Марія йшла старою вуличкою. Осіннє сонце вже хилилося до заходу, і по дорозі шелестів сухий лист. У голові крутилися важкі, болючі думки:

— Сину, сину… Що ж ти робиш, Іване? Ти ж мій єдиний… Невже не розумієш, що багаті з бідними не змішуються?

Марія не раз повторювала це собі, ще тоді, коли син уперше привів додому ту Ліду. Висока, у брендовому одязі, з телефоном у руках — не дівчина, а панянка з міста. Аж світиться вся від самовпевненості. І що ж вона побачила в її Іванові? Так, гарний, як картинка — темне волосся, сині очі, постава пряма, руки — сильні, роботящі. Але ж із бідної сім’ї. Усе життя вони з Іваном жили скромно — город, кури, старенький телевізор. Та Марія не нарікала: мали хліб, дах над головою й любов.

Коли Іван сказав, що хоче женитися, Марія тільки зраділа. Та коли почула, на кому, серце стислося.

— Сину, — несміливо мовила вона, — то ж дівчина не з нашого кола. Її батько землю має, машини, магазини. А ти що?

— Мам, не починай, — відмахнувся він. — Я її кохаю, і вона мене кохає. Я зроблю все, щоб одружитися з нею.

Вона мовчки кивнула, але в душі щось надломилося.

На весіллі Марія почувалася, мов чужа. Її посадили в кутку за далекий стіл, серед якихось родичів з боку Ліди. Ніхто не питав, як вона, не кликав до слова. Лише кілька разів син підійшов, поцілував у щоку й побіг назад — до своєї нової родини.

Вона дивилася на нього і не могла впізнати. У костюмі, з гладко зачесаним волоссям, він здавався їй не сином, а артистом з телевізора. “Ну що ж, головне, щоб щасливий був”, — думала Марія, ковтаючи образу.

Після весілля Іван не з’являвся цілий тиждень. Марія сиділа ввечері біля вікна, чекала, може, забіжить хоч на хвилинку — а він усе не йшов. На восьмий день не витримала:

— Піду, — сказала сама собі. — Подивлюся, як там син, як живуть.

Сумка з гостинцями в руках — і Марія рушила вгору селом, до великої хати, що тепер належала Ліді. Коли підійшла до хвіртки, серце забилося швидше.

У дворі стояла машина, блискуча, як дзеркало. Вийшла сваха — жінка повна, у дорогому халаті. Глянула на Марію зверхньо, але чемно мовила:

— О, привіт свахо. Іван зараз вийде.

Іван вийшов. Гарний, доглянутий, але якийсь відсторонений.

— Мам, чого ти прийшла?

— Та от, сину, гостинців принесла. Хотіла побачити вас, — несміливо сказала Марія.

Ліда навіть не вийшла. Десь гриміла посудом у кухні. Сваха щось перекинулася словами, мовляв, вони зайняті, і Марія зрозуміла — їй тут не раді. Повернулася й пішла додому.

Минув місяць. Марія все сподівалася, що син навідається. Але марно. Тоді зібралася знову.

Тільки-но підійшла до двору, почула крик. Жіночий, сердитий:

— Ти що, знову до своєї матері зібрався?! Я тобі що казала, Іване? Не смій мені туди ходити! Ти тепер чоловік, маєш сім’ю, а не ту бідну халупу!

Марія застигла. Жар облив обличчя. “Боже мій… оце до цього дожилася”, — подумала. Хотіла повернутися, але ворота вже відчинилися, і на подвір’я вийшов Іван. Побачив маму — і погляд у нього зніяковів.

— Мам, ти чого прийшла?

— Та я… нічого. Просто скучила. Хотіла побачити тебе.

— Ти ж чула… Ліда не хоче, щоб ти приходила без попередження. Вона нервується.

Марія гірко всміхнулася.

— Зрозуміло, синку. Видно, я вже чужа. Ну що ж… не турбуватиму вас більше.

Вона пішла. Кроки її були важкі, повільні. А коли звернула з вулиці, то не витримала — розридалася.

— Сину… мій сину… Невже я тобі така зайва? — шепотіла крізь сльози.

Минав час. Марія все рідше чула про сина. Люди в селі казали, що в Івана не все гладко. Ліда часто їздила кудись, з подругами, залишаючи його самого. Він ніби й не мав права щось сказати.

Одного вечора, уже зимового, коли надворі хурделило, хтось постукав у двері.

— Хто там? — запитала Марія.

— Це я, мамо, — почувся знайомий голос.

Вона кинулася до дверей, розчинила їх — і побачила Івана. Стояв у заметілі, без шапки, обличчя сумне.

— Іване! Що сталося?

— Мамо… можна я трохи побуду тут? Ми з Лідою… посварилися. Вона сказала, що їй такий чоловік не потрібен.

Марія нічого не питала. Підійшла, обняла його, посадила за стіл.

— Сину, я ж казала тобі… багаті з бідними не змішуються. Але головне, що ти живий, що прийшов.

Він сидів мовчки, дивився на вогонь у печі і шепотів:

— Прости мені, мамо. Я був дурний. Я соромився, що ми бідно живемо. Хотів довести, що можу краще. А вийшло…

— Не кажи так, — перебила його Марія. — У житті головне не те, в якій хаті живеш, а хто поруч. А ти молодий, ще все собі заробиш. Бо на чужому господарем ніколи не будеш.

Він упав їй на коліна, мов малий хлопчик. І так вони просиділи довго — поки за вікном замело всі дороги, поки хата наповнилася теплом і спокоєм.

Марія не питала більше ні про Ліду, ні про сварки. Вона просто раділа, що син знову поруч.

А потім Іван почав допомагати їй по господарству. Потроху усмішка поверталася на його обличчя. Люди в селі говорили: “Бач, доля… Як не бідність, то гординя. Але мати — то святе, до неї завжди дорога є”.

Марія зрозуміла одне: материнське серце не має гордості. Воно прощає навіть тоді, коли дуже болить. Бо що б не сталося, мама — це дім, у який завжди можна повернутися. І Іван зрозумів — щастя не в грошах і не в золотих стінах.

Оговтавшись від важкого розлучення, він поїхав на заробітки. Через кілька років на їхньому подвірʼї красувався дім, не гірший ніж у Ліди. Вона, до речі, не раз приходила, казала, що шкодує, що досі любить, і благала Івана повернутися. Але він уже не хотів — тепер він побачив життя і хотів бути сам господарем своєї долі.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.