— Якщо ви принесете додому ще одну дитину, я просто зберу свої речі й піду жити до сусідів, бо ви мене більше не любите!

Семирічний Любомир стояв посеред кухні, схрестивши руки, і спідлоба дивився на батьків. Він саме пішов у перший клас і вважав себе цілком дорослим чоловіком, з думкою якого нарешті мають рахуватися всі в цьому домі.

Мати лише лагідно усміхнулася й запропонувала йому чаю з малиновим варенням. Батько тільки розвів руками і підморгнув, мовляв, минеться, хлопче, це просто дитячі вередування.

Але Любомир зовсім не жартував.

Останні два роки він засинав і прокидався з однією заповітною мрією. Йому снився рудий кудлатий собака, обов’язково породистий, смішний і швидкий, схожий на мисливського шукача пригод.

Хлопчик навіть вивчив усі звички таких псів з енциклопедії, яку йому колись подарували в дитячому садку. Він знав, як правильно тримати повідець, чим годувати цуценя і скільки разів на день виводити його на галявину біля будинку.

Батьки щоразу лагідно відкладали покупку на потім. Казали, що треба трохи зачекати, доки син підросте, навчиться вчасно зав’язувати шнурки, прибирати за собою розкидані зошити та самостійно вставати вранці до школи.

На минулий день народження замість омріяного живого друга йому урочисто вручили величезного плюшевого ведмедя сірого кольору. Іграшка сиділа в кутку кімнати, займала половину дивана й лише дратувала малого своїми пластмасовими очима.

Тепер же з’ясувалося, що живого цуценяти не буде взагалі. Замість нього в їхній невеликій квартирі мав з’явитися хтось інший, про кого Любомир зовсім не просив.

Живіт у матері щотижня ставав усе більшим. Вона часто сиділа в старому кріслі біля вікна, тихенько погладжувала себе долонями і слухала якусь внутрішню, тільки їй відому тишу.

Коли Любомир підходив показати свій малюнок чи розгорнутий буквар, йому доводилося гукати маму тричі, перш ніж вона відводила погляд від вікна і поверталася до нього з лагідною, але неуважною посмішкою.

— Розумієш, синку, брат — це набагато краще за будь-якого собаку, — намагався розрадити його батько під час недільного ремонту крана у ванній. — Собака постаріє, а рідна людина завжди буде поруч. Виростете, будете разом на риболовлю ходити, один за одного горою стоятимете.

— Мені не треба гора, мені треба собака, — бурчав у відповідь Любомир, штовхаючи ногою гумовий килимок.

Через кілька місяців із пологового будинку принесли довгий пакунок, перев’язаний блакитною стрічкою. Його поклали на батьківське ліжко, обережно розгорнули краї ковдри і покликали старшого сина.

— Дивись, який красень. Це твій менший братик, Назарчик, — прошепотіла мама, і в її голосі було стільки ніжності, що в Любомира раптом неприємно защеміло всередині.

Він підійшов ближче, піднявся навшпиньки і зазирнув у згортку. Ніякої краси там не було й близько. На подушці лежало червонувате, зморщене створіння, яке кумедно плямкало губами і виглядало зовсім безпорадним.

З того дня життя в оселі пішло шкереберть. Усі розмови велися виключно пошепки. Любомирові постійно робили зауваження: не тупоти, не грюкай дверима шафи, не вмикай голосно мультики, бо малюк тільки-но заснув.

Звичайна прогулянка на вулиці перетворилася на складну справу. Треба було зносити важкий візочок сходами, чекати, доки мама вкотре змінить дитині сорочечку, і постійно триматися за край коліс.

Коли приїхала бабуся, батькова мати, вона одразу розставила всі крапки над «і». Жінка сіла на кухні, обвела суворим поглядом маленьку кімнатку, похитала головою і важко зітхнула.

— Ой, не на часі ви це вигадали, діти, — сказала старенька, дивлячись у вікно. — Життя зараз непевне, заробітки хиткі, за мамині ліки ще борги не всі віддали. Тісно вам тут буде. Доведеться хлопцям в одній кімнатці тулитися, ліжка одне над одним ставити.

— Нічого, мамо, у тісноті, та не в образі, — спробував віджартуватися батько. — Ми в гуртожитку вп’ятьох у кімнаті жили, і нічого, людьми стали. Головне, щоб мир був.

Але справжнього миру між братами якось не виходило з самого початку. Коли Назар навчився зводитися на ноги й пересуватися кімнатою, тримаючись за стіни, він перетворився на справжнє лихо для речей старшого брата.

Малюк дотягувався до письмового столу, тягнув на підлогу лінійки, розмальовував зеленим олівцем сторінки підручника з читання і м’яв старанно виписані палички в зошиті для письма.

— Мамо, він знову все зіпсував! Я пів вечора це писав! — ледь не плакав Любомир, показуючи пом’ятий аркуш.

— Сам винен, синку, — спокійно відповідала мама, колишучи на руках розкапризованого малюка. — Скільки разів казала: ховай зошити на верхню поличку, куди він не дістане. Ти ж старший, ти маєш бути розумнішим і передбачливим.

Любомир ображено мовчав, але образ не прощав. Його серце поступово черствіло. Він знаходив дрібні, непримітні для дорослих способи насолити меншому.

Коли вони лишалися в кімнаті удвох, старший міг навмисне сховати улюблене гумове каченя Назара за батарею, звідки той ніяк не міг його витягти своїми пухкими пальчиками. Або під час гри в хованки забирався на саму верхівку шафи й тихо сміявся, слухаючи, як малий шукає його по всіх кутках і нарешті починає жалібно пхикати від безсилля.

Якось за обідом, коли мати вийшла на балкон знімати випрану білизну, семирічний Любомир узяв велику сільничку і щедро висипав її вміст у тарілку чотирирічного Назара.

— Їж усе до останньої крихти, — прошепотів старший з притиском. — Якщо залишиш хоч ложку або підеш жалітися — я розламаю твою дерев’яну залізницю і викину на смітник. Зрозумів?

Назар, заляканий і слухняний, ковтав пересолений суп, кривлячись від гіркоти, але мовчав. Коли мати повернулася і побачила почервоніле обличчя молодшого, вона скуштувала страву й одразу все зрозуміла.

Того вечора Любомир мав дуже довгу й неприємну розмову з батьком у коридорі. Хлопця позбавили кишенькових грошей і заборонили гуляти на подвір’ї цілий тиждень. Але це не принесло примирення — навпаки, прірва між братами стала ще глибшою.

Коли Назарові настав час іти до школи, батьки вирішили зробити для нього справжнє свято. Мати довго шукала гарний одяг і зрештою привезла з міського ярмарку особливий святковий піджачок із темно-синього сукна з вишитим сріблястим гербом на нагрудній кишені.

Костюм сидів на Назарові бездоганно. Хлопчик крутився перед великим дзеркалом у коридорі, мацав блискучі ґудзики і сяяв від гордості.

— А чому мені такого не купили? — похмуро запитав Любомир, який саме повернувся з футбольного тренування в потертій куртці. — Я у свій перший клас у звичайному сірому светрі йшов.

— Синочку, тоді часи були скрутніші, ти ж знаєш, — винувато промовила мати, опускаючи очі. — Та й не було таких тоді. А Назарчикові пощастило, останні залишки розпродували.

Увечері, коли в кімнаті згасло світло і за вікном чулося лише рівне гудіння вечірнього приміського поїзда, Любомир повернувся на бік і тихо покликав брата.

— Спиш уже, чи що?

— Ні, на зірки дивлюся, — по-дитячому щиро озвався Назар з нижнього ярусу ліжка.

— А знаєш, чому тобі той костюм із вишивкою купили, а мені ні?

— Чому? Бо я гарно поводився?

Любомир глухо й недобре хихикнув у темряві.

— Бо тебе пожаліли. Батьки не хотіли, щоб ти почувався чужим. Вони тебе взагалі з сиротинця забрали, коли ти зовсім крихітним був. Тебе там хтось залишив під дверима в коробці, а вони повз проходили і підібрали, бо їм шкода стало.

У кімнаті запала важка тиша. Назар перестав крутитися на подушці. Кілька хвилин чулося лише його прискорене, нерівне дихання.

— Брешеш, — тремтячим голосом сказав молодший. — Мама казала, що я на неї схожий. У мене очі такі самі.

— То вони так говорять, щоб ти не ревів щодня, — безжально продовжував Любомир. — Запитай завтра в кого хочеш. Справжні сини в старих куртках ходять, а підкидькам дорогі речі купують, щоб совість заспокоїти.

Через хвилину з нижнього ліжка долинуло тихе, розпачливе схлипування, яке швидко переросло у справжній плач.

У коридорі зачовгали капці, двері рвучко відчинилися, і кімнату залило яскраве жовте світло. На порозі стояли батьки в домашніх халатах.

— Що тут знову коїться? — суворо запитав батько, дивлячись на Любомира. — Чому дитина плаче посеред ночі?

— Я його пальцем не чіпав! — одразу пішов у глухий захист старший, натягуючи ковдру до підборіддя. — Сам розревівся на рівному місці, йому сон поганий наснився, напевно.

— Він… він сказав, що я не ваш… — задихаючись від сліз, видавив Назар, ховаючи обличчя в маминих руках. — Що ви мене на вулиці в коробці знайшли і забрали з жалю…

Мати аж побіліла. Вона притиснула молодшого до грудей, а тоді повернулася до старшого, і в її погляді було стільки гіркоти, скільки Любомир не бачив ніколи за все своє життя.

— Як у тебе взагалі язик повернувся таке придумати? — прошепотіла вона. — Хто тебе навчив такій жорстокості? Якщо ти ще раз хоч натякнеш на подібну вигадку, ти сам поїдеш жити до дідуся в село, щоб навчитися поважати рідних людей!

Батько мовчки зняв зі спинки стільця широкий шкіряний пасок. Тієї ночі Любомир уперше по-справжньому відчув, що таке батьківський гнів. Він довго лежав обличчям до стіни, кусаючи губи від болю й образи, і твердо пообіцяв собі: він виросте і всім доведе, що може обійтися без них усіх.

Наступні дні перетворилися на суцільне пекло. Мати водила Назара до поліклініки, показувала медичні довідки з печатками, розгортала свідоцтво про народження з водяними знаками, але хлопчик дивився на папери й не вірив. У дитячій голівці міцно засіло переконання, що дорослі просто змовилися, аби не казати йому гіркої правди.

На вихідні Назара відправили до бабусі в приміське селище, щоб дитина трохи подихала свіжим повітрям і заспокоїлася серед садів та тиші.

Але ввечері пролунав телефонний дзвінок. Старенька тремтячим голосом розпитувала сина, чому онук цілий день ходить за нею назирці й благає показати той будинок з високим парканом, звідки його привезли до них у родину. Батькові довелося посеред ночі ловити попутну маршрутку і їхати за місто, щоб особисто втішати малого.

Роки минали, але невидима стіна між синами не зникала, а лише ставала товщою і міцнішою.

Любомир закінчив школу без особливих успіхів, але зміг вступити на історичний факультет педагогічного інституту. На третьому курсі він познайомився з дівчиною з дуже забезпеченої родини. Її батьки володіли кількома великими торговельними павільйонами й завчасно подбали про майбутнє доньки, подарувавши їй простору трикімнатну квартиру в новобудові.

Любомир зібрав свій скромний дорожній мішок за один вечір.

— Куди ти поспішаєш? — стривожено запитала мати, стоячи у вузькому передпокої. — Треба ж спочатку диплом отримати, на ноги стати, весілля по-людськи відгуляти, людей покликати.

— Мені набридло жити в цій комірчині, де на кожному кроці треба поступатися Назарчику, — різко кинув Любомир, застібаючи блискавку на сумці. — Ви з самого початку хотіли жити тільки для нього. От і живіть. А в мене тепер зовсім інше життя починається, гарне і вільне.

Він грюкнув дверима, навіть не попрощавшись із батьком, який саме лагодив замок на балконі.

Назар, який тоді перейшов до дев’ятого класу, відчув дивне, майже незвичне полегшення. Більше ніхто не підкидав крейду в його спортивні кеди перед уроком фізкультури, не виривав останні сторінки з щоденника перед батьківськими зборами і не дивився вовком за кожним сімейним обідом.

Але сімейне щастя старшого брата тривало недовго.

Молода дружина швидко зрозуміла, що за гучними розмовами Любомира про велике покликання й майбутні високі посади нічого не стоїть. Працювати вчителем у звичайній гімназії за скромну платню він не хотів, вважаючи це нижчим за свою гідність, а в серйозні установи без досвіду його ніхто не кликав.

Почалися постійні побутові сварки через гроші, докори за розбитий посуд і порожній холодильник. Дружина прямо заявляла, що не збирається народжувати від чоловіка, який не здатен заробити навіть на оплату комунальних рахунків у її власній квартирі.

Зрештою вона просто виставила його дорожню сумку за двері й змінила замки.

До батьківського дому Любомир повертатися посоромився — гордість не дозволяла. Він перебивався випадковими підробітками, винаймав крихітний куток у приватній садибі на околиці, згодом зійшовся з жінкою, набагато старшою за себе, але й там усе закінчилося гучним розривом через його лінощі та нестерпний характер.

Тим часом молодший брат упевнено торував свій власний шлях.

Назар обрав практичну професію — успішно закінчив економічний факультет і влаштувався простим обліковцем у велике будівельно-монтажне об’єднання. Він не цурався ніякої праці: часто залишався допізна, самотужки вивчав програми для складання кошторисів, у вихідні виїжджав на будівельні майданчики, щоб на власні очі бачити, скільки піску й цементу витрачається на кожен фундамент.

Через три роки сумлінної роботи керівництво призначило його провідним фахівцем відділу планування. Заробітки хлопця помітно зросли. Він не витрачав кошти на дорогі забаганки, в усьому собі відмовляв, відкладав кожну копійку і зрештою придбав занедбане житло в старому цегляному будинку.

Протягом року Назар власноруч, за допомогою знайомих майстрів із роботи, довів це житло до ладу. Він сам вирівнював стіни, перестилав дерев’яну підлогу, підбирав світлі шпалери.

Коли батьки вперше прийшли до нього в гості на новосілля, мати розплакалася просто на порозі, розглядаючи затишну, наповнену світлом вітальню з новими меблями. Батько мовчки тис синові руку і ховав горду посмішку у вусах.

Дізнавшись про успіхи меншого брата від спільних знайомих, Любомир мало не луснув від люті й заздрощів. Йому здавалося верхом несправедливості, що той самий Назар, якого він колись залякував у темній кімнаті, тепер має повагу людей і власне житло, а він, первісток і законний спадкоємець, змушений рахувати дріб’язок на зупинці.

Бажання швидко розбагатіти й утерти носа всім родичам засліпило Любомира.

Він зв’язався з сумнівною компанією, яка ночами збиралася в підвалі покинутої котельні за залізничними коліями. Спочатку грали в доміно, потім перейшли на карти на гроші.

Перший тиждень Любомирові дивом щастило: він приніс додому кілька паперових згортків і вже подумки купував собі автомобіль. Але картярська удача — річ оманлива. Дуже швидко він програв усе до останньої копійки, а намагаючись відігратися, почав позичати під чесне слово в людей із дуже темним минулим.

Розв’язка була передбачуваною і жорстокою.

Одного холодного осіннього вечора його перестріли біля під’їзду троє міцних молодиків у шкірянках. Любомир опинився в міській лікарні зі струсом мозку, тріщинами в ребрах і суворим попередженням: якщо до кінця місяця борг не повернуть повністю, наступного разу лікарі йому вже не допоможуть.

З роботи в книжковому магазині, де він тоді рахував ящики, його одразу звільнили за тривалу відсутність без поважної причини.

У відчаї, не маючи жодної надії знайти такі величезні кошти самостійно, мати зателефонувала Назарові. Її голос у слуховці зривався, вона ковтала сльози й благала:

— Назарчику, рідненький, врятуй брата… Його покалічать, якщо ми не знайдемо виходу. Він клянеться, що більше ніколи в житті не візьме карт до рук. Поговори зі своїм начальством, може, знайдеться для нього якась робота в конторі? Треба ж йому якось віддавати людям те, що заборгував. Він же твій єдиний брат, іншого в тебе немає…

Назар довго мовчав, слухаючи важке материнське дихання. Старі образи, які, здавалося, давно поросли полином, раптом знову піднялися з глибини душі гірким осадом. Але перед очима стояло змучене, заплакане обличчя матері, якій і без того дісталося в цьому житті.

— Добре, мамо. Я поговорю з керівником. Але нічого не обіцяю, — нарешті відповів він.

Мати, вочевидь, занадто поспішила заспокоїти старшого сина. Вона переказала йому розмову у власних барвах, додавши надії там, де її майже не було.

Вже наступного ранку двері просторого робочого кабінету Назара відчинилися без стуку. На порозі стояв Любомир.

Він був у пом’ятому сірому плащі, з блідим обличчям і темними синцями під очима, але на губах блукала все та ж зверхня посмішка, знайома Назарові з раннього дитинства.

— Здорово, братику! — голосно вигукнув Любомир, широко ступаючи по чистому ламінату і простягаючи руку. — А я вирішив не чекати дзвінка. Чого тягти кота за хвіст? Прийшов подивитися, як живе наше молоде будівельне начальство.

Назар спокійно підвівся з-за робочого столу, стримано потиснув протягнуту долоню і показав на вільне крісло для відвідувачів.

— Сідай, Любомире. Чим можу допомогти?

Любомир озирнувся навколо, оглядаючи стелажі з будівельною документацією, великі креслення нових житлових кварталів на стінах і комп’ютер з двома моніторами.

— А непогано ти тут умостився, скажу я тобі. Кабінет світлий, квіти на підвіконні, тепло. Ти що, один у такій розкоші сидиш? Тут і для другого столу місця вистачить, якщо шафу посунути ближче до вікна.

— Я займаюся розрахунками вартості об’єктів і закупівлею матеріалів, — рівним голосом пояснив Назар, сідаючи на своє місце. — Робота вимагає цілковитої зосередженості, тому керівництво виділило окрему кімнату.

— Зрозуміло, папери перекладаєш, — хмикнув старший брат, зручніше вмощуючись у м’якому кріслі. — Ну, то що там шеф твій сказав? Мама казала, що ти за мене замовиш слівце. Куди мене оформлюють? Я з людьми вмію говорити, можу керувати якимось відділом або перевіряти, як працюють підлеглі. Освіта в мене вища, як-не-як.

Назар уважно подивився на брата, склавши руки перед собою на столі.

— Я дійсно мав розмову з директором підприємства. Ситуація зараз складна, вільних посад в управлінському апараті немає взагалі. Але на новий будівельний майданчик за містом терміново потрібні робочі руки. Наша компанія веде внутрішні оздоблювальні роботи: треба розвантажувати мішки зі шпаклівкою, готувати розчин, підносити матеріали на поверхи, допомагати штукатурам.

З кожним словом молодшого брата обличчя Любомира ставало все темнішим. Посмішка сповзла, очі звузилися, куточки рота скривилися від обурення.

— Ти з глузду з’їхав? — процідив він крізь зуби. — Ти мені, людині з університетським дипломом, пропонуєш цемент спиною тягати й сміття виносити за якимись заробітчанами? Ти хочеш сказати, що я більше ні на що не здатний?

— На нашому підприємстві працюють десятки порядних чоловіків із вищою освітою, — спокійно заперечив Назар, не підвищуючи тону. — Хтось закінчив політехнічний, хтось педагогічний, але вони чесно заробляють на хліб для своїх родин і не соромляться праці. Ти закінчив історичний факультет п’ятнадцять років тому і жодного дня не працював у будівельній сфері. Чим ти можеш керувати на будівництві, якщо не знаєш навіть марки бетону?

Любомир різко підвівся з крісла, вперся руками в полірований край столу й нахилився вперед:

— А ти думаєш, я дурніший за тебе? Я твій старший брат! Ти зобов’язаний був мене прилаштувати на нормальне, чисте місце, а не пхати в багнюку! Чи ти вже забув, завдяки кому взагалі на білий світ з’явився?

Назар навіть не здригнувся. Він відкинувся на спинку свого стільця і тихо, майже пошепки запитав:

— А відколи це я став твоїм рідним братом, Любомире?

Старший на мить завмер, не очікуючи такого повороту.

— Ти про що це зараз?

— Про ту коробку під дверима сиротинця. Пам’ятаєш? Ти ж так переконливо розповідав мені про це в дитинстві. Казав, що мене підібрали з жалю, що я тут чужий, приблуда. Ти тоді дуже пишався своєю вигадкою.

Любомир нервово сіпнув плечем і відвів погляд у бік вікна:

— Господи, ти що, досі пам’ятаєш ту дурницю? Та то ж дитячий жарт був! Ми ж малими були, дурними, я просто хотів тебе полякати трохи, бо ти мені заважав уроки робити! Хіба можна все життя таку дрібницю в серці носити? Хто старе згадає, тому й око геть. Треба вміти прощати рідних людей.

Назар сумно похитав головою.

— Ти помиляєшся. Це не було жартом. Ти робив це навмисне, щоб мені було боляче. І робив це роками, кожного дня, доки не поїхав з дому. А щодо приказки… є інша народна мудрість: що посієш у дитинстві, те й пожнеш на старості літ.

У кабінеті запала важка, гнітюча пауза. Було чути тільки, як мірною ходою цокає настінний годинник над дверима.

Любомир знітився. Пиха кудись раптом зникла, плечі опустилися, він знову став схожим на того наляканого чоловіка, який щойно вийшов із лікарняної палати й боїться власної тіні.

— Слухай… ну а кур’єром у вас можна? Або водієм на легкову машину? Я акуратно їжджу, правила знаю. Мені дуже потрібні гроші, Назаре. Мене просто зрівняють із землею ті люди, розумієш? Вони чекати не будуть.

— Вільних водіїв у нас немає, увесь штат укомплектований, — твердо відповів Назар. — Я сам колись починав простим підсобником на канікулах між сесіями. Там платять щотижня, гроші цілком пристойні, якщо не лінуватися. Покажеш себе з кращого боку, перейдеш до бригади майстрів. Іншого варіанту я тобі запропонувати не можу, навіть якби дуже хотів. Подумай.

Любомир злісно сплюнув під ноги, розвернувся на підборах і рушив до виходу.

— Дякую за братерську турботу! — кинув він біля самих дверей, шарпнувши залізну ручку. — Подавися своєю конторою! Знайшов царя…

Того ж вечора мати знову набрала номер Назара. Її голос тремтів від образи:

— Синочку, ну чому ти такий бездушний? Він же прийшов до тебе по допомогу, а ти його ледь не на смітник відправив. Невже тобі зовсім не шкода рідного брата? Невже ти не міг домовитися з начальством, щоб йому хоч якусь довідку дали чи спокійну посаду виділили?

— Мамо, припини, — уперше в житті перебив її Назар твердим, дорослим голосом. — Я запропонував йому чесну роботу з гарним заробітком. Він відмовився, бо вважає фізичну працю нижче своєї гідності. Більше я нічого для нього зробити не можу.

Він помовчав трохи, слухаючи тихі зітхання на іншому кінці дроту, і додав:

— Єдине, що я зроблю — це повністю закрию його картярський борг перед тими людьми. Завтра вранці я зніму всі свої заощадження і віддам тим людям під розписку, щоб його більше не чіпали. Але це востаннє. Якщо він знову візьметься за старе — нехай розраховує тільки на себе. До мене можете більше з цим не звертатися.

Наступного дня Назар виконав свою обіцянку. Він зустрівся з похмурими кредиторами старшого брата на нейтральній території, віддав усю суму, яку збирав на заміну вікон та нове опалення у своїй квартирі, забрав боргові папірці й розірвав їх на дрібні шматки.

Минув майже місяць.

Любомир, переконавшись, що ніхто більше не чатує на нього під дверима орендованого житла, трохи заспокоївся. Поневірявшись у пошуках легких грошей і зрозумівши, що без спеціальності він нікому не потрібен, він таки прийшов у будівельне управління й написав заяву на посаду різноробочого.

Але замість вдячності за порятунок від розправи та надану можливість заробити, він вибрав інший шлях.

У будівельній вагончику, під час перекурів та обідніх перерв, Любомир щодня розповідав іншим робітникам одну й ту саму сумну повість про чорну невдячність молодшого брата. Він скаржився кожному, хто готовий був слухати, як рідна кров виявилася черствою, як його, дипломованого історика, змусили місити розчин на холоді, тоді як молодший розкошує у теплому кабінеті й навіть не вітається за руку на загальних нарадах.

Справжнього примирення між ними так і не сталося.

Вони зустрічалися лише двічі на рік — на Різдво та на Великдень, у батьківській хаті, куди обох кликала старенька мати. Сиділи за одним довгим столом, їли святкові страви, пили узвар, але дивилися повз один одного, обмінюючись лише сухими черговими фразами про погоду та ціни на ринку.

Дитячі образи, кинуті колись легко й бездумно в темній кімнаті, проросли глибоким корінням і назавжди отруїли колодязь, з якого обидва брати могли б пити все своє доросле життя. Любомир так і не зрозумів, що його біди почалися не тоді, коли народився менший брат, а тоді, коли він сам вирішив побудувати власне самоствердження на чужому болю.

А Назар просто навчився жити далі, знаючи, що справжня спорідненість душ вимірюється не спільним прізвищем у документах, а здатністю любити, прощати й не зраджувати тих, хто довіряє тобі своє беззахисне дитяче серце.