І ти справді думала, що він має хоч краплю совісті, чи просто від великої любові геть розум втратила, що готова була терпіти приниження, аби тільки зберегти те, чого насправді вже давно не існувало?
Катерина поправила легку ковдру на малюку, який солодко сопів у візку, і почала повільно підніматися сходами на третій поверх. Кожен крок давався важко — не стільки фізично, скільки від якогось лихого передчуття, що оселилося в грудях ще зранку. Ключ у замку ледь повернувся, ніби самі двері не хотіли її впускати.
У передпокої панувала напівтемрява. Катерина завмерла. На вішалці поруч із важкою курткою її чоловіка Сергія висів тонкий жіночий жакет, якого вона раніше ніколи не бачила. А під ним, на килимку, стояли витончені чобітки на високих підборах.
Зі спальні долинали приглушені голоси. Голос Сергія — роздратований, різкий — і незнайомий жіночий сміх, тонкий і уривчастий, наче пташиний трель.
— Та цей шлюб був моєю найбільшою помилкою, — почула вона голос чоловіка. — Я з Катериною був більше з жалю, ніж через якісь почуття. Хотів бути «правильним», розумієш? А тепер, коли маємо нас із тобою, все буде інакше. Мені треба думати про свій комфорт.
Жінка знову хихикнула. Катерина відчула, як підлога під ногами стає хиткою. Маленький Павлик у візку завозився, відчувши напругу матері. Біля ніг стояв великий пакет із дитячими речами — крихітні льолі, пелюшки, шкарпетки розміром із мізинчик. Лише шість днів тому вона народила сина, а сьогодні повернулася з пологового будинку… у порожнечу.
А ще три роки тому все було як у найкращому кіно. Школа, де Катерина викладала мову та літературу, була її всесвітом. Там вона й зустріла Сергія — він прийшов працювати викладачем точних наук та вести курси для випускників. Високий, зі спокійним поглядом, він завжди тримав у руках книгу. «Люблю читати, коли маю вільну хвилинку», — пояснював він, і це здавалося Катерині ознакою особливої глибини душі.
Вона не могла відірвати погляд від його очей. В учительській одразу помітили, що між ними пробігла іскра. Її колега і найкраща подруга Галина часто кепкувала під час обіду:
— Катю, дивись, наш математик знову на тебе так дивиться, ніби теорему доводить!
Катерина червоніла і ховала усмішку. Вона виросла у простій родині, де її виховувала бабуся. Старенька завжди повчала: «Головне для жінки, Катрусю, — це вміти берегти вогонь у домі. Бути терплячою, мудрою, доброю». І Катерина вірила. Вірила настільки щиро, що навіть у свої тридцять із гаком років мріяла про звичайні речі: затишну оселю, надійне плече поруч і дитячий сміх.
Сергій доглядав гарно, хоч і стримано. Чекав після уроків, приносив каву під час великої перерви, іноді зачитував вірші. У той вечір, коли він уперше її поцілував під каштанами біля шкільного паркану, Катерина відчула — ось воно, те саме щастя. «Ти не така, як інші, ти особлива», — шепотів він. І вона, звісно ж, вірила.
— Давай спробуємо бути разом назавжди, — сказав він через пів року, простягаючи каблучку. — Я впевнений, що ми побудуємо щось справжнє.
Весілля було теплим і скромним. Вони винайняли невелику квартиру, де почали облаштовувати свій побут. Маленька кухня, де вони годинами пили чай, полиці, заставлені спільними книгами — Катерині здавалося, що більше нічого для повного щастя не треба.
Коли вона побачила заповітні дві смужки на тесті, її радості не було меж. Сергій тоді підхопив її на руки, обережно закружляв по кімнаті:
— Тепер ти наш головний скарб, — серйозно сказав він. — Наш козак має рости в спокої і красі.
Але вже за тиждень тон його розмов змінився. Він почав м’яко, але наполегливо переконувати її піти з роботи.
— Катю, тобі зараз не можна хвилюватися. Діти в школі галасливі, програма важка, ці перевірки зошитів до ночі… Навіщо воно тобі? Я заробляю достатньо, я все забезпечу. Відпочивай, займайся собою і малюком.
Катерина вагалася. Вчительська праця була її життям, вона давала їй не лише кошти на дрібні жіночі радощі, а й відчуття незалежності. Проте Сергій стояв на своєму: «Я чоловік, я маю дбати про родину. Це моя відповідальність».
І вона знову повірила. Написала заяву, звільнила свій стіл в учительській, попрощалася з учнями. Директорка школи, Валентина Іванівна, тоді лише похитала головою і сказала: «Якщо раптом що — знайте, Катерино Сергіївно, ваші години вас чекають».
Перші місяці вагітності минули як у тумані радості. Сергій повертався з роботи з гостинцями, робив їй легкий масаж ніг, будував плани на майбутнє. Катерина просто танула від турботи і навіть не помічала, як її власне життя поступово звужується до стін квартири та очікування чоловіка з роботи. Вона стала повністю залежною — і фінансово, і емоційно.
Проте десь із сьомого місяця все почало змінюватися. Спершу це були дрібниці: він став менше розмовляти, частіше сидів у телефоні, посилаючись на робочі чати. Затримки на роботі стали регулярними.
— Катю, ти сьогодні краще лягай раніше, — казав він уранці, швидко збираючись. — У мене зараз такий період, треба підтягнути хвости по звітах, директор вимагає результату.
Катерина кивала, приховуючи сум. Дні в порожній квартирі тягнулися безкінечно. Книги, телевізор, нескінченне готування обідів — ось і весь її світ. Вона намагалася бути ідеальною: готувала його улюблені страви, не скаржилася на біль у спині, завжди зустрічала з усмішкою. Вона думала, що якщо буде достатньо хорошою, він знову стане тим ніжним Сергієм, за якого вона виходила.
Але коли він почав повертатися додому за північ, тривога всередині стала нестерпною.
— Може, я зайду до тебе в гості на роботу? — запропонувала вона якось. — Сумую за нашою школою, хочеться хоч на хвилинку в ту атмосферу.
Сергій мало не впустив ложку в тарілку. Його погляд став колючим:
— Навіщо? Тобі не можна зараз дихати пилом і штовхатися в транспорті. І взагалі, там зараз ремонт у корпусі. Навіть не думай.
Той вечір вона пам’ятала до найменших деталей. Сергій пішов у ванну, забувши ноутбук на столі. Раптом екран засвітився — прийшло повідомлення в месенджері. Катерина машинально глянула. Імена адресата не було, лише підпис «Інна» і текст: «Я вже чекаю, коли ти звільнишся від своїх обов’язків. Сумую».
Усередині все похололо. Руки зрадницьки затремтіли, коли вона відкрила переписку. Там були сотні повідомлень. Фотографії, обіцянки, зізнання в коханні. Сергій писав цій жінці те саме, що колись казав їй. «Ти — моє натхнення», «З нею я просто існую, а з тобою живу».
Вода у ванній продовжувала шуміти. Катерина тихо закрила ноутбук і відійшла до вікна. Вона не плакала. У неї просто не було сил навіть на сльози. Вона почувалася так, ніби її виставили на мороз без одягу. Куди йти? За що жити? Що сказати знайомим? Вона була в пастці власної довірливості.
Весь останній місяць перед пологами вона мовчала. Робила вигляд, що нічого не знає. Готувала вечері, прасувала його сорочки, терпіла його холодність. А потім почалися перейми — трохи раніше терміну.
Павлик народився здоровим і міцним хлопчиком. Коли вона вперше притиснула його до себе, щось у її душі перемкнулося. Ніби разом із дитиною народилася нова жінка — та, яка більше не дозволить себе витирати ноги.
У день виписки вона чекала на Сергія з дев’ятої ранку. Речі зібрані, документи підписані. І тут приходить повідомлення: «Терміново викликали на нараду. Не можу приїхати. Візьми таксі, я ввечері все компенсую».
Катерина не стала сперечатися. Вона зателефонувала Галині. Подруга прилетіла через сорок хвилин із букетом і величезним іграшковим ведмедем.
— Катю, щось сталося? Де Сергій? — Галина підозріло оглянула порожній коридор пологового будинку.
— Він зайнятий, Галю. Дуже зайнятий своїм новим життям, — спокійно відповіла Катерина.
Галина допомогла донести речі до своєї старої машини. Квартира подруги була тісною, але дуже теплою. Галина віддала свою кімнату Катерині з малюком, а сама перебралася у вітальню на диван.
— Ти можеш лишатися тут стільки, скільки треба, — твердо сказала вона. — Але ти впевнена, що хочеш зайти додому?
— Так. Мені треба забрати речі Павлика і документи. І нарешті поставити крапку.
І ось вона стояла в передпокої власної (як їй здавалося) квартири.
Сергій вийшов зі спальні, не поспішаючи застібаючи ґудзики на сорочці. Його обличчя не виражало ні радості від зустрічі з сином, ні сорому. Тільки роздратування.
— О, ти вже тут, — кинув він через плече. — Слухай, Катю, давай без сцен. Ти ж розумієш, що в мене тепер інше життя. Я не можу тягнути на собі тебе і твої проблеми. Мені треба думати про себе, про свій розвиток. Я залишу тобі трохи грошей на перший час, але жити ми разом більше не будемо.
«Твої проблеми»… Він назвав новонародженого сина «проблемою». Катерина відчула, як у грудях закипає не злість, а крижаний спокій.
— Милий, хто там такий гучний? — з кімнати вийшла молода жінка з рудим волоссям, загорнута в халат Катерини.
Катерина не кричала. Вона не кидалася з кулаками. Вона просто підійшла до шафи, швидко склала найнеобхідніші дитячі речі, забрала свої документи і папку з медичними картками.
— Ти знаєш, Сергію, — сказала вона, вже стоячи біля дверей з дитиною на руках. — Ти правий. Це була помилка. Але не шлюб, а те, що я дозволила тобі вирішувати, ким мені бути.
Вона тихо зачинила двері. Назавжди.
Павлик прокинувся і тихенько захникав. Вона притиснула його міцніше:
— Все добре, сонечко. Тепер усе буде справді добре.
Перші тижні на дивані у Галини були справжнім випробуванням. Катерина майже не спала, але щоранку вставала з чітким планом у голові.
— Я подаю на розлучення і на виплати на дитину, — сказала вона Галині за ранковою кавою. — І я повертаюся на роботу.
— Але як же Павлик? Він ще такий маленький! — сплеснула руками подруга.
— Я знайду вихід. Я маю діяти швидко, поки в мене є цей запал.
Того ж дня Катерина подала заяву до суду. Потім зателефонувала директорці школи. Валентина Іванівна, дізнавшись про ситуацію, зітхнула:
— Катерино Сергіївно, я ж казала, що ваші години вас чекають. У нас якраз звільнилася вакансія в методичному кабінеті — це можна робити дистанційно, плюс кілька уроків у старших класах. Ми щось придумаємо.
Галина допомогла знайти няню — свою сусідку-пенсіонерку, Ганну Петрівну, яка була неймовірно доброю жінкою і потребувала невеликої надбавки до пенсії.
Більше того, школа мала невеличку службову кімнату в гуртожитку для працівників. Вона була крихітною, але чистою і безкоштовною. Катерина власноруч відмила вікна, розставила книги, облаштувала куточок для сина.
— Головне — ми самі собі господарі, — шепотіла вона синові, засинаючи на вузькому ліжку.
На перше засідання суду Сергій не прийшов. Надіслав адвоката, який намагався довести, що Сергій має «складні життєві обставини» і не може допомагати у повному обсязі. Катерина дивилася на цього адвоката і їй було майже смішно. Людина, яка ще місяць тому розповідала про «свій успіх», тепер ховалася за папірцями про борги. Суддя, жінка з мудрими очима, швидко розібралася в ситуації і призначила виплати.
Катерина не чекала на ці кошти. Вечорами, коли Павлик засинав, вона сідала за ноутбук. Спершу писала методичні плани для колег, потім почала розробляти авторські курси з підготовки до іспитів. Її проста і зрозуміла манера пояснювати складні речі швидко знайшла відгук.
Якось вона спробувала записати невеликий відеоурок і викласти його в мережу.
— Катю, це бомба! — Галина зателефонувала ввечері. — Моя племінниця подивилася твій урок і сказала, що нарешті зрозуміла правила, які не могла вивчити три роки! Роби ще!
І Катерина почала робити. Її помітили великі освітні платформи. Прийшли перші замовлення на вебінари. Гроші були невеликі, але це були її власні, чесно зароблені гроші. Вона вперше за довгий час купила собі не просто молоко і хліб, а красиву чашку і нові іграшки для Павлика.
Минуло два роки.
Ранок Катерини тепер починався з усмішки сина.
— Мамо, дивись, я збудував замок! — Павлик гордо показував споруду з кубиків.
— Неймовірний замок, козаче! А тепер мамі треба на роботу, а тобі — до садочка.
В учительській пахло кавою. Катерина Сергіївна тепер була не просто вчителькою, а провідним методистом, її блог читало понад п’ятдесят тисяч людей. Вона виглядала чудово: нова зачіска, впевнений погляд, стильний костюм.
— Катерино Сергіївно, до вас там відвідувач, — секретарка заглянула в кабінет.
У коридорі стояв Сергій. Він сильно змінився. Потертий піджак, втомлене обличчя, якась невпевненість у кожному русі.
— Привіт, — почав він, намагаючись посміхнутися. — Я бачив твої інтерв’ю. Ти молодець. Знаєш, у мене зараз не найкращі часи… Та фірма закрилася, Інна виявилася не тією, за кого себе видавала… Я подумав, може, ми могли б спробувати заради сина?
Катерина подивилася на нього. Вона чекала цього моменту, думала, що буде відчувати злість чи торжество. Але не відчула нічого. Тільки легку втому від цієї непотрібної розмови.
— Сергію, у Павлика є сім’я. Це я і люди, які були поруч, коли нам було важко. Ти можеш бачити сина у визначені судом години, якщо він сам цього захоче. Але «починати спочатку» немає чого. Те, що було, ти сам назвав помилкою. І я з тобою згодна — це був урок, який навчив мене бути сильною.
Вона розвернулася і пішла до класу. Крок був легким і впевненим.
— Мамо! — Павлик підбіг до неї ввечері, коли вона забирала його з садочка. — А ми сьогодні бачили велику машину!
— Супер, сонечко. А знаєш, що ми сьогодні зробимо? Ми підемо в наше улюблене кафе і з’їмо по величезному морозиву. Бо сьогодні у мами вийшла перша книга.
Вони йшли парком, тримаючись за руки. Сонце сідало за обрій, забарвлюючи небо в неймовірні кольори. Катерина відчувала себе абсолютно щасливою. Вона знала, що життя — це не завжди рівна дорога. Іноді треба впасти, щоб зрозуміти, як сильно ти хочеш літати.
А Сергій? Він так і залишився стояти в тому шкільному коридорі, дивлячись у слід жінці, яку він так і не зміг зрозуміти. Бо сила жінки не в терпінні, а в умінні вчасно сказати «досить» і почати писати свою історію з чистого аркуша.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
