скупердив.

Відтоді Богдан змінився. Хоч пізно, але змінився. Пече сам печиво, як вона колись дітям, і завжди залишає кілька цукерок на столі. Каже:

— Може, Стефо, зайдеш на хвильку? Я не скупий вже, чуєш? Не скупий…

Та хата мовчить.

Тільки годинник на стіні цокає й нагадує, що деякі уроки життя дає надто пізно.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.