— Та скільки можна, Іване, ти знов ті помідори не так посіяв! — вигукнула пані Олена, притискаючи до грудей кошик із насінням.

— А як «так»? — спокійно відповів Іван, насипаючи чорну землю на грядку. — Я ж не якийсь тобі новачок, сію вже п’ятдесят років.

— П’ятдесят років сію, а толку? — буркнула вона, але кутики губ уже тремтіли від стриманої усмішки.

Так у них було завжди. За сімдесят років життя вдвох — точніше, п’ятдесят із них у шлюбі — вони навчилися сперечатися ніжно. Не криком, не образами, а отим своїм тихим бурчанням, яке, здавалось, тільки їх двох і гріє.

Вони жили тепер самі. Діти давно розлетілися — донька Наталя в місті, має свою аптеку; син Петро — інженер за кордоном. У хаті тихо, але не порожньо. Бо тиша в них — не від самотності, а від спокою. Тиша, де чути, як годинник на кухні цокає, а за вікном гуде голуб, що звив гніздо під стріхою.

Щоліта, як тільки пригріє сонце, вони збираються «на дачу». Хоч яка там дача — стара батьківська хата Іванових батьків у селі, з грушами, що вже мало плодоносять, і виноградом, який, здається, росте тільки завдяки Олениним молитвам.

— Ти знов забув сапку, — бурчить вона, коли він заводить старенький «Жигуль».

— Та я її не забув, я її просто не бачу, бо ти все в сараї переставляєш.

— Бо ти нічого знайти не можеш!

— Бо я не жінка, щоб усе перекладати, — віджартовується Іван і підморгує.

І поки вони їдуть дорогою, що в’ється між полів, Олена сидить у хустинці, тримає в руках кошик із яйцями й зеленою цибулею, щоб не побилися. А він, хоч і мовчить, час від часу кидає погляд на неї — знайому, рідну, уже не молоду, але все ту саму. Йому здається, що навіть зморшки на її обличчі мають рідний порядок — ніби кожна на своєму місці, як колись, коли вона сміялась дівчиною в білих босоніжках.

На дачі в них життя інакше — повільне, розмірене. Іван, згрібаючи листя, муркоче собі якусь мелодію з молодості. Олена на кухні ріже зелень, пахне кропом, часником і щастям.

— Іване, йди їсти! — кличе вона.

— Ще хвилину, — кричить він із саду. — Грушу підрівняю, бо вітром хилить.

— Вона тебе хилить, не грушу!

— Та вже якось тримаюся, — сміється Іван, витираючи піт із чола.

Потім вони сідають на старій лавці під вишнею, що вже ледве цвіте, і їдять борщ. Вона завжди кладе йому сметану зверху — кругом, щоб гарно. Він завжди бурчить, що йому стільки не треба, але мовчки доїдає все до останньої ложки.

— Олено, а ти пам’ятаєш, як ми на весіллі танцювали? — раптом питає він, відставивши тарілку.

— Ти про те, як ти мені підбори відтоптав? — сміється вона.

— То не я, то ти не вміла за мною встигати!

— Ага, бо ти тоді думав, що вже найголовніший.

— І досі думаю, — хмикає Іван.

Вона сміється. У її сміху — молодість, що не зникла, а просто стала тихішою.

Вони обоє пережили нелегке життя: і нестачу, і хвороби, і роки, коли треба було тягнути господарку, ростити дітей, стояти у чергах за всім — від масла до надії. Але ніколи не сварилися по-справжньому. Він міг буркнути, вона могла грюкнути дверима — і через годину вже носила йому вечерю.

— А пам’ятаєш, як ти образилася, бо я забув твій день народження? — якось згадав Іван.

— Та як же не пам’ятати! Цілий тиждень не говорила з тобою.

— А потім я тобі цукерки приніс, — нагадує він.

— І все, я одразу розтанула, — сміється вона. — Я тоді подумала: «Якщо вже після стількох років він пам’ятає, що я люблю «Корівку», значить, не все втрачено».

Увечері вони завжди йдуть до ставка. Там ростуть латаття, і жаби кумкають, як колись, коли вони ще були молодими. Сідають на лавочку, тримаються за руки. Не завжди говорять — іноді просто мовчать. Та в їхньому мовчанні — ціла книга прожитих літ.

— Як думаєш, Іване, що буде з нами далі? — питає вона тихо.

— Та що, — зітхає він, — будемо доживати. Тільки разом, бо я без тебе вже й сапку не знайду.

— І я без тебе кави не заварю, — відповідає вона.

Вони сміються, як діти. Бо розуміють — щастя не в тому, щоб не сперечатися, а в тому, щоб після кожної суперечки знову сідати поруч і пити чай.

Коли ввечері заходить сонце, Олена дістає старий альбом. У ньому вони молоді, гарні: Іван у костюмі, з чорною чуприною, а вона — в білій сукні з мереживом.

— Подивися, який ти був гарний, — каже вона, торкаючись фотографії.

— А ти — ще краща. І зараз така ж, — додає він.

— Ну, не бреши вже, — ніяковіє вона.

— Не брешу, — каже Іван серйозно. — Бо я, як глянув на тебе тоді, так і не відпустив.

Вона замовкає, дивиться на нього — на свого Івана, з яким пережила все: і сміх, і сльози, і дощі, і радощі. І думає: от воно, справжнє кохання. Не гучне, не з квітами і серенадою, а оте — щоденне, просте, втомлене, але справжнє.

Уночі вони сплять під одним покривалом. Іван іноді бурмоче щось уві сні, а Олена вкриває його краще, щоб не змерз.

Іноді, коли вітер гойдає шибку, їй здається, що то саме життя дякує їм — за те, що вдвох.

Бо вони, двоє старих, навчилися головного — любити не словами, а вчинками. Любити через турботу, через жарт, через теплу ложку борщу, через ту давню суперечку про помідори.

І коли вранці він знову каже:

— Що, знову не так посіяв, Олено?

Вона відповідає, посміхаючись:

— Та сій уже, як хочеш, Іване. Головне, щоб ми разом.

І в цьому — вся їхня мудрість, усе життя. Бо справжнє кохання не вигоряє. Воно просто стає тихішим, як вечір над ставком, коли поруч — своя людина. І під одним небом — двоє, що прожили долю на двох.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.