fbpx
Життєві історії
– Синові я сказала, щоб приїжджав і жив, без проблем! – згадує Віра Володимирівна. – А невістку приймати до себе я не зобов’язана. Буде повз мене шморгати, не піднімаючи очей, ні здрастуй, ні до побачення! Навіщо мені це треба в своєму будинку? Буду сидіти і думати, чому вона така, чим я її не вгодила. Нехай син відправляє її до мами! А сам встає тут на ноги

– Коли в житті все добре було, мати, звичайно, не потрібна нікому була! – зітхає 60-річна Віра Володимирівна. – Невістка взагалі ходила, постійно ніс задерши, за весь час мені і десяти слів не сказала, напевно. Хоча я не ображала її ніяк, взагалі старалася лишнього нічого не сказати! Синові як не подзвоню:

– Ти що хотіла, говори скоріше, немає часу, я зараз такий зайнятий.

Ну ось, а тепер, коли проблеми у них якісь почалися, то відразу і про мене згадали!

– Попросили про щось у тебе?

– Ага. Син вчора приїхав, ніби як у справі, говорить, у батька ж був перфоратор, якщо він зберігся, можна я його візьму ненадовго собі? Звичайно, тільки перфоратора їм зараз не вистачає, на орендованій квартирі! Приїхав, ходив, м’явся з перфоратором цим, я вже сама йому сказала – так говори вже! Що тебе там турбує, що хочеш мені сказати.

– Можна, – каже, – мамо, ми в тебе поживемо пару місяців, поки я роботу не знайду і ми квартиру нову не орендуємо? Поки трішки грошей наскладаємо, бо нам зараз нелегко.

Виявляється, що попросив їх нинішній господар звільнити приміщення. Роботи немає, грошей немає у них, Марина, невістка, з дитиною трирічною вдома сидить. Ось такі у них справи.

– Зрозуміло. Весело, значить, скоро буде у тебе? Так коли переїжджають вже?

– Переїжджають до мене? Та ну. А з якого це, власне, дива? Синові я сказала прямо: ти, звичайно, приїжджай і живи, скільки потрібно, мій дім – твій дім, адже ти дитина моя, ти це знаєш. Онуку я теж завжди рада, дуже люблю його. Але Марина твоя хай їде до своїх батьків і живе там у них!

Віра Володимирівна живе в трикімнатній квартирі, яку свого часу купували в шлюбі з чоловіком, батьком її сина. Квартира, звичайно, далеко не шикарна – в звичайному панельному будинку, зі стареньким ремонтом, який сама ще зі своїм чоловіком колись робила. Але велика та простора.

Чоловіка не стало 13 років тому. Синові зараз 33, він давно живе окремо від матері. Вже на останньому курсі навчання хлопець зняв кімнату з другом, потім залишився там один, а шість років тому в його житті з’явилася Марина, і вони майже відразу почали жити разом.

Потім молоді люди зареєстрували відносини і у них з’явилася дитина, все так же проживаючи в орендованій квартирі.

– Після весілля йшли розмови у них, щоб взяти житло в кредит! – розповідає Віра Володимирівна. – Збиралися відкладати на перший внесок, як тільки одружилися. Але, мабуть, не досягли успіху і в цьому – це ж тільки на словах легко збирати гроші! Втім, не знаю, що там у них і як. Я питала, що думаєте робити з квартирою, але це ж “не мого розуму справа”, ти ж розумієш! На мене тільки сердилися і відмахувалися.

Відносини з невісткою у Віри Володимирівни, чесно кажучи, зовсім ніякі. Ні, ніхто ні з ким не сварився, і нічого не ділили. Невістка просто повністю ігнорує свекруху.

– Можливо твоя дружина на мене ображається за щось? – питала спочатку Віра Володимирівна у свого сина. – Можливо, я їй не подобаюся?

– Ой, мамо, не звертай уваги, просто вона по природі людина така! – відповів син матері. – Вона дуже важко сходиться з людьми, любить бути одна.

– При всьому при тому заміж же якось вийшла! – знизує плечима Віра Володимирівна. – Знайшла в собі сили і познайомитися, і поспілкуватися з хлопцем, і зацікавити його. А тут прямо важко їй «добридень» сказати мені! Невже я така для неї погана?

Марина майже ніколи не бере телефон, коли Віра Володимирівна дзвонить, – передзвонює потім їй син, не приходить в гості під надуманими приводами, а перед візитами свекрухи просто йде з дому, без усяких пояснень.

І навіть народження дитини не змінило ситуацію. Віра Володимирівна раніше з нетерпінням чекала появи онуків, плануючи бути прямо такою бабусею з казками, пирогами і в’язаними светрами з оленями. Але від дитини її плавно відсторонили. Невістка відразу сказала, що виховання бабусі застаріле.

– До онука прийти – ціла справа, домовлятися за тиждень потрібно, і ще не факт, що в день Ікс тебе до нього пропустять! – розповідає Віра Володимирівна. – То нежить, то чхає. Дитина вже забути мене встигала від зустрічі до зустрічі, реагував, як на незнайому тітку. Він взагалі у нас, чесно кажучи, звик на самоті сидіти, людей боїться! Мати нікуди його не водить, у них теж, особливо, ніхто не ходить. Не дивно здичавіти так.

Батьки Марини живуть досить далеко і в вихованні онука участі не приймають. Віра Володимирівна тепер уже теж не наполягає на регулярному спілкуванні, в гості більше не напрошується, адже добре баче, що в домі сина їй не раді.

– Силою милим не будеш! – розводить руками вона. – Може, і краще, дійсно, мені не прив’язуватися до дитини. Нехай живуть, як хочуть!

Останнім часом в житті сина йде якась чорна смуга. З’ясувалося, що Марині з декрету виходити по суті нікуди – її компанія за три роки припинила діяльність. Щось подібне чотири місяці тому відбулося і з фірмою, в якій працював її син. Чоловік виявився на вулиці, зовсім без роботи. А знайти нову не дуже легко. Знайти іншу роботу швидко не виходить. Весь цей час живуть абияк, ледве зводять кінці, перебиваються випадковими підробітками. До цих пір тягнули якимось дивом.

Але днями трапилася ще одна неприємність – господар орендованої квартири сказав, що має намір продавати свою нерухомість. Вже є покупець, і квартиру треба звільнити протягом пари тижнів.

Зняти зараз іншу квартиру, заплатити комісійні агентові і страховку новому господареві, організувати переїзд фінансово просто немає їм за що.

Єдине, що прийшло її синові в голову – попроситися поки до матері. На пару-трійку місяців. Звичайно, вони будуть намагатися встати на ноги якомога швидше, і як тільки він знайде роботу, тут же знімуть хоч кімнату і з’їдуть.

Але Віра Володимирівна вже така не хоче.

– То ноги об мене витирали, розмовляли через зуби, телефон виключали, щоб тільки зі мною не говорити, складно вона з людьми сходиться! А тепер, значить, я різко потрібною стала – і ніяких складнощів? Бери квиток, і нехай Марина твоя їде до своєї мами, ось і все.

– Ну так теж не можна! – умовляє Віру Володимирівну її давня подруга. – Це ж твій єдиний син, його сім’я. Потрібно, напевно, допомогти у важкий момент?

– Синові я сказала – приїжджай і живи, без проблем! – знизує плечима Віра Володимирівна. – А з його дружиною ділити територію я не зобов’язана. Буде повз мене шморгати, не піднімаючи очей, ні здрастуй, ні до побачення! Навіщо мені це треба в своєму будинку? Буду сидіти і думати, чому вона така, чим я її не вгодила. Нехай син відправляє її до мами! А сам встає тут на ноги.

– Але ти ж розумієш, це все може затягнутися навіть на роки. За чотири місяці він нічого не знайшов, а скоро грудень, Новий рік на носі. Він буде тут, сім’я там. Не справа це! Може зруйнуватися його сім’я.

– А це не мої проблеми! – розводить руками Віра Володимирівна.

«Син може жити, скільки треба, а невістка нехай йде, куди хоче» – в корені неправильна позиція? Свекрусі треба бути мудрішою, адже життя закінчується не завтра, роки летять швидко, незабаром і їй допомога буде потрібна. І цілком можливо, що відкинута сьогодні невістка через кілька років може сказати свекрусі ті ж самі слова – мені, мовляв, немає до тебе справи, йди, куди хочеш, жити з тобою я не збираюся.

Хоча немає ніякої гарантії, що невістка в майбутньому поведе себе благородно, навіть якщо зараз свекруха зробить для неї все. Ось така складна життєва ситуація. І що тут поробиш? Але свекруху Марини я більше розумію.

Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!

Фото ілюстративне – pixabay.

facebook