Ситуація настільки дивна, і навіть неприємна, що я і не знаю з чого почати. У нас в сім’ї радісна подія – я роблю весілля своєму сину. Він вирішив одружитися. Я була дуже рада, коли він привів невістку. Ніна мені дуже сподобалася — тихенька, скромна, очі завжди опускає, говорить мало, але якось так щиро. Одним словом, я була задоволена вибором сина.
Він зробив пропозицію, Ніна погодилася, і ми стали готуватися до весілля.
Почали ми рахувати гостей, я спитала в Ніни, скільки приблизно осіб буде з її сторони, і майбутня невістка заявила, що ніскільки – тобто, нікого не буде.
Я неабияк здивувалася – як це? Та ж весілля – це родинне свято! Та й вона не сирота, батьки у неї є.
Тоді Ніна розплакалася і розповіла неприємну історію. Казала, що соромилася нам швидше про це розповісти. Батьки її не любили, більше того – любили тільки молодшу сестру. А від неї відмовилися, ще коли їй було 16 років. Відтоді вона пішла з дому і сама на себе заробляє, чужі люди для неї ближчі, ніж рідні.
Я слухала – і серце стискалося. Бідна дитина! Таке пережити… Я одразу відчула до неї жаль і ще більшу прихильність.
Але потім… щось мене почало гризти. Я запитала, з якого вона населеного пункту. І якось усередині захотілося перевірити. Занадто страшно все це звучало.
Я почала тихенько цікавитися, знаходити людей у тому селі. І от що дивно: всі казали, що її батьки – порядні, роботящі люди, ніколи нікого не ображали.
Не витримала я і поїхала туди сама.
У селі мене зустріли доброзичливо. Я представилася майбутньою свахою і попросила провести мене до хати батьків Ніни.
Будинок охайний, мені сподобався. Мої майбутні свати не були сильно здивовані моїй появі. Вони запросили мене в хату, поставили чай, і від них я почула зовсім іншу історію.
Її мама, Галина, дивилася на мене очима, повними сліз:
– Пані Оксано, ми не відмовлялися від доньки. Вона сама пішла. Завжди була уперта, горда. Їй здавалося, що ми любимо сестру більше, бо та хворіла в дитинстві, потребувала догляду. Ми все робили, щоб обидві мали однаково. Але Ніна сприймала це як образу.
Батько, Микола, зітхнув важко:
– Ми її шукали. Гроші передавали через знайомих. Вона не брала. Казала: «Я вам більше не дочка». А ми й досі молимося за неї щодня…
Я сиділа й не знала, що сказати. Переді мною – прості люди, очі чесні. Я бачила біль. І розуміла, що історія має дві сторони.
Коли я повернулася додому, у мене серце не знаходило спокою.
«Сказати синові? – думала я. – Він же закоханий по вуха. Не повірить. Скаже, що я проти його щастя. А мовчати? Але ж правда — зовсім інша…»
Я сиділа на кухні, і руки мої не слухалися – то чай розіллю, то хліб різати не можу.
Син, Андрій, якось увійшов і запитав:
– Мамо, що з тобою? Ти ніби не своя.
Я мало не розповіла, але вчасно прикусила язика.
– Та ні, сину, просто клопотів багато, весілля ж.
А сама ночами не спала. Я згадувала, як Ніна плакала, як стискала в долоні серветку й казала, що їй соромно за своє дитинство. І згадувала матір її, що стискала іконку в руках і просила: «Передайте доньці, що ми її любимо».
Минув тиждень. Я вирішила зробити крок. Я покликала Ніну на чай.
– Доню, скажи мені чесно, чому ти не хочеш бачити своїх батьків?
Вона спалахнула:
– Тому що для мене їх не існує! Вони для мене чужі!
Я обережно:
– Але ж вони живі, здорові, і я бачила, як вони за тебе плачуть.
Її обличчя змінилося. Спершу вона зблідла, потім почервоніла, потім стиснула кулаки.
– Ви їздили туди? – прошепотіла вона.
– Так, доню. Бо я хочу знати правду.
Вона підвелася й сказала:
– Правда одна: вони мене не любили. А ви не мали права за моєю спиною їхати до них.
І грюкнула дверима.
Я сиділа, і душа боліла. Що ж робити? Якщо я розкрию все синові, він може втратити довіру до мене і посваритися з нареченою. Якщо промовчу – виходить, я погоджуюся з брехнею.
Весілля вже на носі. Два місяці залишилося. Гості запрошені, зал замовлений. Але як робити весілля без батьків, якщо вони живі і здорові, і видно, що вони досі люблять свою дитину.
Я не знала, як бути. Може, правда відкриється сама. А може, мені доведеться зробити вибір: між правдою й щастям сина.
Бо іноді одне й друге – речі несумісні.
Весілля відбулося. Було гарно, навіть дуже. Син сяяв, Ніна у білій сукні виглядала ніжно й щиро. Я дивилася на них і молилася в душі, щоб їхнє життя було спокійне й щасливе.
Та мені весь час здавалося, що на цьому святі таки когось бракує. Наче порожнє місце за столом. То було місце батьків Ніни.
Ніхто не приїхав із її сторони. Вона пояснила всім: «У мене нікого немає». Люди хитали головами й шепотіли: «Ой, бідна сирота…»
А я знала, що це не так.
Після весілля молодята з’їхали на орендовану квартиру. Жили разом, працювали, все було добре. Але я помічала: Ніна уникає будь-яких розмов про родину. Як тільки хтось запитував про її дитинство, вона різко змінювала тему.
Минуло пів року. І сталося те, чого я боялася.
Одного дня до мене приїхала мати Ніни – Галина. В руках тримала торбинку з гостинцями з села: яблука, мед, рушничок.
– Оксано, – сказала вона зі сльозами, – я дізналася, що моя дочка вийшла заміж. Я хочу хоч краєчком ока глянути на неї.
Я зніяковіла. Серце стислося.
– Вона… вона не хоче вас бачити, – прошепотіла я.
Жінка затулила обличчя руками.
– Господи, за що мені така кара? Я ж ночами не сплю, думаю, де вона, як вона. А вона й чути не хоче.
Я не витримала. Того ж вечора пішла до молодих. Син зустрів мене з радістю, а Ніна, як тільки побачила мій серйозний погляд, насторожилася.
– Доню, – почала я тихо, – твоя мама приходила.
Вона зблідла, мов крейда.
– Вона бреше! – вигукнула. – Вона ніколи не любила мене!
Андрій зупинив її:
– Ніно, зачекай. Мама ж не з проста так говорить.
– Ти мені не віриш? – крикнула вона, і в очах був відчай.
– Я хочу зрозуміти, – сказав він твердо.
І тоді вибухнув скандал. Вона звинуватила мене, що я лізу не у свої справи. Син сперечався з нею, просив хоча б зустрітися з батьками. Вона кричала, що це зрада з його боку.
Після тієї розмови вони майже тиждень не розмовляли.
Але життя саме поставило все на місце.
Одного разу Ніна тяжко захворіла, потрапила до лікарні. І хто прийшов перший із передачами, з відваром, з молитвами? Її мати й батько.
Я бачила, як Галина тримала доньку за руку й шепотіла:
– Доню, ти пробач нас. Ми, може, щось не так робили, але ми ж тебе любимо.
Ніна відвертала обличчя, плакала. Довго не могла промовити й слова.
Андрій лише мовчки стояв поруч. Він бачив, що батьки Ніни не схожі на чудовиськ. Він бачив їхню щирість.
Після виписки Ніна ще кілька місяців не хотіла їхати в село. Але згодом сама попросила мене поїхати разом.
Ми приїхали. І коли вона переступила поріг рідної хати, мати впала на коліна.
– Доню, прости нас, якщо ми щось не так зробили. Ми тебе любили завжди.
І тоді в Ніни щось зламалося всередині. Вона плакала, обіймала їх, і тільки повторювала:
– Я так довго вас ненавиділа… а в глибині душі хотіла любити.
Село чуло той плач. Люди виходили з хат, дивилися, як сім’я знову знаходить одне одного.
Я стояла й відчувала: ось тепер моїй невістці стане легше. Бо найбільший тягар – це жити з ненавистю.
З того часу минуло кілька років. Ніна з батьками налагодила стосунки, приїжджає, допомагає. І хоч іноді їхні спогади болючі, але вони разом.
А я тепер маю сватів, і вони справді гарні люди, є до кого в гості поїхати, є з ким разом допомагати нашим дітям, в міру наших можливостей, звичайно.
Тепер моє серце спокійне, бо недобре то – коли діти не спілкуються з своїми батьками.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
