Зараз мені 72 роки, і так склалося, що залишилася я одна-однісінька на всьому білому світі. Думала вже чужих людей шукати, щоб мене хтось обійшов на старість, бо хворіти дуже стала, і одній важко з домашніми справами впоратися.
Але шукати нікого не довелося, бо мене знайшла жінка, яка назвалася Юлею, і сказала, що вона моя нерідна онука.
Я повірити не могла, що так буває, адже я життя прожила, і вже щось таки бачила.
Було у нас з чоловіком двоє дітей: син і донька. А ще, гонору було багато. Я коли була молода, то голову високо задирала, вважала, що я чимось краща за інших.
Чоловік мій певний час був на керівній посаді, от я і загордилася. Дім у нас – повна чаша, машину ми мали Жигуль, гроші якісь водилися.
Для своїх дітей я щиро бажала лише найкращого, тому, коли син виріс, поїхав в місто і привіз звідти вже розлучену жінку з дитиною, я стала категорично проти цього шлюбу.
Син виявився міцним горішком, сказав:
– Не хочеш, не треба, ми і без твого благословення розпишемося!
Зробив як сказав – розписалися вони з цією Мариною, її дворічну донечку Юлю мій син удочерив, і вони всі разом виїхали жити в Херсонську область, звідки Марина родом була.
Я настільки була зла на сина, що не спілкувалася з ним багато років.
Донька моя мене більше потішила – вийшла заміж за сина голови сільради, я неймовірно раділа, бо породичалася з найбагатшими людьми з нашого села.
У доньки з зятем все було добре, синочок народився. Я онука любила, здається, більше ніж своїх дітей, нічого йому не шкодувала.
Але зараз Сергій виріс і вже багато років живе в Аргентині, а про мене не згадує зовсім, наче мене і немає. Не знаю, що його так змінило, адже він завжди був добрим і чуйним.
Життя йшло своєю чергою, і не найкращим для мене сценарієм, бо на цьому білому світі вже немає ні мого чоловіка, ні сина, ні доньки, ні зятя, Господь по черзі забрав їх, і тепер я зовсім одна.
А про Юлю я зовсім забула, та й яка вона мені онука, якщо не рідна була моєму синові (рідних дітей у сина не було).
Вона про мене не забувала, віднайшла мене сама. Каже, що мій син попросив її доглянути за бабусею в разі потреби.
Я спочатку не повірила, подумала, що їй або гроші від мене треба, або квартиру. Тому відразу попередила, що у мене рідний онук є, і квартиру я йому запишу.
– Анно Дмитрівно, не через квартиру я тут, – наголосила Юля. – Просто остання батькова воля така була, щоб я Вас знайшла.
Відмовлятися від допомоги внучки, нехай і не рідної, я не можу, бо мені зараз дуже потрібна людина, яка мене догляне.
От тільки з квартирою що робити – зробити дарчу на рідного онука про всяк випадок, чи почекати, подивитися ще?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.