Марія Іванівна завмерла біля вхідних дверей своєї квартири в одному зі спальних районів Києва.
Вона щойно повернулася з ринку, тримаючи в руках важкий пакет із яблуками — Андрійко ж любить шарлотку.
Ключі вже були в замку, але рука не поверталася.
З кухні долинав різкий, пронизливий голос Ілони.
Невістка не розмовляла, вона майже кричала, хоча в словах відчувалася холодна, розрахункова впевненість.
— Та припини ти тремтіти! Квартира все одно колись буде твоєю. Ми просто візьмемо гроші зараз, коли вони нам життєво необхідні!
Марія Іванівна відчула, як холодний піт проступив на лобі.
Вона мимоволі затамувала подих.
— Але ж вона дізнається. Мама одразу помітить, — це був голос Андрія. Її сина. Її «золотої дитини», яку вона ростила сама з п’яти років після того, як чоловіка забрав прикрий випадок на будівництві.
— І що? — Ілона пирхнула. — Скажемо, що це спільне рішення родини. Вона нам винна! Ми вже пів року тут живемо, я терплю її повчання, готую на всіх обіди. Це найменше, що вона може зробити для нашого майбутнього.
Марія Іванівна повільно опустила руку з ключами.
Серце калатало так сильно, що, здавалося, відлунювало в порожньому під’їзді.
— Ілоно, я не впевнений. Це її дім. Вона тут кожну цеглинку знає, кожну занавіску сама вибирала.
— Поки що її. А згодом — твоя. Яка різниця, зараз ми отримаємо ці гроші чи через двадцять років, коли нам уже нічого не буде потрібно? Рієлтор підтвердив: за таку «сталінку» біля метро дадуть солідну суму. Закриємо твої борги в банку, ще й на перший внесок за нову машину залишиться. А жити поїдемо до моїх під Полтаву, там будинок порожній.
— А якщо вона не підпише довіреність на продаж?
— Підпише. Ти її син, єдина радість у житті. Скажеш, що до тебе приходили за борги, казали, що ситуація серйозна. Вона ж м’яка, як віск, ти тільки на жалість натисни.
Марія притулилася потилицею до холодної стіни під’їзду.
Ноги стали ватними.
Їй хотілося вибити двері, закричати, вигнати їх обох у цей же момент.
Але вона стояла.
Вона хотіла дослухати цю сповідь до кінця.
— Завтра йдемо до нотаріуса, — продовжувала Ілона. — Я вже все домовилася. Потрібен її паспорт, документи на право власності та її підпис. Скажемо, що це потрібно для переоформлення субсидії або для якогось нового податку на нерухомість. Вона в цьому нічого не тямить.
— А що потім?
— А потім швидко продаємо за готівку. Я вже знайшла покупців, вони готові вийти на угоду наступного тижня. Мамі твоїй скажемо, що квартиру тимчасово здали, щоб покрити твій вигаданий борг. А самі поїдемо. Почнемо з чистого аркуша.
Марія Іванівна повільно розвернулася.
Спустилася на перший поверх, важко дихаючи.
Вийшла з під’їзду і сіла на старій лавці, де влітку завжди пахне жасмином.
Тепер там було лише вогке осіннє повітря.
Руки тремтіли.
Вона прожила шістдесят років, але виявилося, що життя ще має чим її здивувати.
Страшно здивувати.
Вона дивилася на горобців, що билися за скоринку хліба біля смітника.
Один, більший і нахабніший, відштовхував інших, вириваючи шматок прямо з дзьоба.
— Які ж ви схожі, — прошепотіла вона. — Тільки у вас це інстинкт, а у людей — гниль у душі.
Марія Іванівна поправила хустку, глибоко вдихнула і, наче акторка перед виходом на сцену, натягнула на обличчя звичну лагідну маску.
Вона знову піднялася на поверх.
Цього разу відкрила двері гучно, спеціально зачепивши ключами замок.
— А, матусю, ти вже повернулася? — Андрій визирнув із кухні. На його обличчі була та сама добра усмішка, якій вона вірила тридцять років. — Чого так рано? Ти ж казала, що ще до подруги зайдеш.
— Голова щось розболілася, синку. Певно, на погоду, — Марія зняла пальто, відчуваючи, як кожна дія дається їй з неймовірним зусиллям. — Ви обідали?
— Та ні ще. Ти, мамо, не турбуйся, ми з Ілоною самі щось замовимо. Відпочинь.
— Та яке «замовимо»? Я ж яблук купила, зараз шарлотку спечу. Ти ж її так любиш.
Ілона вийшла з кімнати.
На ній був шовковий халат Марії Іванівни — подарунок Андрія на минулий ювілей.
Невістка навіть не спитала дозволу, просто взяла зі шкафи.
— Маріє Іванівно, ви сьогодні якась бліда. Може, вам справді прилягти? — голос Ілони був солодким, але в очах застигла холодна нетерплячість.
— Ні-ні, Ілоночко. Зараз трохи попораюся на кухні, і стане легше.
Марія пройшла до кухні.
Поставила пакет на стіл. Почала чистити яблука.
Взялася готувати, а перед очима стояв Андрійко в першому класі, який занедужав.
Як вона не спала ночами, як годувала його з ложечки, як віддавала останню копійку на найкращі ліки.
І як тепер цей самий «хлопчик» обговорює, як виставити її на вулицю.
Андрій підійшов.
— Мам, ти чого така напружена? Аж плечі кам’яні.
— Втомилася, Андрію. Просто втомилася.
— Може, вип’єш таблетку?
— Вип’ю, синку. Обов’язково вип’ю. Таку таблетку, щоб очі нарешті розплющилися.
Ілона сіла за стіл, імітуючи інтерес до сімейного затишку.
— Маріє Іванівно, а ви документи на квартиру де тримаєте? У нас там на роботі юрист казав, що зараз треба всі старі папери перевіряти, чи вони в електронному реєстрі є. Може, я подивлюся?
Марія Іванівна перевернула яблуко.
— А навіщо воно тобі, Ілоно?
— Ну, щоб спокійніше було! Ви ж знаєте, скільки зараз недобрих та нечесних людей розвелося. А ми з Андрієм хочемо, щоб усе було за законом. Ви б оформили на нього дарчу або довіреність якусь, щоб він міг усі справи вирішувати. Ви ж уже не молода, навіщо вам по тих кабінетах бігати?
Марія поклала ніж на стіл.
Подивилася невістці прямо в очі.
— Знаєш, Ілоночко, кабінети — це дрібниці. Головне — щоб у людини совість була чистою. Тоді й закони не страшні.
Пів року тому все здавалося інакшим.
— Мамо, у нас у квартирі грибок пішов, стіни мокрі, — бідкався Андрій у слухавку. — Можна ми з Ілоною у тебе перекантуємося кілька тижнів, поки ремонт зробимо?
Марія тоді зраділа.
Хата велика, місця вистачить, а сина вона не бачила кілька місяців.
«Приїжджайте, рідні! Я вже й пиріжків напекла!» — відповіла вона тоді.
«Кілька тижнів» перетворилися на місяці.
Ремонт навіть не починався.
Андрій і Ілона зайняли велику спальню, а Марія перебралася до вітальні на старий диван.
Вона не скаржилася. Вважала, що дітям треба допомагати.
— Маріє Іванівно, а де у вас кава? — Ілона з’явилася на кухні в перший же ранок. — Тільки не цей ваш «Якобс», я таке не п’ю. Я люблю арабіку, свіжозмелену.
— Є в мене кавомолка стара, зараз дістану.
— Та не треба нічого діставати, я сама свою привезу. І взагалі, ці ваші шафки треба розібрати. Тут стільки непотрібного мотлоху! Якісь баночки, серветки в’язані. Це ж минуле століття!
Через тиждень Марія не впізнала власну кухню.
Її улюблені баночки для спецій опинилися на смітнику.
Замість них стояли чорні пластикові контейнери.
Ілона почала встановлювати свої порядки.
— Маріє Іванівно, ви солите їжу як на весілля. Це шкідливо для Андрія.
— Та я ж трошки.
— І взагалі, навіщо ви купуєте цей дешевий хліб? Візьміть краще цільнозерновий багет у пекарні на розі.
— Але ж він утричі дорожчий, Ілоночко.
— Ну так ми ж вам допомагаємо з продуктами!
Це була брехня. Ні Андрій, ні Ілона не дали ні копійки на господарство.
Навпаки, Андрій постійно «забував» гаманець вдома, коли вони йшли до магазину, і Марія платила за все — від делікатесів для Ілони до безлімітного інтернету, який їй самій був не потрібен.
— Мам, позич пару тисяч до зарплати, — просив Андрій, дивлячись на неї тими самими «чесними» очима. — Нас на роботі затримали з виплатами.
Вона давала. Зі своєї невеликої зарплати та заощаджень, які відкладала «на чорний день».
День виявився значно чорнішим, ніж вона могла уявити.
Наступного дня Марія Іванівна прокинулася о четвертій ранку.
У квартирі було тихо, лише Андрій тихо хропів у сусідній кімнаті.
Вона пройшла на кухню, сіла біля вікна.
На столі лежав смартфон Андрія.
Він знову забув поставити його на зарядку.
Марія ніколи не лізла в чужі речі. Це було проти її принципів
Але сьогодні принципи розчинилися разом із її вірою в сина.
Вона взяла телефон. Він не був заблокований.
Відкрила месенджер.
«Рієлтор Анна: Клієнт готовий дивитися квартиру в п’ятницю о 14:00. Вона буде порожня?»
«Андрій: Так, я щось придумаю. Відправлю маму в санаторій або до тітки в село на вихідні.»
«Рієлтор Анна: Довіреність від власника готова? Без неї я навіть не буду показувати.»
«Андрій: Завтра оформимо. Все під контролем.»
Марія поклала телефон на місце.
Її серце наче загорнули в лід.
«Все під контролем».
Значить, вона для власного сина — просто об’єкт контролю.
Старі меблі, які треба вивезти на дачу або викинути, щоб звільнити простір для нового життя.
Зранку Андрій поводився як ні в чому не бувало.
— Мамуль, ти сьогодні така гарна! — він обійняв її, поки вона варила вівсянку. — Слухай, тут таке діло. Треба завтра до нотаріуса забігти на п’ять хвилин.
— Навіщо, синку?
— Та там по квартирі треба папери підправити. Новий закон вийшов, щоб право власності підтвердити в цифровій системі. Це суто формальність, я сам усе заповню, тобі тільки підпис поставити.
Марія повільно повернулася до нього.
— Андрію, а ти мені нічого не хочеш розповісти? Про борги? Про гроші?
Андрій на мить закляк.
Його обличчя змінилося — від подиву до фальшивого розпачу.
— Мамо, ти звідки знаєш? Я не хотів тебе лякати. Так, у мене проблеми. Великі проблеми. Якщо я не знайду грошей до кінця місяця, мені важко буде.
— І скільки треба, синку?
— Багато, мамо. Дуже багато. Півтора мільйона гривень.
Марія присіла на стілець.
— І тому ти вирішив продати мою квартиру?
Тиша впала на кухню, як сокира.
Андрій побілів.
Ілона, яка підслуховувала за дверима, влетіла в кімнату:
— А що ви хотіли?! Щоб у вашого сина були великі проблеми? Вам ця бетонка дорожча за рідну дитину? Ми ж не на вулицю вас виганяємо! Ми знімемо вам чудову кімнату під Полтавою, на свіжому повітрі! Вам там буде краще, ніж у цьому загазованому місті!
Марія Іванівна підвелася.
Вона здавалася вищою, ніж була насправді.
— Кімнату під Полтавою? — перепитала вона. — Значить, Андрію, моє життя вартує кімнати в селі та твого нового авто, про яке ви мріяли з Ілоною вчора біля дверей?
Андрій опустив голову.
Ілона ж продовжувала нападати:
— Та ви еґоїстка! Ви думаєте лише про свій комфорт! У нас життя руйнується, а ви за свої стіни тримаєтеся! Ви ж одна, вам багато не треба!
— Мені треба багато, Ілоно. Мені треба право відпочивати в ліжку, де я спала тридцять років. Мені треба право не відчувати себе зрадженою власною дитиною.
Марія пішла до вітальні. Дістала з-під дивана сумку, яку підготувала ще вночі.
— Ти куди, мамо? — Андрій зробив крок до неї.
— Я йду, Андрію. Буду щось вирішувати. Документи на квартиру зараз знаходяться у мого адвоката.
— Якого ще адвоката?! — крикнула Ілона.
— Того, який допоможе мені оформити довічне утримання або здати цю квартиру в оренду через фонд допомоги переселенцям. А ви маєте годину, щоб зібрати свої речі.
— Мамо, ти не можеш! Куди ми підемо? У мене справді борги!
— У тебе немає боргів, Андрію. Я вчора зателефонувала твоєму керівнику. Він сказав, що ти отримав солідну премію місяць тому. Ти мені все брехав?
Андрій мовчав.
Його обличчя стало маскою роздратування.
— Ти все зіпсувала, — процідив він. — Ти завжди була занадто підозрілою.
— Я була матір’ю, Андрію. А тепер я — власниця житла. І я не дозволю витирати об себе ноги.
Марія вийшла в коридор, одягла пальто.
Її серце турбувало, але це був біль очищення.
Вона знала, що цей вечір проведе у подруги, а завтра почне нове життя.
Без токсичної «турботи», без брехні та без халатів, які крадуть без дозволу.
— Ключі залиште на тумбочці, — сказала вона наостанок. — Двері зачиняться автоматично. Не намагайтеся повернутися.
Вона вийшла, не озираючись.
Попереду був холодний вечір, але всередині неї вперше за пів року стало тепло. Це було тепло свободи.
Але чи не поспішила мати? Хіба не зарано приймати такі рішення?
Дітям потрібно пробачати, вони часто помиляються навіть тоді, коли зовсім дорослі?
Фото ілюстративне.
