Я довго думала, чи їхати до сина. Кілька разів перепитала його, чи невістка не буде проти, а він наполіг, щоб я таки приїхала. Взяла я квитки, приїхала на два тижні. Так дочекатися не могла вже, коли ці два тижні минуть. Я постійно почувала себе зайвою в їхньому домі, так незручно було, що словами не передати.
Хіба так гостей приймають? Світлана показували мені всім своїм виглядом, що я їм у тягар! Син із роботи мало не вночі приїздив, а вона зі мною не розмовляла, все мовчала, дулася, всім невдоволена була…
Сину моєму, Володимиру, тридцять два роки. Я ростила його сама. Жили ми у невеликому містечку. Син закінчив школу, поїхав поступати в столицю. І кілька років я допомагала своєму студенту, добре, що хоч вчився на бюджеті.
Сказати, що це було непросто, нічого сказати. Хапалася за будь-яку роботу, і прибирала приміщення, і на ринку торгувала, щоб зайву копійку відправити синові. Постійно передавала Володі продукти: яйця, овочі, м’ясо домашніх курей, сама сидячи при цьому на хлібі та воді.
Син, треба сказати, теж не байдикував – практично відразу почав підробляти, і до старших курсів вузу цілком утримував себе сам. Але я все одно надсилала і гроші, і продукти – зайвими не будуть.
Згодом Володимир закінчив університет, з гуртожитку перебрався до орендованої кімнати, знайшов непогану роботу. Я час від часу приїжджала до нього у гості – зрозуміло, не з порожніми руками. Везла варення, домашню тушонку, овочі. У сина все було добре – він працював, потихеньку збирав гроші на своє житло, а незабаром і дівчину зустрів. Світлана через кілька років стала його дружиною.
Світлана теж приїжджа, на момент знайомства жила в орендованій кімнаті і про свою квартиру тільки мріяла. Незабаром вони з’їхалися, а потім одружилися.
Майбутню невістку я бачила двічі, син привозив її до мене: спочатку перед весіллям, а потім ще раз, уже як дружину. Обидва ці візити я приймала їх дуже гостинно, не знала, куди посадити, чим нагодувати дорогих гостей. Дістала їм все найкраще, біля плити стояла щодня, готувала щоразу щось смачненьке. З собою зібрала їм продуктів – і м’яса, і свіжих яєць, і грибів, і все, що було.
Після весілля на свою квартиру вони почали збирати разом, і справа пішла швидше. Півроку тому нарешті купили двокімнатну квартиру. Щоправда, невелику суму довелося взяти в кредит та вкластися у ремонт. На ремонт я дала їм п’ятдесят тисяч гривень, все, що мала, віддала. Гроші, звичайно, невеликі, але я дала не в борг, а назовсім.
Місяць тому вони нарешті заїхали до себе. Звичайно, мені хотілося подивитись, яку квартиру купили, як відремонтували, як влаштувалися. До того ж тут накопичилися деякі питання здоров’я, вирішила звернутися до столичних лікарів. Тож, власне, так надовго й приїхала на два тижні. З запасом, мало що. Раніше завжди приїжджала на день-два, не більше… Але я із сином усе погодила, звичайно. Він сам сказав – приїжджай коли хочеш і на скільки треба, будь-коли, без проблем…
Приїхала, а тут мене так зустріли… Я була, м’яко кажучи, збентежена таким негостинним прийомом. Мене навіть не годували. Невістка сказала, відкривайте холодильник і беріть що хочете.
У холодильнику, до слова, було негусто. Добре, що я приїхала, як завжди, з п’ятьма великими сумками продуктів, які й пустила в хід. Невістка до плити за два тижні не підійшла жодного разу. Син із задоволенням їв те, що я готувала.
Ну я, звичайно, розумію, що ми різні люди, і невістка не зобов’язана мене любити, але хіба з гостями можна так? Завжди, коли люди в хаті, намагаєшся показати себе з кращого боку! Мене син повіз на вокзал, питає, мамо, коли ще на тебе чекати? Кажу, синку, це, мабуть, мій останній візит.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
