Мені 30 років, моєму чоловікові – 35. У мене це перший шлюб, у Віктора – я друга дружина. З своєю колишньою дружиною він розлучився з її ініціативи задовго до нашої зустрічі. Заміж за нього я вийшла три роки тому.
У чоловіка є дитина від першого шлюбу. Хлопчик жив з бабусею, а нещодавно чоловік заявив, що ми заберемо його сина до нас. Я категорично проти – не хочу і не буду займатися вихованням цієї дитини. Ми з чоловіком активно будуємо кар’єру і часу на дитину просто немає. Я навіть відклала народження спільних дітей на деякий час, щоб зробити кар’єру, а тут мене просять виховувати практично чужу для мене дитину.
Я відкрито висловила свою позицію, що я проти. Чоловік спочатку погодився зі мною, але його мати (хлопчик тепер живе з нею) стала культивувати в ньому почуття провини, мовляв, він поганий батько і нікчемний чоловік. Синові потрібна повна сім’я, а оскільки у Віктора вона вже є, то він просто зобов’язаний забрати хлопчика до себе.
Треба сказати, що чоловік ніколи не займався дитиною, навіть коли жив в сім’ї. Я наполягла, що він повинен утримувати хлопчика, а свекруха, бачачи це, вирішила, що і виховання на мене можна повісити. Але я не розумію, чому я повинна цим займатися, поки мати дитини жива і здорова, вона зараз живе з іншим чоловіком, ні в чому собі не відмовляє. Якщо вона сама дитиною не займається (і при цьому її ніхто не чіпає і ні в чому не звинувачує), то чому я їм всім зобов’язана і повинна щось робити?
Чоловік до мене взагалі своїм сином не цікавився і роками не згадував про нього. А тепер я стала винна, що не дозволяю їм бачитися (хоча я зовсім не проти, хай проводить вихідні з дитиною). Але я не хочу в цьому брати участь – це не моя дитина, не мої проблеми і я не бажаю їх на себе звалювати. Краще проведу свій час з подругами в фітнес-клубі краще або пройдусь по магазинах – це моє особиста справа і мій вибір.
Руйнувати сім’ю дуже не хочеться, тому що в іншому у нас все добре і мій чоловік – чудова людина. Як мені себе вести? На сьогоднішній день я озвучила свою чітку позицію, що займатися дитиною не буду ні в якому разі. А чоловік ходить пригнічений, сумно зітхає цілими днями і ростить в собі почуття провини (ну і в мені заодно). Розумом він зі мною згоден, але ось це його мовчання мене дуже дратує. Відчуваю, що тримаюся з останніх сил.
Фото ілюстративне – gdepapa.
