– Нас вдома на Новий рік не буде, так що ти, мамо, або до брата йди, або будеш сама, – заявила моя донька.
Мені від її такого холодного і байдужого прийому аж не по собі стало, адже їхала додому в надії, що свята проведу з дітьми.
Про свій приїзд я не попередила ні сина, ні доньку. Просто замовила собі місце в бусі, запакувала валізи і приїхала 30 грудня. Хотіла зробити сюрприз, подумала, що вони будуть раді. Я ж їхня мама, я приїду, привезу подарунки, подарую їм свої обійми і настрій. Що може бути краще на Новий рік, як рідні люди поруч?
Та я приїхала з Італії додому у відпустку і зрозуміла, що я непотрібна своїм дітям.
Донька мене попередила, що вони з зятем їдуть спочатку до друзів, з ними святкуватимуть Новий рік, а потім відразу поїдуть до свекрів, і будуть там аж до Водохреща.
Зателефонувала я і синові Івану. Теж думала, що він порадіє, але почула від нього слова, які мене просто ошелешили. “Кому квартира, з тим і святкуйте”. І все. Крапка. Ніяких “мама, як ти там, ти вже приїхала?”. Нічого. Він навіть не запитав, чи потребую я допомоги, чи може мені щось потрібно.
Виявляється, син мені досі не пробачив того, що я квартиру дочці купила, а йому не купила.
Я тоді кажу – хоч, синку, приїдь, подарунки забери. Я ж купила і солодощі, і одяг, і продукти. Син приїхав 31-го зранку, сказав, що поспішає, забрав подарунки і поїхав.
Дочка з зятем і онуками теж зібралися і поїхали на дачу до друзів святкувати Новий рік. Мене навіть не запитали, може мені чогось треба. Мене ж вдома не було три роки, і за цей час все дуже змінилося, я навіть не знаю, де тут є якийсь гарний магазин з смачною ковбасою на Олів’є.
До речі, саме за цим салатом я дуже скучила в Італії, і мріяла, як дочка мені його приготує, і ми всі разом, однією дружною родиною зберемося на свята.
Я взагалі не розраховувала на якусь аж надто святкову атмосферу, але ж думала, що хоча б буде радість від зустрічі з дітьми. А тепер думаю: навіщо я взагалі приїхала?
За ці роки я багато чого пережила. Італія стала для мене вже рідною, хоча я постійно мріяла повернутися додому. Але працювати там було просто необхідно.
Я народила Івана ще в молодості, коли була одружена з першим чоловіком, потім розлучилася з ним, коли син вже був дорослий. Знову вийшла заміж, і в 42 роки народила Марію. Та з її батьком у мене теж не склалося, через рік ми розлучилися, і я залишила маленьку Марію на старшого сина, який якраз одружився, а сама поїхала на заробітки в Італію.
В Італії, стала доглядати літніх людей. Не скажу, що це було легко, але я працювала не покладаючи рук, а всі гроші, які я заробляла, йшли на те, щоб допомогти дітям.
Спочатку я купила доньці квартиру, оформила її на неї, щоб вона мала власне житло. Я пишалася тим, що змогла це зробити. І Марія була вдячна, хоча й не дуже часто це виражала.
Син на той час вже давно був одружений, він у мене доволі самостійний, успішний, і я думала, що йому не є принциповою моя фінансова допомога.
Тому я почала складати гроші, щоб і собі на старість щось придбати, бо розуміла, що ні з сином, ні з донькою я жити не буду.
Я думала купити собі квартиру, невелику, однокімнатну, і розповіла про це дітям. А вони мене в цьому не підтримали, бо розраховували забрати ці гроші собі.
Син вважав, що я йому маю теж квартиру купити.
“Мамо, якщо ти Марії допомогла, то повинна і мені!”, – каже.
А у мене на це інша думка. У Івана є власний будинок, він заможний, не потребує допомоги. Він сам і дітей своїх може забезпечити, але чомусь йому стало на цій квартирі.
Я не знаю, чи правильно я вчинила, що так багато років працювала за кордоном, аби забезпечити дітей, я ж їм обом по 500 євро щомісяця висилала, поки не надумала собі на квартиру складати. Я допомагала їм, як могла, але здається, вони сприймають це як належне, ніякої подяки.
Чому так важливо, хто і скільки отримав? Чому я повинна постійно виправдовуватися за свої вчинки? Вони просто забули, що я колись одна витягала їх з бідності? Виховувала, працювала на кількох роботах, щоб дати їм краще життя? Тепер же я не можу навіть по-людськи повернутися додому, не можу отримати підтримку.
Мені не потрібно багато. Мені просто хочеться відчути, що я потрібна. Що мене чекають, а не що я просто приїхала і нікому не цікава.
Але я вирішила, шо після Водохреща поїду назад в Італію, і доведу розпочату справу до кінця, але тепер я буду складати гроші не на однокімнатну, а на гарну, велику двокімнатну квартиру, бо зрозуміла нарешті дуже сумну правду, що своїм дітям я не потрібна.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
