«Ти хоч розумієш, що через твою впертість я можу не дожити до ранку?» — ця фраза, кинута свекром замість «доброго ранку», стала останньою краплею.
Наталя стояла біля плити, вдивляючись у вікно, де сірий світанок тільки-но починав розливатися над спальним районом. Чайник на плиті вже не просто свистів — він кричав, наче попереджав про неминуче лихо, але жінка не ворушилася. Руки дрібно тремтіли, а в горлі стояв клубок..
За столом, зручно вмостившись у старому кріслі, сидів Павло Петрович. Він не виглядав хворим у загальноприйнятому розумінні: щоки рум’яні, погляд гострий, але поза… О, ця поза була гідна театральних підмостків. Він згорбився, тримався за бік і видавав звуки, що нагадували щось середнє між стогоном помираючого лебедя та скрипом старих дверей.
— Наталко, ну чого ти мовчиш? — голос свекра став ще більш хрипким, наповненим штучною слабкістю. — Мені погано, серце наче в лещатах, а ти навіть води не подаси. Оце така вдячність на старості років.
Наталя нарешті вимкнула газ. Тиша, що настала, була ще важчою за свист.
— Павле Петровичу, ми ж тільки минулого вівторка були в сімейного лікаря, — вона намагалася говорити спокійно, хоча всередині все клекотіло. — Вам виписали все необхідне. Хороші, дорогі препарати. Ви їх хоч відкривали?
— Та що ті безкоштовні поради! — старий махнув рукою з несподіваною для «вмираючого» енергією.
— Хіба вони щось розуміють у державних поліклініках? Мені треба в ту нову клініку, що за містом відкрили. Там апаратура з-за кордону, там лікарі в білих пальтах професори. Але ж там за один вхід треба віддати стільки, скільки ти за місяць заробляєш.
Наталя відчула, як пальці мимоволі стиснулися в кулаки.
— Ви ж знаєте, що в нас зараз кожна копійка на рахунку, — тихо промовила вона. — Сашко тільки-но закрив той старий борг за авто. Ми ж мріяли нарешті ці обідрані стіни в коридорі до ладу привести. Дитина в школу скоро йде, треба купу всього купити…
— Стіни… — скривився свекор. — Тобі шпалери дорожчі за батька твого чоловіка? Ви молоді, ви ще мільйон тих папірців заробите. А мені, може, тиждень залишився. Хочеш гріх на душу взяти?
У цей момент у кухню ввійшов Олександр. Сонний, розпатланий, він ще не встиг зрозуміти, що повітря в кімнаті можна різати ножем від напруги.
— Що за шум, а бійки немає? — спробував пожартувати він, тягнучись до кавоварки.
— Твій батько знову вирішив, що державна медицина — це для слабаків, а нам терміново треба розпрощатися з усіма заощадженнями, — випалила Наталя, не дивлячись на чоловіка.
Павло Петрович миттєво змінив тактику. Він замовк, опустив очі й почав витирати уявну сльозу кутиком кухонного рушника.
— Сину… ти чуєш, як вона зі мною? Я ж не для себе… я ж жити хочу, щоб бачити, як онука росте. А мене тут за зайвий шматок хліба дорікають. Мабуть, заважаю я вам. Треба було в старечий дім проситися, там хоч не зневажатимуть.
Олександр помітно знітився. Він завжди був «хорошим хлопцем». Тим самим, який не вміє казати «ні», особливо близьким. Він бачив, що дружина на межі, але маніпуляції батька діяли на нього, як гіпноз.
— Натусь, ну може справді… Може, там краще обстежать? — невпевнено пробурмотів він, уникаючи її погляду. — Раптом ми щось пропускаємо?
Наталя дивилася на чоловіка і не впізнавала його. Куди подівся той рішучий хлопець, у якого вона закохалася на третьому курсі? Той, хто обіцяв захищати її від усього світу? Тепер він не міг захистити їхню сім’ю від домашнього деспота, який майстерно грав роль жертви.
— Ти це серйозно? — її голос затремтів. — Ми рік відкладали. Рік! Відмовляли собі в усьому. Ми навіть на море не поїхали, бо «треба зібрати на ремонт». А тепер ми просто віддамо це на чергову вигадку твого тата?
— Це не вигадка! — вигукнув Павло Петрович, вскакуючи з-за столу. — Ось побачите, як я впаду серед хати, тоді будете знати! Невістка проклята, все тобі мало! Живете в моїй квартирі, а мене за людину не вважаєте!
— Це не ваша квартира! — Наталя перейшла на крик, який стримувала роками. — Цю квартиру залишила Сашкові мати! Ви пішли від неї, коли йому було п’ять! Ви не з’являлися двадцять років, не прислали жодної листівки на день народження! А як тільки притиснуло і стало ніде жити — згадали, що у вас є син!
У кухні запала мертва тиша. Навіть Павло Петрович, здавалося, трохи знітився від такої прямоти. Олександр стояв, опустивши голову, наче нашкодивша дитина.
— Я йду… — прохрипів свекор, хапаючись за серце. — Піду під міст, там мені й місце. Щоб очі ваші мене не бачили.
Він повільно, театрально пошкандибав до коридору. Олександр кинувся за ним: — Тату, чекай! Ну куди ти? Повернись! Наташо, ну навіщо ти так гостро?
Двері кухні зачинилися, залишивши Наталю наодинці з холодним чаєм і розбитим життям. Вона сіла на табурет і закрила обличчя руками. Перед очима пропливали картинки їхнього колишнього щастя.
Колись усе було інакше. Вони з Олександром жили в орендованій «одиничці», їли макарони з дешевим сиром, але були неймовірно щасливі. Мама Сашка, Ольга Миколаївна, була для Наталі справжнім ангелом. Вона навчила її готувати борщ, ділилася життєвими хитрощами і ніколи не втручалася в їхні справи.
Коли Ольги Миколаївни не стало, світ наче згас. Це був перший великий біль у їхньому спільному житті. І саме тоді, на сороковий день, на порозі з’явився Павло Петрович.
Він виглядав таким нещасним, таким розгубленим. Плакав, просив вибачення за минуле, казав, що на старість зрозумів головне — сім’я понад усе.
Олександр, чиє серце було розірване втратою матері, повірив кожному слову. Він хотів вірити, що в нього залишився хоч хтось із батьків.
Перший місяць свекор поводився тихо. Допомагав щось прибити, ходив за продуктами. Але поступово все змінилося. Спочатку почалися «проблеми з тиском».
Потім — «болі в шлунку». Кожен такий напад супроводжувався вимогою грошей. То на особливу дієту, то на іноземні вітаміни, то на консультацію «світила медицини».
Наталя бачила, як їхні спільні мрії про власну велику оселю розчиняються в аптечних чеках і сумнівних клініках. Павло Петрович став центром їхнього всесвіту. Все крутилося навколо його самопочуття, його настрою, його бажань.
Він був майстром маніпуляції. Вмів так перекрутити слова, що Наталя почувалася монстром, а Олександр — невдячним сином.
Свекор розповідав сусідам на лавці, як його «голодом морять» і «з дому виживають», хоча щовечора на столі була свіжа вечеря, а його кімната була найтеплішою в домі.
Минуло кілька годин. Олександр повернувся додому один. Він виглядав страшенно втомленим. — Де він? — коротко запитала Наталя.
— У сусідки, тітки Галі. П’є валер’янку і каже, що боїться повертатися, бо ти на нього «кидаєшся».
Наталя гірко засміялася. — І ти йому віриш?
— Я не знаю, чому вірити, Наташ. Але він старий. Якщо з ним щось станеться, я собі не пробачу. Давай просто віддамо ці гроші. Я знайду підробіток, на вихідних буду виходити на зміну. Все відпрацюємо.
— Справа не в грошах, Сашо. Справа в тому, що ми втрачаємо себе. Ми не живемо своїм життям. Ми граємо в театрі одного актора, де ми — лише масовка, яка забезпечує йому комфорт. Ти не бачиш, що він просто користується твоєю добротою?
Олександр мовчав. Його виховали так, що батьки — це святе, навіть якщо ці батьки згадали про тебе лише тоді, коли їм знадобився безкоштовний готель і гаманець.
Наступні кілька днів перетворилися на мовчазну війну. Павло Петрович повернувся, але з Наталею не розмовляв. Він лише демонстративно зітхав, коли вона заходила в кімнату, і одразу починав шукати ліки в тумбочці.
Олександр справді взяв додаткову роботу. Він приходив пізно, очі були червоні від недосипу. Він перестав посміхатися, перестав гратися з донькою. Все життя сім’ї перетворилося на режим очікування чергового «нападу» свекра.
Наталя зрозуміла: так далі не буде. Або вона зламається, або щось змінить.
Вона почала діяти тихо. Попросила знайому, яка працювала в лікарні, подивитися результати тих самих «секретних» обстежень, за які вони заплатили чималу суму.
— Наталко, я тебе розчарую, — сказала подруга, гортаючи папери. — Твій свекор здоровіший за багатьох молодих. Так, є вікові зміни, але нічого критичного.
Йому б менше нервувати і більше гуляти на свіжому повітрі. А ці таблетки, що він вимагає… це просто дорогі добавки. Маркетинг і нічого більше.
Того вечора Наталя не стала влаштовувати скандал. Вона дочекалася Олександра з роботи, накрила вечерю і поклала перед ним папери.
— Подивись, Сашо. Це висновок справжнього фахівця. Твій батько не хворий. Він просто самотній і егоїстичний чоловік, який знайшов спосіб тебе контролювати.
Олександр довго вивчав документи. Його руки помітно тремтіли. — Він же казав… він показував мені інші папірці…
— Які він сам міг роздрукувати або купити за твої ж гроші у таких же шахраїв, — м’яко сказала дружина. — Ми втрачаємо роки на цю ілюзію. Наша донька бачить не тата, а втомлену тінь. Ти хочеш, щоб вона виросла в цій атмосфері брехні?
У цей момент двері кімнати відчинилися, і на порозі з’явився Павло Петрович. Він, мабуть, підслуховував під дверима, бо обличчя його було червоним від люті.
— Так ось як ви! Шпигуєте? Проти рідного батька змовляєтесь? — закричав він. Його голос був сильний і гучний, жодного натяку на хрипоту. — Я вам душу відкрив, а ви мені в спину ніж!
— Тату, досить, — тихо, але твердо сказав Олександр. Він вперше за довгий час дивився батькові прямо в очі.
— Ми все знаємо. Грошей більше не буде. Якщо хочеш жити з нами — будь ласка. Але за правилами нашої сім’ї. Ніяких вигаданих хвороб, ніяких маніпуляцій. Твоєї пенсії вистачить на твої особисті забаганки, а ми будемо жити так, як планували.
Павло Петрович завмер. Такого опору він не очікував. Його головна зброя — почуття провини сина — раптом дала осічку.
— Тоді я йду! — вигукнув він. — Зараз же! Побачите, ви ще приповзете на колінах, коли я справді захворію!
Він розвернувся і пішов до своєї кімнати збирати речі. Наталя і Олександр сиділи за столом, тримаючись за руки. Їм було страшно, сумно, але водночас вони відчували неймовірне полегшення. Наче з плечей зняли величезний мішок з камінням.
Свекор пішов того ж вечора. Він не пішов під міст, як обіцяв. Виявилося, що в нього була ще одна знайома жінка в іншому районі, до якої він і перебрався зі своїми «хворобами».
Життя в квартирі почало поступово змінюватися. Спочатку було незвично тихо. Не було стогонів, не було вічних суперечок. Олександр нарешті почав висипатися. Його обличчя розгладилося, з’явилися звичні жарти.
Вони нарешті зробили той ремонт у коридорі. Не дорогий, але дуже затишний. Сашко власноруч клеїв шпалери, а маленька Ліза допомагала «розгладжувати» їх своїми маленькими долоньками.
Гроші, які раніше йшли «на лікування», тепер залишалися в сім’ї. Вони змогли купити Лізі новий велосипед, про який вона так мріяла. Поїхали на вихідні в Карпати — просто подихати повітрям і побути разом.
Павло Петрович іноді телефонував. Кожного разу він починав з того, як йому «важко», але Олександр навчився спокійно переривати ці розмови: — Тату, ми можемо поговорити про щось приємне. Якщо ти знову про гроші або нові клініки — вибач, я кладу слухавку.
З часом дзвінки стали рідшими. Свекор знайшов собі нову аудиторію для своїх вистав, а Олександр і Наталя нарешті зрозуміли одну важливу річ: любов не має бути жертовною до самознищення.
Ця історія — не про невдячних дітей. Вона про кордони. Про те, що ми не зобов’язані руйнувати власне життя, щоб підживлювати чийсь егоїзм, навіть якщо це найрідніша людина за паспортом.
Справжня сім’я — це коли один одному допомагають рости, а не тягнуть на дно. І іноді найважче «ні» стає найголовнішим кроком до порятунку тих, хто нам справді дорогий.
Наталя тепер часто сидить на тій самій кухні. Але тепер чайник свистить весело, а за вікном сонце, яке вже не здається таким сірим. Вона знає: вони впоралися. Вони зберегли свій світ, не давши його зруйнувати чужим сценаріям.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
