– Ця молодь дуже дивна: коли все добре було, мати, значить, не потрібна була! – зітхає шістдесятирічна Олена Василівна. – Невістка взагалі ходила, ніс задерши, за весь час мені і десяти слів не сказала, напевно. Сину як не подзвоню – «Ти що хотіла, говори скоріше, у мене немає часу». Ну ось, а тепер, як проблеми почалися, і про мене згадали!
– Їм щось потрібно?
– Так … Син вчора приїхав ніби як у справі, говорить, у батька ж був перфоратор, якщо він зберігся, можна, я його візьму ненадовго? Звичайно, тільки перфоратора їм зараз не вистачає, на орендованій квартирі… Приїхав, ходив, м’явся з перфоратором цим, я вже сама йому сказала – так говори вже!
Можна, каже, мамо, ми в тебе поживемо кілька місяців , поки я роботу не знайду і ми квартиру не знімемо? Попросив їх нинішній господар звільнити приміщення, виявляється. Роботи немає, грошей немає, Аня, невістка, з дитиною трирічною. Ось так…
– Зрозуміло. Весело, значить, скоро буде у вас? А коли переїжджають до вас?
– Переїжджають до мене? А з якою, власне, дива? Синові я сказала прямо: – Ти, звичайно, приїжджай і живи, скільки потрібно, мій дім – твій дім, ти це знаєш. Онуку я теж завжди рада. Але Аня твоя хай їде до своїх батьків!
Олена Василівна живе в трикімнатній квартирі, яку свого часу купували в шлюбі з чоловіком. Квартира, звичайно, далеко не шикарна – в звичайному панельному будинку, без особливого ремонту. Але зате велика. Чоловіка не стало п’ятнадцять років тому. Синові зараз тридцять два, і він давно живе окремо від матері.
Вже на останньому курсі університету хлопець зняв кімнату з товаришем, потім залишився там один, а шість років тому в його житті з’явилася Аня, і вони майже відразу почали жити разом.
Потім вони зареєстрували відносини і народили дитину, все так же проживаючи в орендованій квартирі.
– Після весілля йшли розмови про житло в кредит! – розповідає Олена Василівна. – Збиралися збирати перший внесок, як тільки одружилися. Але, мабуть, не досягли успіху – це ж тільки на словах легко збирати гроші! Втім, не знаю, що там у них і як. Я питала, що думаєте робити з квартирою, але це ж не мого розуму справа, ти ж розумієш, мене ніхто не слухав.
Відносини з невісткою у Олени Василівни, чесно кажучи, ніякі. Особливих непорозумінь між ними не було, невістка просто ігнорує свекруху.
– Може, Аня на мене ображається за щось? – питала спочатку Олена Василівна у сина. – Може, я їй не подобаюся?
– Ой, мамо, не звертай уваги, просто вона по природі людина нетовариська! – відповів Вадим. – Інтроверт. Знаєш таке слово? Вона дуже важко сходиться з людьми, любить бути одна…
– При всьому при тому заміж же якось вийшла! – знизує плечима Олена Василівна. – Знайшла в собі сили і познайомитися, і поспілкуватися з хлопцем, і зацікавити його собою. А тут прямо важко їй «добрий день» сказати!
Аня майже ніколи не бере слухавку, коли Олена Василівна телефонує, – передзвонює потім Вадим. Не ходить до неї в гості, постійно вишукуючи причини своєї відсутності, а перед візитами свекрухи – просто йде з дому.
І навіть народження дитини не змінило ситуацію. Олена Василівна раніше з нетерпінням чекала появи онуків, плануючи бути прямо такою бабусею-бабусею – з казками, пирогами і в’язаними светрами. Але від дитини її плавно відсторонили.
– До онука прийти – ціла історія, домовлятися за тиждень потрібно, – розповідає Олена Василівна. Дитина вже забути мене встигала від зустрічі до зустрічі, реагувала, як на незнайому тітку…
Батьки Ані живуть досить далеко, в селі, і в вихованні онука участі не приймають. Олена Василівна тепер уже теж не наполягає на регулярному спілкуванні.
– Без бажання милим не будеш! – розводить руками вона. – Може, і краще, дійсно, мені не прив’язуватися до дитини. Нехай живуть, як хочуть!
… Останнім часом в житті сина все йде не так гладко, як хотілося б. З’ясувалося, що Ані з декрету виходити по суті нікуди – її компанія за три роки розпалася. Щось подібне чотири місяці тому відбулося і з фірмою, в якій працював Вадим. Чоловік виявився на вулиці. Знайти іншу роботу швидко не виходить. Весь цей час живуть абияк, ледве зводять кінці, перебиваються випадковими підробітками. Досі тягнули якимось дивом.
Але днями трапилася остання крапля – господар знімною квартири заявив, що має намір продавати свою нерухомість. Вже є покупець, і квартиру треба звільнити протягом кількох тижнів.
Єдине, що прийшло Вадиму в голову – попроситися поки до матері. На кілька місяців. Звичайно, вони будуть намагатися стати на ноги якомога швидше, і як тільки Вадим знайде роботу, тут же знімуть хоч кімнату і з’їдуть.
Але Олена Василівна виявилася проти.
– То вона мене не помічала, слухавку не брала, а тепер, значить, потрібна стала – і ніяких складнощів? Бери квиток, і нехай Аня їде в село, до своєї мами, ось і все.
– Ну так теж не можна! – умовляє Олену Василівна подруга. – Це ж твій син, його сім’я… Потрібно, напевно, допомогти у важкий момент?
– Синові я сказала – приїжджай і живи, без проблем! – знизує плечима Олена Василівна. – А з його дружиною ділити територію я не зобов’язана. Буде повз мене шморгати, не піднімаючи очей, ні здрастуй, ні до побачення – вона інтроверт! Навіщо мені це треба в своєму будинку? Буду сидіти і думати, чому вона така, що вже знову не так… Нехай син відправляє її в село. А сам стає тут на ноги.
– Але ти ж розумієш, це все може затягнутися. Він буде тут, сім’я там… Не добре це…
– А це не мої проблеми! – розводить руками Олена Василівна. – Нехай би думали раніше…
Фото ілюстративне – womanclub.
