Петро Савович надто рано став самотнім. Його донечка, Марта, тоді ще й шкільного порогу не переступала.

Сусіди співчутливо хитали головами:

— Петре, а як же ти сам? З такою малою дитиною?

Він лише стискав свої мозолясті, зашкарублі долоні — ті, що знали ціну справжньої роботи, — і відповідав з незворушною гідністю:

— Якось упораюся. Це ж моя Мартуся.

І він упорався. Працював, де тільки можна було заробити копійку: на будівництві, у комунальному господарстві, а ночі нерідко проводив на пилорамі. Його руки були ніби витесані з каменю — потріскані, загрубілі, вони свідчили про кожен зароблений гріш. Та Петро пишався ними, бо ці руки дали Марті все: тепло, одяг, освіту, а головне — міцну батьківську опору.

Він мріяв про ремонт у старій квартирі, щоб залишити її доньці, й потроху відкладав. А собі на старість планував переїхати у село — ближче до землі, де, як він вважав, його стомлене серце нарешті знайде спокій.

Але життя готувало Марті власний сюрприз: зустріч із Олексієм.

Мати Олексія, Інна, ось уже двадцять років працювала в Італії, і завдяки її старанням син мав гарний, добротний будинок. Молоді вирішили не чекати й одружилися скромно, без гучного весілля, бо Інна не змогла приїхати. Вона благословляла їх по телефону, вибачалася за обставини, але її голос був сповнений тепла.

Марта з Олексієм оселилися в новій хаті й почали чекати, коли ж Інна нарешті повернеться додому.

І от, одного серпневого дня це сталося. Вона з’явилася — струнка, доглянута, з тією легкою, невловимою чарівністю, яку дарує італійське сонце, змішаною з відбитком досвіду, самотності та безмежної материнської любові.

Петро Савович того дня теж завітав до молодих. Хотів на власні очі побачити, як живе донька, пересвідчитися, що вона щаслива. І коли він побачив Інну, у його грудях щось ледь чутно «клацнуло», наче спрацював механізм, що спав багато років.

«Господи… що це зі мною?» — прошепотіла його свідомість.

Вона сміялася очима, в яких поруч із м’яким теплом світилася прихована втома. А йому здалося, що світ довкола несподівано набув ледь помітного рожевого відтінку.

Цілий вечір він ходив по своїй квартирі, не знаходячи місця.

— Не сміши людей, старий… тобі вже скоро шістдесят, — бурчав він на себе, дивлячись у дзеркало. — Яка там пані-італійка… Схаменися!

Але наступного дня він знову з’явився у молодих, цього разу з торбинкою соковитих яблук.

Потім — ще раз, бо ж треба допомогти Олексію наколоти дров на зиму.

А ще потім — бо не зайвим буде перевірити, чи все гаразд на Мартиному невеличкому городі.

І кожного разу він бачив її, Інну. То вона пекла запашні пироги, то запрошувала його до столу, то виходила прогулятися подвір’ям саме в той момент, коли його старенька машина під’їжджала до воріт.

Одного вечора, коли Марта й Олексій пішли в свою кімнату, Інна поставила чайник, нарізала яблучного пирога, і вони сіли удвох на кухні. Розмова тривала довго — про дітей, про роки самотності, про те, як швидко минає життя, коли живеш лише роботою та чужиною.

Інна дивилася на Петра так уважно й проникливо, що він часом губив думки та слова.

— Знаєте… — сказала вона тихо. — Я двадцять років прожила ніби чуже життя. Усе для сина, для надії, що йому буде краще. А тепер думаю: можливо, й мені час заслужити трішки свого власного щастя?

Петро відпив чай, але не відчув смаку.

— Може, й так… — прошепотів він ледь чутно.

Її очі опустилися, на щоках проступив ніжний рум’янець. І в цю мить він відчув, як усередині нього щось відтануло — те, що замерзло й скам’яніло ще того дня, коли він ховав свою дружину.

Інна пробула вдома ще кілька тижнів, але мусила повертатися в Італію — робота чекала.

Перед від’їздом вона сказала, стоячи біля валізи:

— Петре… не забувайте навідувати дітей.

— Та я… — він зам’явся. — Я заходив, мабуть, не лише до дітей.

Вона посміхнулась, осяяна м’яким осіннім сонцем:

— Я знаю.

І поїхала.

Петро Савович ті кілька місяців жив, як на голках. Працював, допомагав молодим, але вечорами сидів сам на своїй кухні й дивився у вікно, наче чекав, що вона ось-ось просто візьме і постукає.

Аж доки одного вечора до нього не зайшла Марта.

— Тату, мама Олексія… Інна… дзвонила. Каже, що вирішила повертатись. Назавжди.

Петро аж тарілку з рук випустив.

— Коли?

— Через два тижні. Каже, що… досить з неї тих заробітків.

Він кілька секунд мовчав, а потім сів і поклав голову на руки. Марта підійшла ближче й тихо-тихо сказала:

— Тату, я все бачу. Не бійтесь свого щастя. Мама би хотіла, щоб ви були щасливими.

І тоді він заплакав. Уперше за багато років.

Інна повернулася — втомлена довгою дорогою, з валізою, у якій везла не лише речі, а й усі свої нездійснені мрії та недоспані ночі.

Петро зустрів її на автобусній зупинці. У руках він тримав букет айстр — він пам’ятав, що вона любить прості, осінні квіти.

— Ви прийшли? — усміхнулася вона, і її посмішка прогнала його втому.

— А куди б я подівся, — відповів він, відставляючи букет. — Якби не прийшов сам, то серце б мене сюди привело.

Інна поставила важку валізу на землю, підійшла ближче й торкнулася його натрудженої долоні.

— Ну що, Петре… будемо вчитися жити для себе?

Він кивнув, і в його очах засвітилася надія.

— Будемо. Бо я думав, що для мене вже все скінчилося. А виявляється — тільки починається.

І так вони почали — двоє людей, які колись давно втратили своє родинне щастя, але зуміли знайти одне одного, коли вже й не сміли мріяти.

Петро переїхав до Інни, тепер вони жили з дітьми, а свою квартиру здав квартирантам. Інна відкрила вдома маленьку пекарню, бо за роки в Італії навчилася це робити бездоганно. А він допомагав їй, як і завжди, — своїми теплими, натрудженими руками.

Марта з Олексієм дивились на них і щасливо сміялися:

— Тепер ви не просто свати — ви живий доказ, що справжнє кохання не питає ні віку, ні часу.

І кожне їхнє родинне свято тепер мало дві пари закоханих: молодих та «других молодят», як їх називали сусіди.

Бо інколи доля дарує людині другу весну — треба лише мати сміливість відчинити двері й прийняти її тепло.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.