Син із невісткою живуть у мене вже другий рік, прийшли під приводом, що їм треба збирати на квартиру. Не хотілося мені жити з невісткою, та діватися нікуди, допомогти молодим треба, бо якось не по-божому виходить. Тільки щось із накопиченнями у них все ніяк не виходить, і нещодавно я дізналася, чому так.
У мене двокімнатна квартира, на яку я сама заробила. З чоловіком я розлучилася давно, від батьків теж допомоги не було ніякої. Я тоді влаштувалась на роботу на підприємство, де давали гуртожиток. У дев’яності вже з квартирами було не дуже, але нам дозволили приватизувати кімнати в гуртожитку, що я і зробила.
Працювати довелося багато, але я змогла нагромадити гроші на квартиру. Свою кімнату в гуртожитку я спочатку здавала, сама з сином винаймаючи кімнату у бабусі, а потім у її спадкоємців квартиру і викупила, віддавши всі накопичення і віддавши їм за плату свою кімнату в гуртожитку.
Загалом свою квартиру я заробила чесно, своєю нелегкою працею. Син ріс, але в мене не виникало думки, що треба терміново щось вирішувати із житлом для нього. Можете вважати мене недоброю матір’ю, але я вирішила, що свій шлях він має пройти сам. Я допомагатиму, але робити все за нього не хочу.
Коли син влаштувався на роботу після університету, я йому одразу сказала, що варто замислитися над окремим житлом.
– Ти не подумай, я тебе не жену. Просто тобі мати сім’ю незабаром, а окремій сім’ї потрібен окремий кут. Так що збирай на свою квартиру, поки є можливість.
Звичайно, я не стояла над душею і не рахувала, скільки син відклав у скарбничку. Свою думку я йому озвучила, а далі хай вирішує сама. Начебто він став щось відкладати, але я не стежила.
У двадцять вісім років він привів до мене знайомити свою наречену Зоряну. Дівчина була трохи молодшою за нього, але вже теж міцно стояла на ногах – освіта здобута, працює, живе сама, винаймаючи квартиру.
Через три місяці молодята зіграли весілля, пішовши жити на квартиру, яку винаймала Зоряна до весілля. Обидва були налаштовані на купівлю квартири, як я зрозуміла. Пів року вони прожили на оренді, а потім син прийшов до мене, щоб попроситися пожити в мене.
– Ми так у житті не накопичимо. Знімати та накопичувати дуже накладно виходить, – пояснив він. Я зітхнула, але дозволила перебратися до мене. А що було робити? Треба молодим допомогти хоч якось.
Прожили ми трохи більше року. За цей час різне було. У мене самої характер не цукор, і у Зоряни теж. У результаті навчилися уживатися, але все одно було для мене важкувато.
Я дуже сподівалася, що хоч на старість років зможу пожити вже для себе, не оглядаючись на когось, але поки що такої можливості не мала. Йшов другий рік, як діти збирали на своє житло, і я вирішила поцікавитися, як у них успіхи на цій ниві.
Син зніяковіло відвів очі і сказав, що поки що накопичили недостатню суму. Але я попросила конкретики, все-таки поняття «недостатня сума» дуже розпливчасте. Син озвучив розмір із накопичень і я здивувалася.
– Це як це ви так примудрилися накопичити так мало? – питаю. – Живете на всьому готовому – я за комунальні з вас не питаю, на продукти ми порівну скидаємось. Куди ж ви діваєте гроші? Можна ж на одну зарплату жити, а другу складати. Скільки там Зоряна заробляє?
– А до чого тут моя зарплата, – здивувалася невістка. – Мої гроші – це лише мої гроші. Я заміж вийшла, мене чоловік повинен забезпечувати.
Я так і сіла. Виходить, що свої гроші вона пускає за вітром, а син за все платить? Дуже цікава картина. Мене б це зовсім не стосувалося, якби через такий розподіл фінансів мені не довелося уживатися з невісткою. Виходить, що не тільки син, а й я забезпечувати повинна зручність невістки.
Тоді я вирішила взяти все в свої руки, сказала, щоб вони мені щомісяця платили 6 тисяч гривень, це якби за оренду. Ці гроші я буду відкладати, якщо вони самі не вміють, а потім їм віддам велику суму відразу.
Молоді між собою шушукалися, через кілька днів Зоряна з’їхала до своїх батьків.
– Мам, ну навіщо ти полізла! – заявив мені засмучений син.
– Бо це і мене теж стосувалося. Ви ще десять років збиратимете, а я з невісткою уживатиметься, яка у вашу квартиру вкладатися не хоче? А з якою це радістю?
Син теж зібрав речі та пішов. Зі мною поки що не спілкується, але я не що він одружився з такою панночкою, яка ні копійки не хоче віддавати до сімейного бюджету.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
