— Синочку! Ти вже вирішив, що подаруєш Соломії на день народження? — Галина Петрівна поставила перед сином тарілку з картопляним пюре та домашніми котлетами, а сама сіла навпроти й уважно подивилася, наче відповідь мала визначити долю всієї родини.
— Вирішив. Телефон, — Назар потягнувся до салату. — Вона вже пів року на нього дивиться. Її старий ледве тримає заряд, камера працює через раз, а для роботи їй постійно треба щось фотографувати.
— Телефон телефону різниця. За десять тисяч чи за сорок?
Назар усміхнувся:
— Мам, ти питаєш так, наче працюєш у банку й зараз перевірятимеш мою платоспроможність.
— Я твоя мама. Це посада серйозніша.
— Сорок вісім.
Галина Петрівна повільно відклала виделку.
— Тисяч?
— Ні, гривень і сімдесят копійок, — засміявся Назар. — Звісно, тисяч.
— Оце вже не смішно. У вас що, грошей раптом стало стільки, що ви не знаєте, куди їх подіти?
— Нормально в нас із грошима. Я трохи відклав, решту оформлю частинами. Соломія давно його хотіла.
— А вона тобі на день народження що подарувала?
— Мамо…
— Я просто питаю.
— Рюкзак і навушники.
— І скільки вони коштували?
Назар поклав виделку й подивився на матір.
— Ти зараз хочеш таблицю відкрити? Я можу ввечері надіслати: хто кому що подарував, дата, сума, залишок.
— Не перекручуй. Я просто не розумію, для чого витрачати майже п’ятдесят тисяч на телефон.
— Бо хочу зробити дружині приємно.
— А матері ти коли востаннє робив приємно?
— Минулого місяця привіз тобі нову кавоварку.
— Вона була по знижці.
— То мені треба було попросити магазин продати дорожче?
Галина Петрівна підібгала губи, а Назар одразу зрозумів: розмова тільки почалася.
Його офіс розташовувався за кілька кварталів від маминого будинку у Львові. Тому два або три рази на тиждень він заходив до неї пообідати. Галина Петрівна була рада цим візитам, хоча кожен обід дивним чином перетворювався на маленьке родинне засідання.
— А Соломія сама не може собі телефон купити? — продовжила вона.
— Може.
— Тоді чому не купує?
— Бо відкладає на курси. І взагалі, це подарунок. Я хочу подарувати.
— Добре, — мама підвела руки. — Дорослий чоловік. Сам знаєш.
Назар недовірливо примружився.
— Оце все?
— А що ще?
— Зазвичай після твого «добре» йде ще хвилин двадцять пояснень.
— Їж, поки тепле.
За тиждень Соломія святкувала день народження. Вони запросили найближчих друзів і родичів у невеликий ресторан на околиці міста. Назар дочекався, коли офіціант принесе десерт, поставив перед дружиною невелику коробку й тихо сказав:
— Це тобі.
— Назаре, ми ж домовлялися без великих витрат.
— Відкривай.
Соломія зняла стрічку, побачила коробку й на кілька секунд завмерла.
— Ти серйозно?
— Абсолютно.
— Той самий?
— Саме той.
Вона обійняла чоловіка й одразу почала розглядати новий телефон.
— Я тепер тебе фотографуватиму щодня.
— От цього я й боявся.
— Уже пізно. Усміхайся.
За столом засміялися. Соломія зробила кілька фото, показала подрузі камеру, потім зняла коротке відео з тортом.
Галина Петрівна сиділа поруч із сестрою Оксаною й мовчки спостерігала.
— Гарний подарунок, — сказала Оксана.
— Гарний, — сухо погодилася Галина Петрівна.
— Чого ти така серйозна?
— Та нічого.
— Галю, я тебе знаю тридцять років.
Галина Петрівна нахилилася до сестри.
— Мені син за все життя таких подарунків не робив.
— А тобі такий телефон потрібен?
— Справа не в телефоні.
— А в чому?
— У ставленні.
Оксана похитала головою.
— Не починай рахувати любов у гривнях.
— Я нічого не рахую.
— Уже порахувала.
Галина Петрівна нічого не відповіла, але слова сестри її не переконали.
Через два місяці наближався її день народження. Під час чергового обіду вона поставила перед Назаром борщ, сіла поруч і сказала:
— Цього року не купуй мені парфуми, рушники чи вазони.
— Добре. Що хочеш?
— Телевізор.
Назар перестав їсти.
— У тебе є телевізор.
— Йому років дванадцять. Зображення вже тьмяне, а написи я майже не бачу.
— Тоді справді треба міняти. Виберемо нормальний.
Мама пожвавішала:
— Я вже вибрала.
Вона принесла планшет і відкрила сторінку магазину. Назар подивився на екран.
— Мам, ти серйозно?
— А що?
— П’ятдесят дві тисячі.
— Великий екран, хороше зображення, нормальна фірма.
— Я думав про телевізор до двадцяти.
— Соломії телефон за сорок вісім можна, а мені телевізор за п’ятдесят дві — вже забагато?
— Знову почалося.
— Нічого не почалося. Я просто хочу зрозуміти твою логіку.
Назар відклав ложку.
— Соломія — моя дружина. Ми разом плануємо бюджет, разом платимо за квартиру, покупки, відпочинок. Я кілька місяців відкладав на її подарунок. Ти ж зараз показуєш мені телевізор і хочеш, щоб я одразу його оплатив.
— Можна частинами.
— У мене вже є одна така оплата.
— На телефон Соломії.
— Саме так.
Галина Петрівна встала й почала збирати зі столу посуд.
— Зрозуміла.
— Мам, не ображайся. Я готовий дати двадцять тисяч. Якщо хочеш саме цю модель, можеш додати решту.
— Не треба нічого.
— Чому?
— Бо подарунок, на який треба самій доплачувати, мене не радує.
Назар важко видихнув.
— Тоді скажи, що тобі подарувати в межах суми, яку я можу собі дозволити.
— Нічого. Приходь із квітами.
— От тільки без цього.
— Я сказала, що все добре.
Але по її голосу було зрозуміло: добре не було зовсім.
Наступного дня Галина Петрівна зателефонувала сестрі.
— Оксано, ти вдома?
— А де мені бути о дев’ятій ранку? Що сталося?
— Мені треба порада.
— Якщо знову про телевізор, моя порада не змінилася.
— Я хочу купити його сама.
— То купуй.
— Але тоді Назар побачить і зрозуміє, що я могла заплатити сама.
— А хіба не могла?
— Частину могла.
— Галю, скажи прямо: ти хочеш телевізор чи хочеш щось довести синові?
У слухавці стало тихо.
— Я хочу, щоб він зрозумів, що мама теж важлива.
— Для цього телевізор не потрібен. Поговори з ним.
— Говорила.
— Ти не говорила. Ти порівнювала себе із Соломією.
— А це хіба не одне й те саме?
— Зовсім ні.
Галина Петрівна завершила розмову швидше, аніж планувала. За годину вона вже сиділа за ноутбуком, переглядала пропозиції магазинів і бурмотіла:
— П’ятдесят дві… п’ятдесят… сорок дев’ять… О, доставка без оплати.
Потім їй трапилася акція: до телевізора додавали робот-пилосос зі значною знижкою.
— От і добре, — сказала вона сама собі. — Два корисні предмети.
Вона оформила замовлення з оплатою при отриманні. Та коли кур’єр привіз великі коробки, Галина Петрівна довго дивилася на суму в повідомленні.
Власних заощаджень вистачало, але після покупки залишалося зовсім мало.
Вона зателефонувала Назарові.
— Синку, ти казав, що готовий дати мені двадцять тисяч на подарунок?
— Казав.
— Можеш переказати сьогодні?
— Звичайно. А що вибрала?
— Побачиш.
За хвилину телефон Галини Петрівни подав сигнал.
— Прийшло, — сказала вона.
— З днем народження наперед.
— Дякую.
— І що все-таки купила?
— Потім покажу.
Через три дні Назар зайшов до матері після роботи й зупинився посеред кімнати. На стіні висів той самий великий телевізор. Під ним по підлозі поважно їздив круглий робот-пилосос.
— Нічого собі.
Галина Петрівна вийшла з кухні.
— Подобається?
— Це той телевізор?
— Той.
— А це що за круглий мешканець?
— Мій новий помічник.
— Мам, ти все-таки купила його?
— Купила.
— За свої?
— За наші.
— У якому сенсі?
— Твої двадцять тисяч плюс мої заощадження.
Назар кілька секунд мовчав.
— Тоді все нормально. Ти мене налякала цим «за наші».
Мама схрестила руки.
— А чому налякала?
— Бо після наших розмов я вже уявив, що ти знайшла спосіб записати половину магазину на мене.
Галина Петрівна засміялася, але Назар залишився серйозним.
— Мамо, можна я скажу одну річ?
— Кажи.
— Мені не подобається, що ти постійно порівнюєш себе із Соломією.
— А мені не подобається, що після одруження ти став приходити рідше.
— Ось. Нарешті.
— Що «нарешті»?
— Ти сказала, що тебе насправді турбує.
Галина Петрівна сіла на диван.
— Раніше ти щодня телефонував. Заходив майже кожен обід. Міг у суботу приїхати просто так. А тепер у вас то справи, то покупки, то гості, то поїздки. Я бачу, як ти для неї стараєшся, і думаю: а мама вже десь після всіх.
Назар сів поруч.
— Чому ти просто не сказала цього?
— Бо дорослому синові не скажеш: «Приходь до мами частіше».
— Чому не скажеш?
— Бо звучить так, наче я тебе контролюю.
— А телевізор за п’ятдесят дві тисячі звучить краще?
Мама мимоволі усміхнулася.
— Можливо, не дуже.
— Мам, я люблю тебе. Але Соломія — моя сім’я. І це нормально, що я будую з нею своє життя.
— А я?
— А ти моя мама. Одне не скасовує інше.
— Гарно говориш.
— Бо репетирував дорогою.
— Брехун.
— Добре, не репетирував.
Галина Петрівна поглянула на новий екран.
— А телевізор усе одно хороший.
— За такі гроші він мав би ще вечерю готувати.
— Для вечері в тебе є мама.
— От бачиш. Знову заманюєш мене їжею.
— А ти не приходь.
— Прийду завтра.
— Завтра голубці.
— Тоді точно прийду.
Вони обоє засміялися, але розмова на цьому не завершилася.
— Назаре, а можна ще одне запитання?
— Можна.
— Ти справді витратив на телефон Соломії майже всі заощадження?
— Ні. Я відклав частину, а частину взяв оплатою на кілька місяців.
— І вона знала?
— Після дня народження дізналася. І насварила мене.
— За подарунок?
— За те, що я витратив забагато. Вона навіть хотіла повернути телефон.
Галина Петрівна здивовано підняла брови.
— Серйозно?
— Так. А ти думала, вона тільки ходить і хвалиться ним?
— На святі вона всім його показувала.
— Бо раділа. Це ж не означає, що вона вимагала його від мене.
Мама замовкла.
— Я, мабуть, трохи неправильно все зрозуміла.
— Трохи?
— Не користуйся моментом.
У день народження Галини Петрівни Назар і Соломія прийшли першими. Соломія несла коробку з домашнім пирогом, Назар — великий букет і ще один пакунок.
— Я ж просила нічого дорогого! — вигукнула Галина Петрівна, щойно побачила коробку.
— Спокійно, — засміялася Соломія. — Там не телевізор.
— І не телефон, — додав Назар.
— Тоді заходьте.
Соломія поставила пиріг на кухні й одразу побачила новий телевізор.
— Ого! Галино Петрівно, оце екран!
— Сама собі подарувала.
— Чудовий.
— Назар допоміг.
Соломія подивилася на чоловіка.
— Ти ж казав, що вона відмовилася від подарунка.
— Ситуація змінилася.
Галина Петрівна винесла чашки.
— Ми домовилися. Він дав частину, я додала свою.
— Оце правильний підхід, — сказала Соломія. — А робот звідки?
— Акція.
— Я знала! — Назар урочисто підняв палець. — Мама ніколи не виходить із магазину тільки з тим, за чим прийшла.
— А ти зі мною в магазин не ходи.
— Я й не ходжу. Я хочу спокійно жити.
Соломія засміялася й обійняла Галину Петрівну.
— З днем народження вас.
— Дякую, дитино.
— А тепер наш подарунок.
У коробці лежав електронний фоторамковий дисплей.
— Це що?
— Сюди можна надсилати фотографії просто з телефону, — пояснила Соломія. — Ми все вже налаштували. Я, Назар, Оксана, ваші подруги — усі зможемо додавати фото. Поставите на комод, і вони самі змінюватимуться.
— А я нічого не натисну й не зіпсую?
— Навіть якщо натиснете, я все виправлю.
— От тепер бачу користь від невістки.
— Мамо! — Назар удавано обурився.
— Що? Я її хвалю.
Соломія присіла поруч і показала, як усе працює. Перше фото було з їхньої літньої поїздки в Карпати. На другому Назар стояв біля мангала у величезному кухонному фартусі. На третьому Галина Петрівна тримала кошик яблук на дачі.
— Ой, це фото прибери, — одразу сказала вона.
— Чому? — запитала Соломія.
— Я там смішна.
— Ви там щаслива.
— Ну тоді залиш.
Увечері зібралася родина. Оксана, побачивши телевізор, одразу підійшла до сестри.
— То ти все-таки його купила.
— Купила.
— І що, світ змінився?
— Трохи.
— Назар тепер любить тебе більше?
Галина Петрівна усміхнулася.
— Ні. Просто я зрозуміла, що дурницю вигадала.
— Яку саме?
— Хотіла довести, що заслуговую на дорогий подарунок.
— А тепер?
— А тепер думаю, що мені було треба не телевізор вимагати, а сказати синові, що сумую.
Оксана торкнулася її плеча.
— Оце вже моя сестра.
За столом Назар підняв склянку з домашнім узваром.
— Мамо, хочу сказати одну річ.
— Тільки не довго, бо картопля охолоне.
— От бачите, люди? Я готував промову.
— Говори вже.
— Дякую тобі за те, що твій дім завжди був місцем, куди я міг прийти без дзвінка, відкрити холодильник і почути: «Руки помив?»
Гості засміялися.
— І досі можеш, — відповіла мама.
— Знаю. Але я теж маю дещо змінити. Я справді став рідше дзвонити. Не тому, що забув про тебе. Просто закрутився у своїх справах.
— Я вже зрозуміла.
— Тому пропоную угоду. Щосереди я обідаю тут. Без переговорів, без перевірки сімейного бюджету і без питань, скільки коштують подарунки Соломії.
— А якщо дуже цікаво?
— Тоді питаєш Соломію.
Соломія одразу підняла руку.
— Я нічого не скажу.
— Змова, — похитала головою Галина Петрівна.
— Родинна дипломатія, — виправив Назар.
За кілька тижнів нове правило вже працювало. Щосереди Назар приходив на обід. Іноді до нього приєднувалася Соломія. Галина Петрівна перестала розпитувати про вартість кожної покупки, хоча повністю позбутися цікавості не могла.
Одного дня Назар зайшов на кухню й побачив на столі каталог меблів.
— Ні.
— Що «ні»?
— Я навіть не хочу знати.
— Я просто дивлюся диван.
— Старому що сталося?
— Нічого. Але новий гарний.
— Скільки?
— Ти ж просив не говорити про ціни.
— Правильно. Молодець. Я пишаюся тобою.
Галина Петрівна засміялася.
— До речі, Соломія сказала, що ви збираєте на відпочинок.
Назар завмер із ложкою в руці.
— Отже, тепер інформацію ти отримуєш через неї?
— Вона сама сказала.
— Треба провести з дружиною серйозну бесіду.
— Не треба. Вона хороша дівчина.
— Два місяці тому ти так не говорила.
— Люди можуть змінювати думку.
— Особливо після того, як отримали великий телевізор.
— Телевізор тут ні до чого.
— Звичайно.
У цей момент двері відчинилися, і на кухню зайшла Соломія.
— Я принесла сирник.
— От! — Галина Петрівна одразу підвелася. — Бачиш, яка в мене невістка?
Назар подивився на дружину.
— Я програв.
— Що сталося?
— Мама тепер любить тебе за сирник.
— А тебе за що?
— За те, що щосереди з’їдаю її обід.
Галина Петрівна поставила чайник і похитала головою.
— От виростиш сина, годуєш його стільки років, а він потім ще й підраховує тарілки.
— Я нічого не підраховую.
— Правильно. Бо рахунок буде великий.
Усі троє засміялися. Після обіду Соломія допомагала прибирати зі столу, коли Галина Петрівна тихо сказала:
— Соломійко, я хочу тобі дещо сказати.
— Слухаю.
— Тоді, на твоєму дні народження, я дивилася на той телефон і сердилася.
— На телефон?
— Насправді не на нього. Мені здавалося, що Назар про мене забуває. А я чомусь вирішила, що дорогий подарунок це виправить.
Соломія поставила чашку в шафу.
— Я теж тоді поводилася трохи надто голосно. Просто дуже зраділа.
— Ти не мусиш виправдовуватися.
— А ви не мусите змагатися зі мною за Назарову увагу.
Галина Петрівна подивилася на неї й усміхнулася.
— Домовилися.
— Домовилися.
Із кімнати почувся голос Назара:
— Ви там про мене говорите?
— Ні! — одночасно відповіли обидві.
— От тепер мені точно цікаво!
— Іди налаштуй мамі телевізор, — крикнула Соломія.
— Я вже тричі налаштовував!
— Четвертий раз буде контрольний, — відповіла Галина Петрівна.
Назар з’явився у дверях.
— Мамо, ти вчора сама випадково змінила режим зображення.
— Він сам змінився.
— Телевізор вирішив серед ночі: «А зроблю Галині Петрівні все синім»?
— Не сперечайся з технікою. Вона зараз розумна.
— Добре. Давай пульт.
Вона простягнула йому пульт, Соломія поставила на стіл сирник, а електронна рамка на комоді саме показала їхнє спільне фото з дня народження. Галина Петрівна поглянула на екран і тихо сказала:
— Оце залиште.
— Назавжди? — запитав Назар.
— Ні, нехай інші теж змінюються. Просто це фото мені подобається.
— Бо телевізор видно?
— Бо ви обоє поруч.
Назар на секунду замовк, а потім усміхнувся:
— Добре, мам.
Через хвилину вони вже знову сперечалися, який режим екрана має природніший вигляд, Соломія сміялася з їхньої суперечки, а Галина Петрівна наполягала, що сама чудово розуміється на сучасній техніці. І коли Назар збирався додому, мама винесла йому контейнер із вечерею.
— Це вам із Соломією.
— Мам, у нас є їжа.
— А ця вже готова.
— Добре, давай.
— І наступної середи не запізнюйся.
— Не запізнюся.
— Я о першій накриваю.
— Буду о першій.
Вона зачинила за ним двері, повернулася до кімнати й побачила на фоторамці нове зображення: Назар щойно надіслав їхнє сьогоднішнє фото з підписом: «Мамина середа».
Галина Петрівна усміхнулася, поставила рамку ближче до телевізора й пішла на кухню мити чашки.
А як ви вважаєте: чи повинні дорослі діти дарувати батькам і своїм чоловікові або дружині приблизно однакові за вартістю подарунки, чи любов узагалі не варто вимірювати ціною речей? Напишіть свою думку в коментарях і поділіться історією з тими, кому ця родинна ситуація може здатися знайомою.
Фото ілюстративне.
