Буває так, що рідні люди стають найбільш чужими, а справжня сім’я будується не на документах, а на бажанні захистити того, хто сам за себе постояти не може.

— Та нащо мені ця дитина зараз, — кинула Надія своїй старшій доньці Олені, навіть не дивлячись у її бік. — Це твій батько спадкоємця захотів, марив ним! А тут раз — і знову дівчинка. Мені зараз ці пелюшки-соски як кістка в горлі, своїх проблем вистачає. Твій тато коханку завів, мені треба його в сім’ю повертати, а не з немовлям вовтузитися!

Олена відчинила двері квартири й одразу опинилася в епіцентрі чергового сімейного шторму. Повітря в коридорі було густим від образ, а слова літали гостріше за будь-які уламки.

— Забирай своє маля і йди світ за очі! — гримів голос батька з кухні.

— Це твоя донька, от і займайся нею! Квартира взагалі на мене оформлена, так що збирай речі й котися куди хочеш! — верещала мати у відповідь.

Олену це вже не зачіпало. Скільки вона себе пам’ятала, батьки постійно з’ясовували стосунки. Робили вони це з таким розмахом і гучністю, що про деталі їхнього особистого життя знали всі сусіди до третього під’їзду. Кілька разів, коли шум ставав нестерпним, приїжджала поліція, проводила бесіди й їхала. Хто ж хоче занурюватися в чужі сімейні драми?

При цьому у батьків була дивна особливість: вони чітко поважали режим тиші. О десятій вечора «бойові дії» припинялися, наче за командою. Наставав блаженний спокій, і Олена могла нарешті сісти за навчання. Попри постійний розбрат навколо, дівчина вчилася добре. Найважче робила ще до приходу батьків, залишаючи на вечір легші предмети.

Їй іноді здавалося, що батькам подобається цей нескінченний процес взаємного катування. Вони наче навмисне шукали привід, щоб спалахнути.

— Чому взуття не на місці? Невже так важко прибрати?

— Я просив вареники, а ти знову кашу зварила!

— Досить валятися на дивані, займися ділом!

— Хто залишив брудну чашку? Чому сорочки не попрасовані?

Вони заводилися з півоберта. Буквально за хвилину по кімнаті летіли дрібні речі, одяг, журнали. Але Оленчині зошити чи книги вони ніколи не чіпали й до своїх суперечок її не втягували. А наступного дня після грандіозного скандалу вони ставали цілком адекватними. Спокійно розмовляли, цікавилися справами доньки, разом вечеряли. Така ідилія тривала тиждень, поки їхні бунтівні душі знову не вимагали «виходу пари».

Коли Олена була малою, вона не розуміла, що вони ділять. Через свою дитячу наївність вона намагалася їх помирити. Якщо починав батько, вона підходила, брала його за руку й тихо казала:

— Татку, ну не треба так на маму кричати. Попроси її лагідно, вона ж зробить так, як ти просиш.

— Йди звідси, — гримав батько, — ще мені мала поради не давала! Що, роботи немає? То я зараз швидко знайду! Замість того, щоб під ногами крутитися, краще б господарству вчилася. Я у твої роки вже сам їсти готував, батьки з роботи приходили — а на столі все гаряче!

Олені тоді було років сім. Наслухавшись батькових нотацій, вона вирішила діяти. Коли батьки були на роботі, дівчинка знайшла стару книгу з рецептами. Читала вона вже вправно, тому з інструкцією розібралася. Вирішила зварити курячий суп. Все робила за рецептом: взяла домашню курку, яку бабуся передала з села, промила, налила повну каструлю води, додала лавровий лист і сіль. Тільки одного не врахувала — скільки часу це має варитися. В книжці було написано розмито, а спитати не було в кого.

Через три години, коли мати підходила до будинку, вона побачила біля під’їзду пожежну машину й гурт обурених сусідів.

— Ви що, знущаєтесь? — накинулася на неї сусідка. — Скільки можна лаятися, вже мізки відбило? Ми ледь не злетіли в повітря через ваш дим! Чому дитина сама за плитою?

Мати нічого не розуміла, поки не побачила налякану Оленку, яка плакала й не могла вимовити й слова. Квартиру провітрювали кілька днів, а дівчинку до плити більше не підпускали до самого підліткового віку.

Розлучатися батьки не збиралися — мабуть, такий ритм життя їх цілком влаштовував. А от в Олени від цих постійних емоційних гойдалок почався нервовий тик. Вже у тринадцять років вона чітко знала: вона поїде звідси за першої ж нагоди.

Як тільки отримала атестат, Олена перебралася до іншого міста на навчання. Життя в студентському гуртожитку після домашнього хаосу здавалося їй справжнім курортом.

Коли дівчина була вже на другому курсі, мати раптом оголосила: вони з батьком вирішили «зміцнити шлюб». Мовляв, друга дитина — це саме те, що врятує їхню сім’ю. Олена ледь не впала зі стільця, коли це почула.

— Мамо, ти що, серйозно? — запитала вона по телефону. — Яка дитина? У вашому віці, у вашій ситуації? Ви хочете, щоб ще одна людина виросла з розхитаними нервами? Я перші місяці в гуртожитку тиші боялася! Я тільки тут здригатися перестала від кожного стуку дверей. Навіщо вам це?

Але мати її не слухала. — Ти що в дорослі справи лізеш? — гаркнула вона. — Я тебе перед фактом ставлю. Тепер кожні вихідні будеш вдома. Мені не можна буде важке піднімати, підлогу мити, пилом дихати. Будеш приїжджати, робити генеральне прибирання, з батьком по продукти їздити. Наготуєш мені котлет у морозилку, щоб я після роботи тільки розігріла. Тобі все ясно?

— Мам, у мене навчання, підробіток, свої плани…

— Які плани? Тобі сім’я каже — треба допомогти!

Олену не залишили в спокої. Мати дзвонила щодня: то про імена для дитини, то про ремонт у дитячій. Олені доводилося їздити, хоча кожна поїздка додому була для неї справжнім випробуванням. Якби гуртожиток не закривали на канікули, вона б взагалі туди не поверталася.

На наступний рік Олена твердо вирішила: на літо поїде працювати офіціанткою до моря. Гроші там платили невеликі, але головне — подалі від домашніх криків. Вона хотіла хоч раз у житті побачити море й просто побути в спокої.

І от на світ з’явилася маленька Катруся. Батьки на радощах скликали всю родину. Олена теж приїхала. Коли вона побачила це маленьке створіння, яке смішно позіхало в ліжечку, її серце миттєво розтануло. До кінця свята батьки грали роль ідеальної пари.

— Люба, принеси хліба. — Сонечко, подай соус.

Олена на мить повірила: невже Катруся створила диво? Невже тепер у цьому домі буде тепло?

Але віра зникла, як тільки пішов останній гість. Двері зачинилися — і батько вибухнув: — Нащо ти ту дорогу пляшку на стіл поставила? Я її на особливий випадок беріг!

— А народження доньки тобі не привід? Можна подумати, у тебе діти в кожному під’їзді! Чи є, а я не знаю?

— Та з такою як ти, треба було давно коханку завести, щоб хоч десь відпочити!

— Почалося, — зітхнула Олена, зачиняючись у своїй кімнаті. Вона наділа навушники, але навіть через музику почула гуркіт — щось важке прилетіло в стіну.

«Вони ж там малу налякають!» — промайнуло в голові. Вона забігла до спальні: батьки кричали один на одного, а Катруся вже почала синіти від плачу.

— Віддайте її мені, — Олена забрала сестричку, притиснула до себе. — Вона їсти хоче, а ви тільки про себе думаєте! Чи не соромно вам?

Мати на мить схаменулася, почала сюсюкати, і вечір закінчився відносним затишшям — вони продовжували лаятися вже пошепки.

Вранці Олена прокинулася від плачу. Мати на кухні спокійно пила каву. — Мам, ти не чуєш, що дитина плаче?

— Нічого їй не буде, — байдуже відповіла Надія. — Знаєш, Олено, я так більше не можу. Твій батько, поки я вагітна була, собі якусь дівку знайшов. Думала та молода, що багатія підчепила — з квартирою та машиною. А квартира моя! І машина в кредит! Нехай тепер спробує її прогодувати, коли я його виставлю.

Надія все життя працювала в торгівлі, з чоловіками розмовляла просто, звикла до складних вантажників і водіїв. Її в магазині поважали й боялися, бо продукція завжди була свіжою, а порядок — ідеальним. Господар магазину цінував її, платив гарну зарплату й премії.

Батько ж працював виконробом на будівництві, заробляв значно менше і фактично залежав від дружини.

— Може, якби ви не кричали так, він би й не хотів нікуди тікати? — обережно спитала Олена.

— Ще ти мене вчити будеш! — огризнулася мати. — Іди краще Катрусю заспокой. Це він на дитині наполіг, «спадкоємця» хотів. А тепер йому байдуже.

Через три роки Олена закінчила навчання, знайшла стабільну роботу й прийняла рішення, яке змінило все: вона забрала Катрусю до себе. На той момент дівчинка була тихою, наче тінь, боялася будь-якого різкого звуку.

У садочку Катрю обожнювали: «золота дитина», слухняна, завжди сидить тихенько з олівцями, не бігає, не кричить. Лише з часом, живучи в спокої в Олени, дівчинка почала «оживати». Почала сміятися, бігати, виявляти характер. Олена вже непогано заробляла, водила сестру в гуртки, на розваги. Але в глибині душі мріяла про свою повноцінну сім’ю, де буде коханий чоловік і затишок.

Одного разу Олена познайомилася з Андрієм. Він був приємним, спокійним. Спочатку він думав, що Катруся — це донька Олени, і навіть захоплювався тим, як молодо вона виглядає. Познайомилися вони символічно: Катря випадково влучила в нього м’ячем на майданчику. Замість того щоб розізлитися, він підійшов і запропонував познайомитись.

— Мені дуже подобається, як ти дбаєш про дитину, — зізнався він згодом.

Стосунки розвивалися швидко. Через рік вони вже планували весілля. Олена збиралася переїхати до Андрія. І тут з’ясувалося те, чого вона не чекала: Андрій був готовий любити дітей «на відстані», але в його квартирі місця для Катрусі не було.

— Олено, зрозумій, ми молоді. Нам захочеться кудись поїхати, затриматися в друзів. А ми будемо прив’язані. У мене нова посада, у тебе — великий проект. Хто буде її забирати з садка?

— Ми можемо найняти няню на вечір, це невеликі кошти.

— Це все одно витрати. Нащо заробляти, щоб віддавати чужій людині? До того ж, іграшки всюди, дитячі речі…

— А якби це була моя рідна донька?

— Рідну я б прийняв. Але сестра — це інша справа. У неї є батьки, нехай вони і виконують свої обов’язки.

— Там неможливі умови для дитини!

— Та що там таке? П’ють? Б’ються? Ні? Ну от бачиш! Те, що сваряться — то в багатьох так. Це не привід забирати на себе чужу відповідальність. Нехай живе там, де прописана, а до нас приїжджає раз на місяць на вихідні.

Олені було боляче це чути, але вона так хотіла простого жіночого щастя, свого гніздечка…

«Батьки вже старші, може вони вгамувалися?» — заспокоювала вона себе.

Минуло всього кілька днів після того, як Катруся повернулася до батьків. Олена приїхала провідати її, привезла нову ляльку й ласощі. Тільки підійшла до дверей — і серце стиснулося. З-за дверей летіли знайомі прокльони.

— Ти знову за своє, старий розпусник! — А ти на себе в дзеркало дивилася? Мегера! — Та я тебе з бруду витягла, людиною зробила!

Олена зайшла в квартиру. Катруся сиділа в кутку на підлозі, міцно обіймаючи свого ведмедя. По її обличчю текли сльози, вона навіть не схлипувала — просто завмерла від жаху, наче маленьке звірятко.

— Катрусю, сонечко, ти як?

Дівчинка мовчки кинулася сестрі на шию й вчепилася так, що пальці побіліли.

— І що нам з тобою робити? — Олена притиснула її до себе, вдихаючи запах дитячого волосся. — І тут тебе не лишиш, і з Андрієм не виходить… Не плач, я щось придумаю.

Батьки навіть не помітили, як Олена забрала малу й пішла. Їм було не до дитини — вони мали «важливіші» справи.

З Андрієм Олена розлучилася. Вона зрозуміла: той, хто справді кохає, не змусить тебе вибирати між серцем і обов’язком. Зараз вона знову живе з сестрою. Вона знає, що її чоловік десь є, і він обов’язково прийде. Але він прийде в дім, де вже є Катруся, і де більше ніхто й ніколи не буде плакати від страху в кутку.

Чи варта власна стабільність того, щоб закрити очі на біду близької людини? Кожен вирішує сам, але Олена свій вибір зробила. І вперше за довгий час вона почувається по-справжньому спокійно.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.