Без рубрики
Сирота

— Бабо, бабо! Подайте на хліб! — лебеділо з-за хвіртки замурзане хлопченя років десяти, худеньке й обдерте. — Я сирота. Мама вмерла, тато в тюрмі. З хати мене вигнали…

Катерина витерла об фартух руки і повела малого до хати. В ганку посадила хлопця на диван, сама сіла навпроти й почала розпитувати: хто він, звідки, скільки років, чи є родина? Хлопчик чемно і так жалісливо розповідав, що жінка аж сплакнула. Але раптом згадала, що дитина голодна, а вона їй допит влаштувала.

— Ти посидь, сину, тут, — попросила. — Тут прохолодніше. А я тобі зараз принесу з літньої кухні щось поїсти.

Хвилин за п’ятнадцять Сашко вже обідав. Присьорбуючи й прицмокуючи, провадив далі свою сумну історію. Мама, сказав, була дуже добра, але тато пив і бив її. Забив до смерті й сів у в’язницю. Сашка із сестрою та братом забрали в інтернат, бо татові батьки пиячили, а мама була сиротою. В інтернаті над дітьми немилосердно знущалися. Прив’язували до ліжок і били різками, годували кашею з черв’яками, зачиняли в підвалі за найменші провини. От Сашко не витримав і втік. Дістався до рідного села, а в їхній хаті живуть чужі люди. Вигнали його геть.

— І куди ж ти йдеш, дитино? — поцікавилася, змахуючи сльозу, Катерина.

— Та йду, бабо, до дядька в Кременець. Буду просити, щоби визволив нас із інтернату.

— Як не прийме, сину, то вертайся до мене, — запропонувала Катерина. — Мій син — начальник у Тернополі. Може, допоможе тобі чимось. А як ні, то житимеш у мене. Там подумаєм, як врятувати твоїх сестру і брата. Почекай, я дам тобі гроші. Бодай на квиток до Кременця. Не будеш ти стільки світа пішки йти…

Жінка важко підвелася, бо ж літа осіли не тільки сивиною на скронях, а й солями в суглобах, і пішла в кімнату. Шухляда, в якій лежали гроші, була трохи висунута. Не підозрюючи нічого лихого, Катерина зазирнула туди й остовпіла: грошей не було. Не повіривши побаченому, почала перебирати документи. Ось паспорт, пенсійне посвідчення, свідоцтво про право власності на хату, договір із банком… Грошей не було! І раптом її блискавкою пронизав здогад. Кинулася з кімнати, але в порозі затрималася й повернулася до шафи. Тремтячою рукою відчинила дверцята, за якими стояла шкатулка із золотими прикрасами. Узяла її, відчинила… Там лежали кілька цінників із пломбами. Ні її широкої обручки, ні двох перстенів, подарованих покійним чоловіком ще замолоду, з нагоди народження сина й дочки, ні хрестика з ланцюжком від сина на 60-річчя — нічого не було. Ще там лежали сережки, які бабуся Катря придбала для внучки, щоби подарувати на повноліття. Нічого не було…

Жінка поволі почала оговтуватись і, тримаючись за шафу, поспішила до ганку, де обідав її малолітній гість. Але за ним і слід простиг. На вишитій скатертині кривавила велика пляма від смородинового компоту, посеред якої стояла перевернута догори дном кружка. Бабуся Катря присіла на диван, потягнулася за мобільним, що завжди лежав на підвіконні, але і його не було. Жінка з усіх сил намагалася зібрати докупи свої думки. Вони роїлися в голові й боляче штрикали в серце. А де поклала пігулки, Катерина вже не пам’ятала.

Мирослав САЛКО

За матеріалами видання Вільне життя

Related Post

facebook