Осінь того року вповзала в місто тихо, через старі двори й вологі асфальти. Листя на кленах під вікнами Анни Михайлівни намокало, ставало важким і ліпилося до шибок на першому поверсі. У самій же квартирі на третьому було тепло, проте те тепло здавалося неживим. Центральне опалення вже пустили, чавунні ребристі радіатори тихенько сичали в кутках, але нагріти цю величезну трикімнатну пустку вони не могли.
Після того як два роки тому не стало Василя, тиша в хаті стояла така, що чути було, як у холодильнику клацає реле. Анна ходила кімнатами у старих вовняних шкарпетках, аби паркет не скрипів під ногами. Щоранку вона вставала о сьомій, заварювала ріденький цикорій, з’їдала сухар з маслом і довго дивилася у вікно на двір. Там ходили чужі люди, чужі онуки бігли до школи з важкими ранцями, чужі пси нюхали мокрі колеса машин. А тут був музей.
У великій залі стояла стінка ще югославського виробництва, яку вони з Василем купували за шалені гроші за записом. За склом сумував кришталь, який ніхто не діставав роками, пузата супниця з двома золотими ручками й фотографія покійного чоловіка в чорній рамці. Василь дивився трохи спідлоба, наче хотів сказати: «Ну як ти тут без мене, стара? Тримаєшся?»
Вона трималася. Тільки неділі боялася, бо неділя була днем очікування. Рівно о двадцятій мав зателефонувати Олег. Телефон стояв у коридорі на тумбочці, старий, дисковий, але переведений на тональний режим. Анна сідала на пуфик біля дверей уже о сьомій сорок і чекала. І коли лунав різкий подвійний дзвінок, вона хапала слухавку на першому ж гудку, хоч щоразу обіцяла собі почекати бодай три секунди, щоб син не думав, ніби вона тільки й робить, що чатує на нього.
— Алло, мам? Як справи?
— Добре, синку. Голова вранці паморочилася трохи, а так нічого. Слава Богу.
— Нічого не болить?
— Та все потроху, як у літніх людей. Суглоби крутить на дощ.
— Зрозуміло. Ну, давай, тримайся, бо Максим уроки ще не доробив, з математикою сидить, а ми з Танею фільм якраз увімкнули. Будь здорова.
— Бувай, Олежику. Бережи себе…
Клацання. Короткі гудки. Дві хвилини сорок секунд. Вона акуратно опускала слухавку на важіль, сиділа в коридорі ще хвилин десять, дивлячись у дзеркало на своє зморщене обличчя, а потім ішла стелити постіль. Ще сім днів тиші. Сім довгих осінніх днів, які треба було чимось заповнити.
Зміни почалися в перший понеділок жовтня. Був звичайний сірий день, мрячив дрібний дощ. Анна якраз домивала чашку після чаю, коли в двері хтось різко, по-молодецькому подзвонив. Вона аж здригнулася: листоноша приходила тільки в п’ятницю, а сусідка Галина стукала кулаком, бо дзвінок вважала панськими витребеньками.
Анна підійшла до дверей, глянула у вічко й не повірила очам. На сходовому майданчику стояв Олег. У мокрій шкіряній куртці, із двома величезними фірмовими пакетами з супермаркету, де зазвичай отоварювалися заможні люди.
— Мам, відчиняй, важко ж! — гукнув він через залізо.
Анна за метушилася, пальці не слухалися старого ключа, нарешті замок піддався.
— Олежику! Щось сталося? Максим здоровий? Таня як? — перше, що вирвалося в неї, бо коли дорослі діти приходять без попередження серед білого дня, материнське серце завжди чекає біди.
— Та все нормально, мам, чого ти відразу паніку розводиш? — Олег заніс пакети в коридор, важко видихнув і пройшов просто на кухню, навіть не знявши черевиків. Анна поморщилася від брудних слідів на лінолеумі, але нічого не сказала. Які там сліди, коли син прийшов!
Він почав виставляти все на старий кухонний стіл, застелений клейонкою в квіточки.
— Сину, ну навіщо мені стільки всього? — Анна розгублено дивилася на цю купу. Там була сирокопчена ковбаса, загорнута в папір із золотою наліпкою, дві банки розчинної кави у склі з вигнутими боками, червона риба у вакуумі, заморські фрукти — манго й ківі, які вона зроду не купувала, свіжі круасани з шоколадом і навіть коробка дорогих шоколадних цукерок. — Ти ж такі гроші викинув! Я ж сама, що мені треба? Картоплину зварила та й сита.
— Їж, мамо, нормальну їжу. Скільки можна на сухарях сидіти? Ти своє відробила, маєш жити по-людськи. Я тепер заробляю нормально, можу собі дозволити рідну матір пригостити.
Олег говорив упевнено, але очі його бігали. Він роздивлявся кухню, заглядав під стелю, де в кутку трохи відійшла жовта водоемульсійка, дивився на стару газову плиту з перекошеною дверцею духовки. Це було так незвично, що Анні здалося, ніби вона спить. Олег, який останні п’ятнадцять років забігав лише на день народження Василя і на свій власний, раптом сів на табурет, розстебнув куртку й попросив чаю.
— З м’ятою заварити? — з радістю метнулася стара.
— Давай з м’ятою. Як у дитинстві.
Вони пили чай майже сорок хвилин. Син розпитував про здоров’я, про те, чи не мерзнуть ноги, чи не треба викликати майстра полагодити замок на балконі. А коли йшов, раптом зупинився у темному закутку коридору, підняв голову до плафона:
— Мам, а чого в тебе тут темно, як у погребі? Лампочка перегоріла?
— Та перегоріла ще на Покрову, синку. Я боялася на табуретку лізти, щоб не впасти, то так поночі й ходжу, рукою по стінці мацаю.
— Завтра поміняю, — коротко кинув Олег. — І до речі… Мам, а де батьківські папери лежать? Ну, ті, що на квартиру? Техпаспорт, ордер старий?
Він запитав це наче між іншим, викручуючи стару круглу лампочку ганчіркою, щоб не обпекти пальці, хоча вона була холодною вже два тижні.
— У шафі, синку. У тій великій, дубовій, що в спальні. На верхній полиці синя картонна папка на зав’язках. Там усе акуратно складено: і Василеві грамоти, і свідоцтво про шлюб, і на житло. А навіщо воно тобі?
— Та нічого, просто питаю. Треба ж знати, раптом щось переоформити треба по комуналці. Зараз же ці контори міняються кожні пів року. Все, я побіг, бо в мене зустріч на дві години.
Двері зачинилися, клацнув замок. Анна залишилася стояти в коридорі. Вона торкнулася рукою пакета з круасанами, вдихнула запах ванілі й шоколаду, і сльози самі потекли по її старих щоках. «Згадав, — думала вона,витираючи очі фартухом. — Згадав про матір. Порозумнішав, мабуть, вік уже такий. Василю, чуєш, син до нас вернувся».
Наступного дня Олег знову прийшов. Приніс не лише нову яскраву лампочку на сто ват, а й рулон білого поролону та клейку стрічку.
— Балкон у тебе продуває, мамо. Я вчора помітив, як тюль гойдається. Так і запалення легень схопити недовго.
Він старанно, стоячи навколішки на старому килимку, заклеював щілини в дерев’яних балконних дверях. Анна сиділа на дивані, склавши на колінах натруджені вузлуваті руки, і дивилася на його широку спину. Як же він був схожий на Василя в молодості! Ті самі темні кучері, що вже починали сріблитися на скронях, та сама звичка підтискати губи, коли робота не дається.
У середу Олег притягнув валізку з інструментами й розібрав кран на кухні. Той кран підкапував уже років зо два,вибиваючи на білій емалі мийки руду іржаву доріжку. Василь усе збирався полагодити, та сили вже не мав, а покликати слюсаря з ЖЕКу Анна соромилася — грошей за виклик дерли багато, а робили сяк-так. Олег за двадцять хвилин замінив гумову прокладку, підкрутив гайку блискучим ключем і пустив воду:
— Дивись, мамо. Сухо! Ні краплі.
— Ой, спасибі, синочку… Як же воно добре, коли в хаті чоловічі руки є.
А в четвер під під’їзд під’їхав великий білий фургон. Двоє молодих хлопців у комбінезонах занесли до квартири здоровенну пласку коробку з логотипом відомої марки. Анна аж рота роззявила.
— Це що, люди добрі? Куди це? Ви, певно, поверхом помилилися!
— Не помилилися, мамо, — усміхався Олег, який піднявся слідом за вантажниками. — Це тобі. Телевізор.
— Мені?! Та навіщо мені такий гроб?! У мене ж «Електрон» показує, тільки три канали ряботять, а новини чути гарно!
— Твій «Електрон» давно на смітнику плаче. Ти тепер серіали дивитимешся, як у кінотеатрі. Тут екран — метр двадцять. Усе видно: кожну травинку, кожну сльозу в актриси. І пульт зручний, кнопки великі.
Хлопці просвердлили стіну в залі, піднявши хмару рудого цегляного пилу, повісили чорну скляну панель на кронштейн, під’єднали тюнер і пішли. Анна стояла перед цим дивом техніки, боячись навіть дихнути. Чорне,глянцеве дзеркало займало мало не пів стіни між двома старими бра. Коли Олег натиснув червону кнопку на пульті, кімната спалахнула яскравими барвами: зелена трава футбольного поля була такою соковитою, наче справжня, а звук лунав звідусіль, чистий і глибокий.
— Бачиш? — підморгнув син. — А ти боялася.
Вона не просто розцвіла — вона помолодшала на десять років. Наступного ранку Анна вдягла своє найкраще вовняне пальто кольору стиглої вишні, зав’язала квітчасту хустку й пішла на базар. Вона купувала домашній сир, свіжу телятину, квашену капусту у знайомої баби Марії.
Біля під’їзду на лавці сиділи її вічні «подруги по нещастю» — сусідки Галина та Степанівна. Обидві старі, самотні вдови, чиї діти пороз’їжджалися хто куди: у Галини син сидів десь під Варшавою на заробітках і дзвонив раз на пів року, а Степанівнина дочка вийшла заміж за військового і жила за триста кілометрів.
— О, Михайлівно, ти куди це з такими торбами вирядилася? — примружилася Галина, лузаючи насіння в кулак. — Пенсію підвищили, чи що?
— Не підвищили, дівчата, — гордо, трохи випнувши підборіддя, відповіла Анна. — М’ясо на базарі взяла. Мій Олег щодня тепер бігає. Каже, скучив за маминою кухнею. Учора кран мені відремонтував, телевізор повісив — на пів кімнати! Такий дорогий, японський, мабуть. Тепер ось котлет накручу, борщу наварю зі свіжиною. Чекаю його на вечерю.
Галина подивилася на неї з-під окулярів з товстими лінзами, хмикнула й похитала головою:
— Щодня, кажеш? Сорок вісім років не бігав, а тут як заведений? Дивися, Михайлівно, безкоштовний сир сам знаєш де буває. Мій колишній зять теж тещі ноги мив і воду пив, поки гараж на себе не переписав. А потім навіть на похорон вінка не привіз.
— Ти вічно все чорниш, Галю! — образилася Анна, перехоплюючи важку торбу в іншу руку. — Заздриш просто,що мій син про матір пам’ятає, а твій Юрко навіть листівки на день народження не пришле! Олег у мене один. Василь покійний його так виховував, щоб матір шанував!
Вона розвернулася й пішла до під’їзду, гордо стукаючи старенькими чобітками. Але всередині, десь під серцем,неприємно кольнуло. Маленька, холодна голка сумніву пробила материнську радість. Анна відігнала ту думку, як настирливу муху. «Дурниці. Стара відлюдниця та Галя, от і бачить у всьому зло».
На другому тижні стався ще один дивний випадок. У вівторок по обіді Олег прийшов не сам. З ним був худий,високий хлопець у вузьких штанях і шкіряній куртці, з чорною шкіряною текою під пахвою.
— Мам, це Артем, — представив його син, навіть не дивлячись їй у вічі. — Він інженер із тепломережі.Пам’ятаєш, я казав, що треба батареї глянути? Ну, щоб тепловіддачу перевірити, бо щось у тебе в кутовій кімнаті прохолодно.
Хлопець Артем був ввічливий, але поводився якось дивно для сантехніка чи інженера. Руки в нього були білі, з акуратними нігтями, без жодної сліду мазуту чи іржі. І замість розвідного ключа він витягнув із кишені маленьку лазерну рулетку. Він прикладав червоний промінчик то до однієї стіни, то до іншої, щось швидко записував у блокнот, заглянув у ванну, подивився на труби у туалеті, вийшов на балкон і виглянув у двір.
— Вид на сквер — це плюс, — пробурмотів він собі під ніс. — Третій поверх — взагалі ідеально для цього району.Будинок хоч і старий, але цегла, перекриття надійні.
— Що ти кажеш, синку? — перепитала Анна, яка стояла в дверях кухні, тримаючи в руках рушник.
— Я кажу, батареї у вас непогані, бабусю, але систему треба промивати, — швидко зорієнтувався Артем, ховаючи рулетку в кишеню. — Все, Олеже Петровичу, я все зафіксував. У четвер надішлю кошторис.
Коли хлопець пішов, Анна спитала в сина:
— Олежику, а навіщо він стіни міряв? Щоб батарею поміняти, треба ж саму батарею міряти, а не коридор?
Олег на мить завагався, розстібаючи куртку. В очах майнуло роздратування, але він швидко взяв себе в руки,усміхнувся:
— Мамо, ну ти як маленька! Зараз технології інші. Вони розраховують кубатуру приміщення, щоб знати, скільки секцій радіатора потрібно на таку площу. Ти ж не хочеш мерзнути взимку? От і не забивай собі голову. Краще налий мені супу, бо з ранку нічого не їв.
Вона налила, поклала щедрий шматок сметани, нарізала свіжого хліба. Олег їв квапливо, сьорбав, дивився у свій смартфон і постійно відписував комусь повідомлення. А Анна дивилася на нього й знову згадала ту розмову про документи.
«Мам, а техпаспорт де? Батьківський ще?..»
І тоді, на порозі, коли він вдруге перепитав: «У синій папці, кажеш? А витяг з реєстру там є, новий? Чи старе свідоцтво про право власності?»
Вона тоді відповіла, що все там, усе разом. І він кивнув так полегшено, наче камінь з душі скинув.
«Господи, — подумала Анна, і в неї раптом перехопило подих. — Невже Галина права? Невже це все… не заради мене?»
Розв’язка настала на третьому тижні, у четвер.
Олег прийшов увечері, коли на вулиці вже зовсім стемніло. Дощ лив як з відра, вітер кидав у шибки мокре листя.Син приніс круглий торт у прозорій пластиковій коробці, перев’язаний червоною стрічкою. Він був збуджений,щоки горіли рум’янцем, очі блищали якимось лихоманковим вогнем.
— Мамо, став чайник! Є розмова. Велика розмова.
Анна мовчки поставила старенький емальований чайник на конфорку, чиркнула сірником. Блакитний вогник облизав дно. Її руки тремтіли, але вона намагалася цього не показувати. Вона витерла стіл сухою ганчіркою,дістала дві порцелянові тарілочки з того самого непорушного кришталевого серванта, поклала дві мельхіорові ложечки.
Олег сів на табурет, розстебнув піджак і витягнув із внутрішньої кишені білий паперовий файл. Він поклав його на край столу, акуратно розгладив долонею.
— Мам, поговорити треба. По-дорослому. Без образи, без оцих твоїх зітхань. Сідай.
Анна сіла навпроти. Склала руки на колінах.
— Кажи, синку. Я слухаю.
— Дивись, яка ситуація, — почав він, нахиляючись уперед і понизивши голос, наче їх міг хтось підслухати у порожній квартирі. — Тобі вже сімдесят шість. Роки йдуть, здоров’я не додається. Навіщо тобі самій ці хороми?Сімдесят два квадратні метри! Три кімнати. Ти в залу заходиш раз на тиждень, пил витерти. А в кабінет батьків взагалі двері зачинені тримаєш. Тільки газ палиш та за опалення віддаєш дві третини своєї пенсії. Минулого місяця скільки прийшло? Дві з половиною тисячі! Це ж глупство, мамо. Чисте глупство!
— Я субсидію маю, Олежику… — тихо промовила Анна.
— Та яка там субсидія! Її сьогодні дають, завтра заберуть, державі вірити не можна. Слухай далі. Ми з Танею все прорахували. Знайшли ідеальний варіант. Просто казка! Продаємо цю твою трикімнатну. Будинок старий, ціни на вторинку зараз падають, але поки ще тримаються. Ми знайшли покупця, ось Артем — пам’ятаєш його? Він ріелтор від солідного агентства. У нього є клієнт з грошима, готовий брати без торгу.
— Продаємо?.. — губи в Анни пересохли.
— Так! І купуємо тобі розкішну однокімнатну в новобудові. У новому районі, біля парку. Там ліфт безшумний,німецький, з нульового поверху піднімається, навіть сходинки однієї долати не треба. Індивідуальне опалення:газовий котел на стіні, сама собі крутиш, скільки хочеш тепла. Чистота, консьєрж у під’їзді, квіти на підвіконнях.Тобі на все життя вистачить! Маленька, затишна, прибирати за пів години можна.
— А гроші? — спитала вона. Голос її не тремтів, він став глухим, наче йшов із глибокого колодязя. — Якщо ми цю продамо, а ту купимо… ця ж більша. Гроші ж зостануться?
Олег усміхнувся, підсунув файл ближче до неї:
— А от тут, мамо, найголовніше. Різниця виходить солідна. Майже сорок тисяч доларів. І ці гроші підуть у діло.Мені біля окружної дороги ділянку віддають під автомийку самообслуговування. Місце золоте! Там трафік — тисячі машин на добу. Земля майже задарма, але треба терміново внести завдаток і починати монтаж обладнання,бо перехоплять. Це шанс, мамо! Розумієш? Другого такого випадку в моєму житті не буде. Я все життя кручуся,як білка в колесі, копійки рахую на цій фірмі, перед шефом кланяюся. А це — свій бізнес. Стабільний дохід. Ми піднімемося, мамо! Подумай про Максима, йому за два роки до університету вступати, за навчання платити треба буде! Ти ж любиш онука?
Анна повільно підняла руку, підтягнула файл до себе. Витягла аркуш.
Там дійсно все було розписано. Ринкова вартість її квартири, оцінена тим самим Артемом з рулеткою. Вартість однокімнатної на околиці міста, у так званому «новому районі», який насправді був збудований на колишніх торфовищах, за шість кілометрів від найближчої поліклініки. Розрахована маржа. І внизу, олівцем, недбало поставлена галочка — місце, де вона мала поставити свій підпис під договором про наміри.
У голові в старої жінки спалахнуло й закрутилося все разом.
Ось вони, дорогі пакети з сирокопченою ковбасою. Ось вона, заморська кава в скляних банках. Ось вони, заклеєні поролоном балконні двері, щоб квартира не виглядала занедбаною під час огляду покупцями. Ось він, новий кран,який не тече. І ось він, великий чорний телевізор на пів стіни, який насправді був просто хабарем. Дорогим,блискучим хабарем рідній матері, щоб вона розчулилася, розм’якла, попливла від синівської уваги й без зайвих питань віддала все, що мала.
Він не до неї приходив. Він приходив на об’єкт. Він оцінював майно.
Анна відсунула аркуш. Руки більше не тремтіли. Усередині все раптом заніміло, захололо, наче в тій кімнаті з відчиненим балконом. Вона підняла очі й подивилася просто на Олега. Не на того маленького хлопчика з розбитими колінами, якого вона носила на руках сорок років тому, а на чужого, ситого, розважливого чоловіка з чужими, холодними очима.
— Олежику, — тихо спитала вона. — А скажи мені чесно… Якби в мене не було цієї квартири… якби ми з батьком жили в дерев’яній мазанці в селі… ти б хоч раз цього місяця до мене приїхав?
Олег завмер. Його очі звузилися. Посмішка сповзла з обличчя, оголивши щось неприємне, колюче, що він старанно ховав ці три тижні.
— Мамо, ти що, з глузду з’їхала? До чого тут це?! Я до тебе з душею! Я про твоє майбутнє піклуюся! Тобі в цій труні легше сидіти? Стіни ці старі обнімати? Батька вже немає, нема чого за минуле триматися!
— Це не труна, — так само тихо відповіла Анна. — Це мій дім. Ми з Василем сорок років на нього заробляли. Він на заводі здоров’я лишив, я в школі дві зміни тягла, щоб цю трикімнатну нам виділили. Тут ти ріс. На цих дверях он твої зарубки лишилися, де ми тебе щороку на день народження міряли. Тут Василь помер. На цьому дивані.Його дух тут живе. А ти хочеш мене на торфовище виселити, в бетонну коробку, щоб машини біля траси мити?
Олег спалахнув. Його білі щоки вкрилися червоними плямами, він скочив з табурета так різко, що той перекинувся й з гуркотом упав на підлогу.
— Та ти просто стара егоїстка! — зірвався він на крик, бризкаючи слиною. — Тобі начхати на мене! Начхати на Максима, на свого онука! Сидиш тут, як собака на сіні! Тобі ці шпалери дорожчі за власну сім’ю?! Я до неї як до людини, телевізор за тридцять тисяч привіз, кран крутив, поролоном руки поздирав, а вона… «якби не було квартири»! Та кому ти потрібна була б зі своїм ниттям про тиск і суглоби?! Невдячна!
Він схопив зі столу папку з документами, зіжмакав білий папір, запхав його в кишеню куртки, вилетів у коридор,схопив своє пальто й гупнув вхідними дверима з такою силою, що в югославській стінці жалібно задеренчав старовинний кришталь, а зі стелі посипався дрібний вапняний пил.
Анна сиділа на кухні одна.
Чайник на плиті давно закипів, свистів, викидаючи з носика струмінь гарячої білої пари. Вона підвелася, вимкнула газ. Торт на столі стояв нерозпакований. Велика червона стрічка здавалася кривавою плямою на білому пластику.
Минуло два тижні.
Осінь остаточно зіпсувалася. Почалися перші заморозки, калюжі вранці бралися тонким ламким льодом.
Телефон у коридорі мовчав. Жодного дзвінка. Ні в середу, ні в п’ятницю, ні в законну неділю о восьмій вечора.Олег зник так само раптово, як і з’явився.
Телевізор на стіні стояв мертвий. Анна навіть не брала до рук пульт. Цей чорний квадрат посеред кімнати дратував її, він дивився на неї як порожнє чорне око, нагадуючи про кожне брехливе слово, сказане за тим столом. Вона накинула на нього старе байкове покривало, щоб не муляв очі.
Одного ранку у двері постукали. Не подзвонили, а саме постукали — три короткі, знайомі удари.
Анна відчинила. На порозі стояла сусідка Галина, тримаючи в руках баночку з малиновим варенням.
— Пустиш, Михайлівно? Чи ти досі на мене ображаєшся?
— Заходь, Галю. Нема за що мені на тебе ображатися. Правду ти казала.
Вони сіли на кухні. Галина дивилася на осунуте, бліде обличчя подруги, на її запалі очі, і тільки зітхала.
— Бачила я вчора твого… біля супермаркету. На машині своїй під’їхав, вискочив, злий такий, худий. Мене помітив — відвернувся, наче чужа. Що, Михайлівно, пресує?
— Ні, — похитала головою Анна. — Мовчить. Поставив ультиматум. Або так, як він хоче, або я йому більше не мати.
— І що ти тепер робитимеш? Продаси? Піддасися? Він же не відчепиться, Михайлівно. Такі, як твій Олег, якщо гроші зачують — кістьми ляжуть, а своє візьмуть. Буде щодня нерви мотати, поки інфаркт не схопиш.
Анна помовчала. Потім звелася на ноги, повільно, тримаючись за стіл, пішла до спальні. За хвилину вона повернулася. У руках вона тримала ту саму стару синю картонну папку на зав’язках, про яку так випитував Олег.
Вона поклала папку перед Галиною.
— Подивися.
Галина здивовано звела брови, розв’язала потерті тасьми. Зверху лежав свіжий, цупкий аркуш паперу з гербовою печаткою, захисними водяними знаками та круглим синім штампом нотаріуса. Галина начепила на ніс окуляри,примружилася й почала читати вголос:
— «Договір дарування квартири… Я, Анна Михайлівна… передаю у власність…» — Галина різко підняла очі. — Племінниці Оксані?! Твоїй сестри покійній дочці?! Тій, що в поліклініці медсестрою робить?!
— Їй, — спокійно сказала Анна і вперше за останні три тижні ледь помітно всміхнулася кутиками губ.
— Михайлівно… ти що, серйозно?! А Олег?!
— А що Олег? — голос старої жінки був дивовижно твердим, у ньому не лишилося й сліду колишньої розгубленості. — Олег чекає, поки я здохну, або сам хоче мене на той світ загнати в тій новобудові біля траси. А Оксана… Ти пам’ятаєш, Галю, як я минулої зими з двобічним запаленням лежала? Коли температура сорок була, і я підвестися не могла води напитися? Де був мій син? На лижах у Буковелі катався! «Ой, мамо, у нас путівки пропадуть, Таня плаче, Максим чекав цілий рік, ти там випий парацетамолу». А Оксана? Оксана після зміни в лікарні, по снігу, пішки через усе місто йшла, бо транспорт не ходив. Щовечора крапельниці мені ставила. Бульйон варила, з ложечки мене годувала, судно з-під мене виносила, стара баба їй гидкою не була! За свої гроші антибіотики купувала, бо в мене пенсії не вистачало. Без умов. Без контрактів. Ні разу за двадцять років не спитала, чия ця квартира і що з нею буде.
Галина дочитала документ до кінця, вказала пальцем на передостанній абзац:
— О, а це що?
— А це пункт, який нотаріус на мою вимогу вніс. Довічне проживання з правом користування. Оксана сама на цьому наполягла, сказала: «Тітко Аню, мені ваші метри не потрібні, мені треба, щоб ви жили спокійно». Поки я дихаю — ніхто мене звідси не виселить, не продасть і не розміняє. А після мене… нехай Оксана тут живе зі своїми дітьми. Вони в гуртожитку вчотирьох туляться. Вони люди. У них серце є, а не калькулятор замість душі.
Галина мовчки згорнула папір, поклала його назад у папку, зав’язала тасьми й міцно стиснула руку Анни:
— Молодець ти, Михайлівно. Я думала, зламає він тебе. А ти — кремінь. Василева порода.
І саме цієї миті в коридорі пролунав сухий металевий звук.
Клацнув внутрішній замок. Двері відчинилися, війнуло холодним під’їзним повітрям. У Олега все ще був свій комплект ключів, який він забрав два тижні тому «на всяк випадок».
Він зайшов упевнено, по-господарськи. Навіть куртку знімати не став, тільки шарф попустив. Обличчя його мало вираз ділової людини, яка вирішила зробити ласку й забути минулі образи заради спільної вигоди.
— Мам! — гукнув він із коридору. — Ти дома? Я на п’ять хвилин, повз пролітав по справах. Годі дутися, як мала дитина. Треба справу закінчувати. Ріелтор уже двох клієнтів на суботу записав на перегляд, давай сюди документи на квартиру, треба їх у конторі перевірити на арешти й обтяження. Де синя папка?
Він зайшов на кухню й зупинився.
Побачивши Галину, Олег поморщився, як від зубного болю:
— Добрий день, Галино Іванівно. А ви все по гостях ходите? Робити нічого? Мам, давай швидше, я поспішаю,машина на аварійці під знаком стоїть.
Анна повільно перевела погляд на сина. Вона дивилася на нього знизу вгору, і в цьому погляді не було ні страху, ні образи, ні жалю. Була лише безмежна, холодна пустка. Серце більше не калатало, воно билося рівно й глухо.
— Запізнився ти, Олеже, — тихо, але чітко сказала вона.
— У сенсі — запізнився? Куди запізнився? Клієнти тільки в суботу будуть!
— Немає більше документів, — продовжувала Анна, дивлячись йому просто в зіниці. — І квартири зайвої в мене немає.
Олег насупився. Він перевів погляд на кухонний стіл, де лежала стара синя папка. Рука його смикнулася вперед, він схопив її, розв’язав тасьми, витягнув свіжий аркуш із нотаріальним бланком.
Кімнату наповнило важке, задушливе мовчання. Чути було тільки, як на стіні цокає старий годинник-ходики: раз-два, раз-два.
Олег читав. Його очі бігали по рядках, усе швидше й швидше. З кожним прочитаним реченням його обличчя змінювалося. Спочатку воно зблідло, стало кольору мокрої крейди, потім різко налилося густою, темною червонотою, жилка на скроні надулася й запульсувала, а під кінець шкіра стала якоюсь сірою, мертвою, мов попіл.
— Ти… — голос його зірвався на хрип. Він підняв тремтячі руки з документом, папір жалібно зашарудів. — Ти що наробила?! Ти віддала хату чужій людині?! Мою спадщину?! Ти з глузду з’їхала, стара божевільна?! Це ж моє! Я твій єдиний син! Я спадкоємець!
Він замахнувся папкою, наче хотів ударити нею об стіл, але зупинився, натрапивши на важкий, спокійний погляд матері.
— Спадщина, синку, буває тільки після смерті, — гірко, з ледь помітною сумовитою усмішкою сказала Анна. — А я, бачиш, ще дихаю. Своїми ногами ходжу. І вмирати просто зараз, щоб звільнити тобі місце під автомийку, я не планую. Я жити хочу. У своєму домі. Серед своїх спогадів.
— Та я цей папір через суд розібрую! — заволав Олег, і в його голосі прорізалися істеричні, майже плаксиві нотки.— Я довідку візьму, що ти несповна розуму! Що ти не тямила, що підписуєш! Тебе обдурили, тебе ошукали!
— Не розібрєш, синку, — спокійно подала голос Галина з кутка. — Анна перед нотаріусом у державній лікарні повну експертизу пройшла. Голова в неї світліша, ніж у тебе з твоїми мийками. І свідки є.
Олег важко дихав, переводячи погляд з однієї старої жінки на іншу. Він зрозумів. Усе зрозумів. Уся його вибудувана, прорахована до найдрібніших деталей схема розсипалася на порох. Не буде сорока тисяч доларів. Не буде ділянки біля траси. Не буде власного бізнесу. Лишилися тільки борги за телевізор, куплений у кредит, і витрачені на ковбаси та торти гроші.
— Ну й сиди тут, — просичав він, жбурнувши дарчу на стіл. — Сиди й гний у цих стінах. Щоб ти знала: для мене тебе більше немає. Забудь мій номер. Забудь, що в тебе є син і онук. Якщо здохнеш тут одна — навіть ховати не приїду! Нехай твоя Оксана тебе в яму закопує!
Він розвернувся й побіг до дверей.
— Олеже, — гукнула вона йому навздогін. Голос її був тихим, але він змусив його зупинитися в коридорі, занісши руку над ручкою дверей.
— Чого тобі ще?!
— Телевізор свій забирай.
Він озирнувся, здивовано й зло дивлячись на неї.
— Забирай, синку, — повторила Анна, виходячи в коридор. — Він мені не потрібен. Мені мого старого «Електрона» вистачить, щоб новини слухати. Тільки дроти обережно змотай, коли зніматимеш, не смикай різко,бо стіну обдереш. Батько її сам шпаклював, рівненько робив. А дірки від шурупів я календарем затулю.
Олег стояв кілька секунд, важко ковтаючи слину. Здавалося, він хотів щось крикнути, вдарити кулаком у стіну,розтрощити цей клятий телевізор прямо на паркеті. Але жадібність перемогла злість. Залишати тут дорогу техніку він не збирався.
Він мовчки пішов у залу, зірвав байкове покривало, кинув його на підлогу. Нервово, ламаючи нігті, висмикнув дроти з розеток, відкрутив кріплення, віддираючи пластик від стіни з неприємним тріском. Підняв важку панель на руки й, не дивлячись на матір, виволік її в під’їзд.
Двері за ним зачинилися. Цього разу — тихо. Без гуркоту. Просто металево клацнув язичок замка. Назавжди.
На кухні Анна акуратно склала в синю папку свідоцтво про право власності, нотаріальний акт і Василеві пожовклі грамоти з заводу за сорок років бездоганної праці. Зав’язала тасьми на вузлик.
— Ось так, Галю, — тихо сказала вона, сідаючи назад до столу. — Тепер усе стало на свої місця.
— Не жалкуєш, Михайлівно? Все-таки син. Кров.
Анна подивилася у вікно. Дощ нарешті вщух. Крізь розірвані важкі свинцеві хмари пробився блідий, але чистий промінь осіннього вечірнього сонця. Він упав на стіл, висвітлив баночку з малиновим варенням і пожовклі руки старої жінки.
— Не жалкую, — твердо мовила вона. — Кров — то ще не все, Галю. Вовк теж своєї крові тримається, поки ситий. Батьків не купують за ковбасу і не міняють на квадратні метри. Маму треба любити просто так. За те, що вона є. За те, що коли ти малим упав — вона тобі коліно подорожником лікувала й плакала разом з тобою. А якщо в серці замість любові тільки мийка для машин лишилася… то який же він син? Чужий чоловік, який просто знає моє ім’я.
Вона встала, взяла старенький емальований чайник, набрала свіжої води з крана, який більше не капав, і знову поставила його на плиту.
— Давай, Галю, пити чай. Відкривай своє варення. А завтра Оксані подзвоню. Нехай малого до мене приведе на вихідні. Я йому пиріжків напечу з яблуками. У мене ж он скільки місця в хаті. Цілих три кімнати. Є де дитині побігати.
