— Ну ось, тепер вона справді наша! — з радісним блиском у очах промовила Оксана, стискаючи в долоні важку зв’язку ключів. Старі, потерті, вони здавалися їй символом свободи та початку нового, такого довгоочікуваного розділу.
Тарас усміхнувся, міцно обійняв дружину, вдихнувши аромат її волосся, і перевів погляд на присадибну ділянку перед ними. Старенька хатинка з вицвілою, злущеною фарбою кольору морської хвилі, похилений дерев’яний паркан, що ледь тримався, густо заросла диким споришем і кропивою трава — усе це виглядало дуже непривабливо, навіть трохи занедбано. Але в очах Оксани, яка дивилася на цей краєвид, сяяло таке неприховане захоплення, що Тарас мимоволі бачив не занедбаність, а лише потенціал.
— Невже дочекалися, — прошепотіла вона, відпустивши чоловіка і ступаючи на м’яку, нерівну землю. — Своя дача. Справжня, не чужа, не орендована. Це не просто шість соток — це наш куточок.
— Так, — кивнув Тарас, відчуваючи приємну важкість ключів, які він тепер тримав у руці, — шість соток і невеличкий будиночок. Хай старенький, але він — наш, і тільки ми вирішуватимемо, що тут буде.
Надворі вже гасав їхній син, шестирічний Павлик. Він був, мабуть, найщасливішим із них усіх. Хлопчик із диким захопленням зазирав під кожен кущ, ловив потішних коників у високій траві й радісно кричав, наче справжній дослідник нової планети:
— Мамо, дивись, яблуня! Можна залізти? Вона ж така велика!
— Стривай, Павлусю, гілки тут, мабуть, уже старезні, раптом крихкі, — засміялася Оксана, підходячи до дерева. — Спочатку подивимося, чи витримають вони твої пригоди.
Вона торкнулася шорсткої, потрісканої кори, що пам’ятала вже десятки літ, немов вітаючи мовчазного, але важливого нового друга їхньої родини.
— Нехай це буде наше сімейне дерево. Ми на ньому будемо щоліта зав’язувати стрічки на удачу.
Тарас тим часом порпався біля вхідних дверей хатинки. Іржавий замок піддався не одразу; Тарас доклав зусиль, провернув ключ, і замок зі скрипом, що пронизав тишу, нарешті відчинився. Усередині приміщення пахло сирою землею, старим деревом та важким, застояним пилом. Але попри це, в цих запахах, в цій тиші, відчувалася неймовірна обіцянка — обіцянка нового, чистого, повного сімейного затишку життя.
— Тут буде наша спальня, а там, біля вікна, — вітальня, — Оксана мрійливо оглядала кімнати, в яких ледь пробивалося вечірнє світло. — Повісимо світлі фіранки, постелимо м’який килим, посадимо барвисті квіти просто під вікнами…
— Головне, щоб проводка витримала такий натиск твоїх блискучих планів, — пожартував Тарас, зчищаючи павутиння зі старого вимикача.
Оксана лише махнула рукою, повна рішучості.
— Усе зробимо! Ми ж руки маємо, а час знайдемо. Головне, що тепер маємо це місце, куди не просто можна, а хочеться повертатися.
На ґанок вибіг Павлик, захеканий, з жменею якихось округлих, кольорових каменів, знайдених у глибині саду.
— Дивись, тату, які скарби я знайшов! Вони блищать!
— Це не просто скарби, а, ймовірно, майбутні трофеї археолога, — засміявся Тарас, обережно обтрусив сина від пилу і поплескав його по голові.
Сонце вже хилилося до обрію, і вечірнє золотаве світло м’яко лягало на густу траву, створюючи казковий пейзаж. Оксана стояла, вдивляючись у контури своєї ділянки, і відчувала, як усередині неї розпускається тихе, але глибоке щастя. Стільки років вони збирали кошти, відмовляли собі багато в чому, переживали дрібні невдачі й фінансові негаразди — але тепер, у цю мить, усе це здавалося того вартим.
— Завтра, — сказав Тарас, підійшовши до дружини, — приїдемо сюди з мамою. Вона давно просить подивитися на нашу покупку.
Оксана трохи напружилася, відчувши легкий холодок, але швидко посміхнулася.
— Звісно. Хай Галина Василівна подивиться. Сподіваюся, їй сподобається… хоча б земля.
У глибині душі вона чудово розуміла — Галина Василівна, мати Тараса, була жінкою надзвичайно діяльною, строгою і, що найголовніше, — впевненою у своїй багатовіковій мудрості. Це була та людина, яка просто не вміє просто дивитися і насолоджуватися моментом; вона обов’язково почне радити, як «правильно» тримати лопату, де «обов’язково» має стояти теплиця і скільки «потрібно» садити цибулі. Оксана лише глибоко зітхнула і подумала: «Головне — тримати спокій і не піддаватися на провокації. Це наша мрія, і я не дозволю нікому її перетворити на план-графік із сільського господарства».
Вибачте, що відволікаю. Але… У моєму каналі Їжа без приводу почали виходити нові рецепти. Підпишися, щоб не пропустити!
Наступного дня вони втрьох, як і домовилися, приїхали на дачу — цього разу разом із Галиною Василівною, матір’ю Тараса. Та вийшла з машини рішучою, впевненою ходою і одразу, оминувши сина й не чекаючи, поки він закриє багажник, попрямувала до ділянки. Вона рухалася, як генерал, що прибув на інспекцію.
— Земля тут просто чудова! — констатувала вона, нахилившись, навіть не побоявшись забруднити дорогий светр, і зачерпнувши впевнену жменю чорного ґрунту. — Дивіться, яка пухка! Родюча. Тут ви обов’язково посадіть капусту, он там — картоплю, а вздовж паркану, де тінь, можна пустити смородину чи аґрус.
Оксана тримала коробку, в якій дбайливо несла розсаду своїх улюблених декоративних айстр і петуній, і тихо, майже вибачаючись, сказала:
— Я думала, що тут, біля ґанку, зробити велику клумбу, щоб було гарно і затишно.
— Краса — це річ хороша, але спочатку має бути порядок і користь, — суворо відповіла свекруха, випрямляючись. — Дача — це не картинна галерея і не виставка квітів. Все має приносити користь: овочі та фрукти.
Тарас, як це часто траплялося в їхньому сімейному житті, намагався виступити миротворцем:
— Мамо, давай без суперечок. У нас шість соток, місця вистачить усім. Оксані для її квітів, а тобі для твоєї картоплі.
Галина Василівна, проігнорувавши його слова, пройшлася ділянкою, оглядаючи кожен кут із професійним прискіпливим поглядом.
— Цей старий хлів треба знести, він тільки місце займає і вид псує. А ось тут, де сонце цілий день, поставити теплицю на помідори. І дерева старі прибрати, толку від них уже ніякого.
Оксана стиснула губи, відчуваючи, як у неї починає сіпатися повіка.
— Мамо, може, не поспішатимемо з радикальними змінами? Потрібно спочатку подивитися, що тут росте і що приживається.
— Не хвилюйся, дитино, я все про землю знаю, — відмахнулася Галина Василівна, наче від настирливої мухи. — Я тридцять років на землі, все пройдено, всі хвороби та врожаї мені відомі.
Павлик стояв поруч, тримаючи в руках іграшкову лопатку, і вирішив внести свою лепту в обговорення:
— Бабусю, а я редиску посаджу! Можна?
— Звісно, онучку! — лагідно сказала Галина Василівна, миттєво змінюючи тон. — Тільки спочатку ми, як слід, землю перекопаємо.
Оксана хотіла заперечити, що у сина вже була запланована власна грядка з полуницею і ніжною садовою м’ятою, але вирішила промовчати. Розпочинати гучну суперечку при дитині, та ще й у перший день, було б просто нерозумно.
Після швидкого обіду, який Галина Василівна організувала «на скору руку», вони влаштувалися на старій, похилій дерев’яній лаві. Свекруха дістала з сумки блокнот у клітинку і почала швидко щось записувати, роблячи нотатки гостро заточеним олівцем.
— Складаю план посадок, — пояснила вона, не відриваючись від паперу. — Не люблю я хаосу. Ось тут буде капуста, тут буряки, там морква. А твої квіти, Оксано, потім, якщо якесь місце залишиться.
— Дякую вам, звісно, за таку турботу, — обережно, підбираючи кожне слово, промовила Оксана, — але ми хотіли спробувати зробити все самостійно, методом проб і помилок. Це ж наш перший досвід.
— Та годі, — добродушно, але з поблажливістю усміхнулася свекруха. — Я допоможу, а ви собі відпочивайте. Молодим треба сили берегти, не витрачати їх на дурниці.
Оксана відчула, як усередині здіймається холодна хвиля тривоги. Усе йшло не просто не за її планом — ділянка, яку вона уявляла як сімейне гніздо, місце для відпочинку та естетичної насолоди, поступово перетворювалася на поле для суворих команд та реалізацію чужих, давно застарілих аграрних стратегій.
Увечері, вже в машині, Тарас, втомлений, але задоволений, радісно сказав:
— Як добре, що мама так швидко підключилася. З її колосальним досвідом ми тут усе швидко налагодимо.
Оксана тихо подивилася у вікно, за яким пропливали силуети дерев.
— А якщо я хотіла, щоб було інакше? — запитала вона майже пошепки.
Тарас здивовано глянув на неї:
— Та що тут може бути інакше? Головне, щоб усе росло і давало врожай.
Вона нічого не відповіла. Мовчала до самого дому, але в грудях її вже зароджувалося те гірке почуття, яке пізніше стане справжньою бурею.
Суботнього ранку Оксана, Тарас та Павлик приїхали на дачу. Сонячні промені заливали двір, граючи на ще не скошеній траві, а повітря було свіже, просякнуте ароматом весни та вологої землі. Оксана несла коробки зі своєю розсадою — кожну квітку вона дбайливо виростила сама на підвіконні. Кожна маленька зелена стрілка була її гордістю та першим кроком до реалізації мрії.
Але, ступивши на ділянку, вона різко завмерла, немов наткнулася на невидиму стіну.
Там, де ще недавно росла зелена, висока трава, тепер чорніли, акуратно перекопані та розрівняні охайні грядки. Старі кущі смородини були жорстко обрізані майже до самої землі. Її улюблена, заповітна яблуня стояла, немов покарана, з грубо обрубаними товстими гілками. А в кутку, де вона з Павликом мріяла зробити чарівну суничну галявину, акуратно нагромаджувалися мішки з мінеральними добривами та піском.
— Що… що це?.. — прошепотіла Оксана, відчуваючи, як пальці на руках, що тримали розсаду, миттєво холодніють. Її мрія була пошматована.
З-за будиночка в цей момент показалася Галина Василівна, в робочих штанах і рукавичках, з лопатою в руці. Щоки її палали від приємної фізичної насолоди та гордості за виконану роботу.
— Сюрприз! — гордо проголосила вона, витерши піт із чола. — Ми з Семеновичем учора до ночі тут працювали. Підготували все! Тепер тут ідеальний порядок! Надвечір можна садити все, що потрібно.
Оксана не одразу знайшла слова, щоб відповісти. У роті пересохло.
— А хто… хто вас просив так робити?
— Ну що ти, донечко, — здивувалася свекруха, щиро не розуміючи, де її провина. — Ми ж родина. Я ж подумала, що ви зайняті, ось і вирішила допомогти, щоб ви собі часу не гаяли.
Тарас тим часом уже вивантажував із машини ящики з інструментами й схвально кивав, дивлячись на перетворену ділянку:
— Мамо, ви з Семеновичем просто молодці! Оце так робота! Стільки зробили!
Оксана повернулася до чоловіка, не вірячи своїм вухам.
— Тарасе, ти серйозно? Вона все змінила, навіть не запитавши! Подивися! Тут мала бути клумба, а там — невеличкий ігровий майданчик для Павлика!
— Та земля ж не пропаде, — знизав плечима він, відмахнувшись від її емоцій. — Головне, що тепер чисто, без бур’янів і все готове до посадки. Яка різниця, чи садити тут фіалки, чи капусту?
Павлик тихо підійшов до матері, тримаючи в руках дитячу лопатку, яка тепер здавалася такою непотрібною.
— Мам, а де моя полуничка буде?
Оксана нахилилася до нього, гладила його світле волосся, не знаючи, що відповісти на цю дитячу трагедію.
— Тут полуниця, онучку, не приживеться, — діловито втрутилася Галина Василівна, не відчуваючи жодної провини. — Тут тінь. Тут краще посаджу я кабачки.
Павлик насупився, відвів погляд і, опустивши плечі, поплентався до будинку. Оксана відчула, як у її грудях здіймається нестримна, гірка хвиля образи. Її мрію просто стерли, розтоптали, переробили на свій лад, не спитавши навіть слова.
Коли сонце хилилося до заходу, вона відчувала себе втомленою до знемоги. Руки були по лікті в землі, спина боліла, але душа хворіла набагато сильніше. За вечірньою трапезою всі сиділи мовчки, атмосфера була напружена, як натягнута струна. Галина Василівна, як ні в чому не бувало, роздавала тарілки, повні запашної картоплі.
— Завтра, Оксаночко, я покажу тобі, як правильно садити капусту. Бо ви все по інтернету читаєте, а я, нагадаю, тридцять років на дачі!
Оксана ледве стримала слова, що рвалися назовні, бажання крикнути, що це її ділянка, її мрія і її право на помилки. Але Тарас сидів поруч, спокійний, наче нічого не сталося.
«Якщо я промовчу сьогодні — потім не зможу сказати взагалі», — подумала вона. І вперше за весь час вона зрозуміла: настав час говорити, встановлювати кордони.
Вранці наступного дня все повторилося знову, але з подвоєною енергією. Галина Василівна вже на світанку, наче справжній бригадир, командувала:
— Тарасе, перетягни мішки з добривами он туди. Ні, не туди, а ось сюди, ближче до паркану. А тут, Оксано, будемо садити капусту, тут сонця найбільше.
Оксана стояла на ґанку з чашкою гарячого чаю і дивилася, як її чоловік покірно, без жодного спротиву виконує накази матері. Та сама ділянка, де вона хотіла посадити ніжні фіалки, тепер остаточно перетворювалася на стратегічне овочеве поле.
— Доброго ранку, — сказала вона, намагаючись зберегти максимально спокійний голос.
— А, Оксанка прокинулася! — гукнула свекруха, радісно витираючи спітніле чоло. — Я вже все розпланувала. До обіду впораємося, ти подивишся, як швидко!
Оксана зробила глибокий вдих і підійшла ближче до грядок, ставши прямо перед матір’ю чоловіка.
— Галино Василівно, чи можна вас на хвилинку? — В її голосі відчувалася сталева рішучість, прихована під зовнішньою ввічливістю.
— Тільки швидко, бо справ повно, — нетерпляче відповіла свекруха, вже пориваючись до роботи.
Оксана стояла рівно, не опускаючи погляду, дивлячись прямо в її очі.
— Я дуже ціную вашу допомогу, правда. Але я хотіла б, щоб ви питали нас перед тим, як щось кардинально змінювати на нашій ділянці. Це стосується і обрізки дерев, і грядок.
Свекруха здивовано підняла брови, наче почула нечувану образу.
— Запитувати? А навіщо? Я ж краще знаю, як треба! У мене ж досвід, а у вас — тільки книжки з картинками!
— Можливо, ви й знаєте краще. Але це все-таки наша дача, і ми хочемо робити тут помилки на свій розсуд, — твердо відповіла Оксана.
— Та ти не хвилюйся так! — вже трохи роздратовано сказала Галина Василівна. — Я ж не роблю нічого злого, а тільки з найкращих спонукань! Хочу, щоб ви мали врожай!
Оксана стиснула зуби.
— Можливо. Але ви не питаєте, чого ми хочемо. А ми хочемо відпочивати тут, а не працювати з ранку до ночі за вашим графіком.
— Господи, які ж ви ніжні! — сплеснула руками Галина Василівна, підвищивши голос. — Я, між іншим, свою дачу продала, щоб ви змогли купити цю квартиру! А тепер мені навіть слово сказати не можна!
Цей удар був нищівним і нечесним, але Оксана була готова до нього.
Тарас стояв із лопатою в руках, абсолютно розгублений, не знаючи, як втрутитися.
— Мамо… Оксанка просто має на увазі…
— Оксана! — різко перебила його свекруха, обернувшись до невістки. — Оксана має на увазі, що я, отже, заважаю? Так?
Оксана відчула, як усередині все стискається, але зворотного шляху вже не було.
І раптом тихо, але з такою твердістю, що це прозвучало голосніше за будь-який крик, сказала:
— Знаєте що… досить уже командувати нашою дачею.
Настала абсолютна тиша. Навіть птахи, здавалося, притихли. Тарас завмер, дивлячись то на дружину, то на матір. Галина Василівна сполотніла, наче в неї забрали найдорожче.
— Що ти сказала? — ледь чутно спитала вона.
— Я сказала — вистачить командувати. Ми вдячні вам за все, що ви для нас зробили, але ви переходите кордони. Це наша хата, наша земля. І ми самі будемо тут господарями.
— Як ти смієш! — спалахнула свекруха, її очі наповнилися слізьми образи. — Я ж усе роблю для вас, а ви невдячні діти!
З-за паркану в цей напружений момент визирнув сусід — літній чоловік у засмальцьованій кепці, Дмитро Якович.
— Доброго ранку, сусіди! — з незграбною усмішкою промовив він, відчуваючи важку атмосферу. — Не заважаю? Я лопату хотів попросити, бо черешок зламався.
Тарас полегшено вхопився за цю можливість відволіктися:
— Звісно, зараз принесу, Дмитре Яковичу!
Оксана стояла нерухомо, відчуваючи, як від напруження тремтять руки, але в душі панувала дивна, виснажлива ясність. Коли сусід пішов, вона подивилася на чоловіка.
— Тарасе, скажи мені чесно: ти пам’ятаєш, навіщо ми цю дачу купували? Ми мріяли про місце, де Павлик бігатиме босоніж, де я посаджу квіти, де нам буде спокійно. А тепер що? Поле картоплі та постійні суперечки.
Тарас опустив погляд, не знаючи, що відповісти. Галина Василівна відвернулась, обличчя її було кам’яним.
— Добре, — сказала вона глухо. — Якщо вам не потрібна моя допомога, я поїду. Не хочу більше заважати.
Оксана нічого не відповіла. Тільки сіла на стару лаву і вперше за довгий час відчула, що сказала правду. Нехай буде важко, нехай боляче, але далі інакше жити було неможливо.
Після тієї розмови Галина Василівна справді поїхала. Мовчки зібрала свою сумку, не глянувши ні на сина, ні на Оксану, її обличчя було застиглим від образи. Машина від’їхала, залишивши за собою невелику хмарку пилу та важку, гнітючу тишу.
Оксана довго стояла біля хвіртки. У грудях — порожнеча, наче після сильної грози. Вона не відчувала радості перемоги, лише глибоку втому.
— Я не хотіла сваритись, — сказала вона тихо. — Просто більше не могла дозволити їй руйнувати нашу мрію.
Тарас нічого не відповів. Він сів на ґанок, уткнувся поглядом у землю, перетравлюючи події.
Увечері вони їли мовчки. Павлик намагався щось розповісти про шишки, які знайшов, але, бачачи мамине сумне обличчя і татову відстороненість, замовк. Коли син заснув, Оксана підійшла до Тараса.
— Ти злишся на мене?
— Не знаю, — сказав він стомлено. — Просто… не сподівався, що все закінчиться так.
— Може, це ще не кінець, — тихо відповіла вона. — Просто потрібен час, щоб кожен зрозумів свою роль.
Він подивився на неї, і в його очах була біль.
— Мама образилася. Але ж вона справді старалася. Я ж бачив, як вона тут працювала.
— Я знаю, — кивнула Оксана. — Але вона старалася по-своєму, не питаючи нас. Це дуже боляче, коли твою мрію, твій особистий простір, перебудовують без твоєї згоди.
Тарас довго мовчав, обдумуючи її слова, потім сказав, і в його голосі з’явилася нотка прозріння:
— Знаєш, я ж думав, що ти просто перебільшуєш. Але сьогодні подивився збоку… і справді, вона перегнула палицю. Ми хотіли місце для відпочинку та родини, а вийшло колгоспне поле з планом на п’ять років.
Оксана вперше за день усміхнулася.
— То ти розумієш?
— Розумію, — кивнув він. — І треба все виправити, але вже на наших умовах.
Пізнього вечора у хвіртку постукав сусід Дмитро Якович — той самий, що вранці брав лопату.
— Ну що, молоді, буря вляглася? — спитав він із прищуром, хитро дивлячись на них.
— Ніби так, — відповів Тарас, знизуючи плечима.
— Правильно зробили, — сказав сусід, кивнувши. — Кордони — це як паркан, синку. Без нього все переплутається, і добро не відрізниш від зла. Мати в тебе добра жінка, просто звикла бути головною. Її треба не гнати, а ставити поруч — але на певній відстані.
Ці слова застрягли у Тараса в голові. Вночі він довго перевертався, потім узяв телефон і рішуче набрав номер матері.
— Мам… — почав він невпевнено. — Пробач нас. Ми, мабуть, надто різко висловилися.
На тому кінці було довге мовчання, потім почулося тихе зітхання.
— Ні, синку, це я винна. Перестаралася. Знаєш, коли я продавала свою дачу, думала: ось допоможу вам, і все буде як раніше. А тепер розумію, я просто не змогла відпустити те, що було моїм життям.
— Мамо, — сказав він м’яко, — приїжджай на вихідні. Без лопати. Просто попий чай із нами.
Вона тихо, ледь чутно засміялася.
— Добре, спробую без лопати.
Коли Тарас розповів Оксані про розмову, та полегшено посміхнулася.
— От і правильно. Хай приїде. Ми почнемо з чистого аркуша. Без образ, без команд. Лише родина.
Вихідні видалися теплими і сонячними. Вранці, коли сонце залило двір м’яким золотавим світлом, Оксана дістала з духовки запашний пиріг із яблуками, спечений саме з тих, старих яблук. Аромат розносився по всьому будинку, обіцяючи затишок. Тарас накрив на стіл під розлогою вишнею, а Павлик із задоволенням розкладав чашки, наспівуючи собі під ніс якусь дитячу пісеньку.
Коли біля хвіртки почувся знайомий звук кроків, Оксана вийшла зустрічати.
Галина Василівна стояла не з лопатою, а з ошатним букетом півоній та легкою, незвичною незручністю в очах.
— Можна? — запитала вона, як гість, а не як господиня.
— Звісно, заходьте, — відповіла Оксана, посміхнувшись щиро. — Ми якраз на вас чекали.
Вони сіли у дворі. Перші хвилини панувала обережна мовчанка, потім Галина Василівна важко зітхнула:
— Знаєте, я багато думала. Напевно, справді перегнула ціпок. Просто… коли живеш землею стільки років, руки самі тягнуться щось робити, порядкувати. Хотілося допомогти, а вийшло — втрутилася.
Оксана подивилася на неї тепло:
— Ми це розуміємо. Просто нам теж хотілося спробувати самим. Помилятися, вчитися, робити по-своєму. Це ж наш дім.
— Так, — усміхнулася свекруха, і ця усмішка була м’якою, без тіні колишньої суворості. — Я ж забула, що ви вже дорослі. Все ще бачу в синові того хлопчика, який без мене не знає, як картоплю викопати.
Павлик підбіг і поклав перед нею маленьку, зірвану польову квітку.
— Бабусю, це тобі! Ми з мамою вирішили — ось тут буде твоя клумба. Тільки твоя!
Галина Василівна зворушливо посміхнулася, погладила онука по голові, і вперше за багато днів її обличчя стало по-справжньому щасливим.
— Моя клумба, кажеш? Ну, тоді я посаджу тут півонії. Вони в мене все життя зі мною, а тепер будуть і тут.
Оксана дістала свій зошит із планом ділянки, де були намальовані нові, вільні грядки, клумби та доріжки.
— Дивіться, я тут все намалювала. Хочемо зробити красиво, але по-домашньому, затишно. Без суворих ліній. Ви нам підкажете, де краще з точки зору сонця, але вирішуватимемо разом, гаразд?
— Домовилися, — сказала свекруха з м’якою усмішкою. — Радити — це я вмію. Іноді.
Вони пили чай, сміялися, згадували кумедні історії з минулого. Вітер тихо колихав листям вишні, і все здавалося простим, як раніше. Оксана дивилася на свекруху — втомлену, але добру, і думала: «Може, вона просто боялася бути непотрібною. А тепер знову з нами, але на нашому боці».
Коли сонце сховалося за лісом, Галина Василівна встала і сказала:
— Ну, мені час. Тільки врахуйте — завтра приїду. Але не з лопатою, а з насінням півонії.
— Домовилися, — засміялася Оксана.
Тарас міцно обійняв матір. Оксана дивилася на них і відчувала, як легкість і весняна радість повертаються до її серця.
Увечері, сидячи на ґанку, вона записала у свій блокнот:
«Іноді треба сказати “ні”, щоб потім настало справжнє “так”. Головне — не втратити любов, поки вчишся ставити кордони власного щастя та власної землі».
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
