«Люди добрі, а ви що, з голодного краю приїхали, чи у вас там у селі депортували всіх разом із худобою?» — саме таке запитання читалося в очах Софії, коли вона побачила на порозі своєї новенької столичної квартири цілу делегацію родичів.

А починалося все того ранку зовсім невинно, якщо не рахувати того, що Григорій вирішив, ніби його старенька «ластівка» — це як мінімум космічний корабель, що має подолати звуковий бар’єр.

— Грицю, ну куди ти так женеш, га? Ми ж не на пожежу запізнюємося, — Надія вчепилася в ручку над дверима так, ніби від цього залежало її життя. — Зменш оберти, прошу тебе, бо твоя «колесата подруга» розсиплеться прямо посеред траси, і будемо ми ці клунки на собі тягнути!

— Не смій так мою красуню називати! — Григорій з любов’ю погладив потерте кермо. — Яка вона тобі «колесата»? Вона ще нас усіх пере переживе!

Сьогодні Григорій виглядав солідно, як кажуть у народі — «на всі гроші». Спеціально для поїздки до родичів у місто він дістав із глибин шафи вельветову сорочку кольору глибокого синього моря. Купив він її ще років десять тому, коли вигідно здав господарство перекупникам. Тоді ж вони з Надією придбали їй сукню кольору стиглої вишні — таку ошатну, що Надя одягала її лише на великі свята або коли до сільради кликали.

— Добре, добре, — примирливо сказала Надія, відчуваючи, як серце трохи заспокоюється. — Просто давно ми так далеко не вибиралися, от я і нервую.

— Отож, жінко. Твоє діло — сидіти, мовчати і насолоджуватися краєвидами, а не давати поради професійному водієві, — без жодної злості відгукнувся чоловік.

— А чого ж ти нові штани не вдягнув, га? Сорочка парадна, а штани старі, ще й затерті на колінах.

— Та щось вони мені, Надь, тіснуваті стали. Чи то в пранні сіли, чи то я вшир пішов. Незручно мені в них, наче малі стали.

— Ой, Грицю! Може, просто хтось забагато пиріжків трощить? Ось тобі й результат! — Надія засміялася, дивлячись на задоволене обличчя чоловіка.

— А може, хтось просто їх занадто смачно пече? — миттєво відбився Григорій. — Он у сусіда нашого жінка молода, з міста приїхала, то вона йому взагалі нічого не смажить і не варить. Каже, треба їсти все тільки «живе», сире. Мовляв, вогонь — то отрута. Тепер бідолаха на одних салатах та квашеній капусті сидить. Ходить як тінь, вітром хитає. А ми з тобою як сядемо за стіл — там і сальце, і яєчка, і сметанка така, що ложка стоїть! Тож штани — то дрібниці, головне — здоров’я!

— То ти що, хочеш на дієту, як сусід? Я тобі швидко влаштую «живе харчування», за тиждень у підліткові джинси влізеш!

— Борони Боже! Ти ж знаєш, у мене апетит такий, що я і цвяхи перетравлю, якщо вони будуть у твоєму соусі, — Григорій весело підморгнув дружині.

Сьогодні родина їхала не просто так. Велика подія — племінник Олексій купив квартиру. На задньому сидінні, напівсонні, але занурені в телефони, сиділи діти: десятирічна донька та дванадцятирічний син. А поміж ними, немов на троні, возсідала Клавдія Семенівна — мати Григорія, яка категорично заявила, що має першою освятити пороги онукового житла.

— Грицю, а ти мою велику сумку в клітинку не забув? — подала голос бабуся з заднього сидіння. — Там же найцінніше для Альоші та Соні.

— Забудеш її, як же… — прокрехтів Григорій. — Мамо, ви там стільки всього напхали, що я ледь багажник закрив. Ви думаєте, в місті магазини закрили? Люди там що, голодують?

— Магазини — то одне, а домашнє — то інше! — відрізала Клавдія Семенівна. — У місті все хімічне, пластикове. А наше — з душею, з городу. Міські, як до нас приїжджають, то за кожну банку варення ледь не б’ються. От побачиш, як зрадіють.

— Головне, щоб нас разом із тими банками не виставили, — пробурмотів Григорій. — Бо ми так завантажилися, ніби на рік у експедицію їдемо.

— Хто виставить? Рідна кров? Ти що таке кажеш, сину? Нас так виховували: гість на поріг — Бог у хату. Треба шанувати родину. Надю, ти ж дзвонила їм вчора?

— Дзвонила, мамо, — зітхнула Надія.

— І що? Чекають? Раді? — допитувалася свекруха.

— Альоша сказав: «Добре, приїжджайте». Але якось так… тихо сказав. Мабуть, Соні ще не встиг повідомити. Відчуваю я, що наш десант для неї буде сюрпризом.

— Нічого, переживе! — бадьоро заявила Клавдія Семенівна. — Ми ж не чужі люди. Пошана до старших — це основа. Так мене батьки вчили, і так я вас вчила.

— Ну так, — погодився Григорій. — Тільки зараз часи інші. Люди по своїх «комірчинах» закрилися, в екрани втупилися. Друзі тепер у Фейсбуці, а рідня — то взагалі якась далека опція в меню.

— А сам? — підколола Надія. — Хто вечорами в інтернеті сидить, про корми для поросят читає?

— То ж по ділу! — виправдався чоловік. — Інтернет — річ корисна, якщо з розумом. Там і про добавки дізнаєшся, і як хворобу в курей розпізнати. Без цього зараз ніяк.

Коли старенька машина нарешті заїхала у двір нової багатоповерхівки, сонце вже було високо. Григорій довго кружляв, намагаючись знайти хоч клаптик вільного місця серед блискучих іномарок. Нарешті примостився.

— Ну, з Богом! — Григорій почав вивантажувати величезні баули. — Зараз Льошку з Сонькою приведемо до тями від радості — і за стіл! Я вже так зголоднів, що готовий сиру картоплю їсти.

Зустріч, щоправда, була… специфічною. Коли Олексій відчинив двері і побачив натовп родичів із величезними сумками, його обличчя набуло кольору вапна на стінах під’їзду.

— Ого… — видавив він. — А я думав, ви тільки вдвох будете… Тітко Надь, ви ж казали, що вам просто в магазин треба заскочити?

— Та в магазин то само собою, — Надія почала заходити в передпокій, — Григорію там корми треба, мені дрібниці якісь. Але як же бути в місті і до вас не заглянути? Квартиру ж треба подивитися! Дітей ось взяли, нехай на власні очі побачать, як люди в столицях живуть.

— Добрий день, — хором відповіли діти, не піднімаючи очей від екранів смартфонів.

— А бабуся як за вами скучила! — продовжувала Надія. — Гостинців навезли — на пів року вистачить. Тепер у супермаркети можете не ходити, стільки грошей зекономите, що ще на одну квартиру назбираєте!

Григорій, сопучи, затягнув два важких баули прямо в коридор.

— Добрий день, Альошо! Здрастуй, Софійко! — Клавдія Семенівна по-царськи обійняла онука та його дружину, яка вийшла з кімнати з таким виразом обличчя, ніби щойно побачила інопланетне вторгнення. — Чого ж не кличете бабусю на новосілля? Сама ось приїхала, не дочекалася запрошення.

Софія, трохи оговтавшись, змусила себе посміхнутися, хоча ця посмішка більше нагадувала судому.

— Проходьте… — ледь чутно сказала вона, кидаючи на чоловіка погляди, від яких Олексій почав повільно втискатися в стіну. — Сподіваюся, ви ненадовго? На пару годин?

Олексій тільки щось невиразно мукнув у відповідь.

— Ого, яка простора хата! — Григорій уже хазяйновито оглядав кімнату. — Оце я розумію — сучасне планування. Хоч і одна кімната, а повітря є!

— Та квартира гарна, — вставила бабуся, — але ж як ви тут у двох? А як дітки підуть? Треба було одразу про трикімнатну думати, щоб кожному по кутку.

— Бабусю, ви знаєте, скільки ця коштує? — Олексій нервово потер шию. — Ми за неї тепер двадцять років будемо платити.

— Скільки?! — Клавдія Семенівна сплеснула руками. — Двадцять років за одну кімнату? Ой, лишенько… Та за такий час можна ціле село з нуля відбудувати!

— Все нормально, розберемося, — спробував заспокоїти її онук. — Головне — своє.

Жінки пішли на кухню розбирати «стратегічні запаси». Софія з жахом спостерігала, як на її стіл, де зазвичай стояв лише тостер та дорога кавомашина, виставляються банки з салом, домашня ковбаса, сулії з молоком та мішки з горіхами.

Коли всі нарешті сіли за стіл, Григорій урочисто дістав пляшку з темною рідиною.

— Ну, за зустріч! — вигукнув він. — Це моє фірмове, яблучне. Ніякої хімії, чистий сік і сонце! Краще за будь-яке ігристе, от побачите!

Обличчя Олексія та Софії витягнулися. Софія взагалі перестала дихати, дивлячись на домашнє вино у своїх кришталевих келихах.

— Дядьку Грицю… — Олексій обережно кашлянув. — Вам же сьогодні за кермо? Ви ж не збираєтеся… вживати?

— Сьогодні? — Григорій щиро зареготав. — Та навіщо? Магазини нікуди не втечуть, завтра з’їздимо. А сьогодні ми святкуємо! Ми ж мінімум на пару днів приїхали, чи не так, родино?

— Ну звісно! — підтримала Надія. — Сто кілометрів в один бік — це ж не жарти. Нам, літнім людям, одним днем важко. Треба ж і перепочити, і поговорити по-людськи, без поспіху.

Софія гучно поставила вилку на тарілку. Вона дивилася на п’ятьох гостей і розуміла, що її ідеальний вихідний у тиші перетворюється на сюжет для комедійного серіалу, де вона — головна жертва обставин.

— Ви не хвилюйтеся за нас! — Надія помітила напруження. — Ми люди прості. Де покладете — там і заснемо. Хоч на підлозі, нам не звикати. Настелимо м’якого, дітям ковдру — і буде як у піонерському таборі! Пам’ятаєш, Грицю, як ми в молодості на весіллях на сіні спали?

Григорій задоволено кивнув, підкладаючи собі ще шматок ковбаси.

— Та я взагалі можу в машині переночувати! — бадьоро заявив він. — Молодість згадаю, романтика! Але бабусі треба ліжко, самі розумієте — вік.

— Яке ліжко?! Яка підлога?! — Софія нарешті не витримала. — Олексію, скажи що-небудь! У нас однокімнатна квартира! Тут просто фізично немає місця для такої кількості людей!

Клавдія Семенівна відклала пиріжок і подивилася на Софію поверх окулярів.

— І що ти цим хочеш сказати, дитино? Що нам на вулицю йти? В нашій родині ніколи такого не було, щоб рідню за поріг виставляли. Це ж гріх який!

— Я не виставляю! — голос Софії зірвався на високу ноту. — Я просто запитую: як?! Як ви собі це уявляєте?

— Ну, ви ж господарі, ви й думайте, — спокійно відповіла бабуся. — Може, до друзів підете, чи сусіди пустять. Ми ж ненадовго, всього на кілька ночей.

— На кілька ночей?! — Софія схопилася зі стільця.

Олексій швидко підійшов до дружини і почав щось шепотіти їй на вухо, намагаючись заспокоїти. Григорій, відчуваючи, що атмосфера стає занадто наелектризованою, вирішив знову пожартувати.

— Та не сваріться ви! Ми ж із миром приїхали. Он скільки всього привезли. Давайте краще ще по трошку — і світ стане кращим!

Олексій зітхнув і приречено сів на місце. Він розумів, що боротися з цим стихійним лихом марно. Це як повінь — треба просто перечекати.

— Слухай, це просто неймовірне нахабство! — Софія витягла чоловіка в коридор. — Вони приїхали без попередження, з купою сала, і тепер вимагають, щоб ми пішли з власного дому?

— Сонечко, ну зрозумій… — благально дивився на неї Олексій. — Це моя родина. Бабуся мене на руках гойдала. Я не можу їх просто вигнати. Ну потерпи трохи, щось придумаємо. Ти ж у мене така розумна, така винахідлива…

Софія глибоко вдихнула і видихнула. Її внутрішній перфекціоніст ридав, але здоровий глузд підказував, що скандал тільки все погіршить.

— Гаразд, — нарешті сказала вона. — У мене є ідея. Але це буде тобі дорого коштувати в майбутньому.

Вона повернулася до кімнати, де Григорій уже вчив дітей, як правильно вибирати насіння для посадки, хоча ті все одно не відривалися від ігор.

— Слухайте всі, — Софія намагалася говорити максимально спокійно. — Я щойно домовилася з нашою сусідкою. Вона здає квартиру в цьому ж під’їзді, і зараз вона порожня. Там є все необхідне: ліжка, душ, кухня. Ви зможете розміститися там усі разом. Це буде зручніше і для нас, і для вас. І платити нічого не треба, вона моя добра знайома.

— О! — Клавдія Семенівна просвітліла. — Бачите, яка дитина золота! Все вирішила. А ви боялися!

— Молодець, Софійко! Поважала старих! — Григорій зрадів так, ніби виграв у лотерею. — Ну, тоді ще по одній за таку чудову господиню — і підемо облаштовуватися! У нас ще вина повно, і м’яса вистачить на цілий банкет!

Олексій з полегшенням усміхнувся дружині. Софія тільки мовчки кивнула, розуміючи, що попереду ще довгі два дні «сільського колориту» в її рафінованому міському житті. Але в глибині душі вона відчула щось дивне…

Можливо, це був той самий запах домашньої ковбаси, який на мить повернув її у власне дитинство, про яке вона так старанно намагалася забути в великому місті.

А Григорій уже планував, як завтра він поведе Олексія показувати, який саме корм треба купити, щоб курочки неслися як навіжені.

Бо родина — це не тільки спільні квадратні метри, це вміння вижити разом навіть тоді, коли в багажнику забагато банок, а в голові — забагато планів.

Вечір у великому місті обіцяв бути довгим і дуже… смачним.

А Фейсбук Софії завтра точно вибухне від фотографій «автентичного новосілля», яке вона підпише: «Рідня — це коли серце повне, навіть якщо в квартирі тісно».

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.