Той вечір я не забуду ніколи, в наші двері пролунав дзвінок. На порозі стояла Аня, з великою дорожньою сумкою в руках, і величезним животом. З хвилину ми дивилися один на одного, а потім з її очей покотилися сльози. На наші голоси вийшов чоловік, і пильно подивився на колишню невістку.
– Василю Івановиче, повірте, я до вас не на довго, мені б тільки народити, потім я відразу ж, вийду на роботу.
– Та ти проходь, не стій в дверях, – я взяла сумку у невістки, допомогла зняти пальто.
– Зараз я чай поставлю, суп розігрію, поїш, з дороги відпочинеш.
Анна і наш син Степан прожили щасливо в шлюбі п’ять років, а потім почалися нескінченні непорозуміння і суперечки. А так як ми жили під одним дахом з молодими, то завжди ставали мимовільними свідками. А вісім місяців тому синові запропонували роботу за кордоном, він погодився, заробіток в кілька разів перевищував його нинішню зарплату, тим більше молоді давно вже хотіли з’їхати з нашої квартири в свою власну. З цією метою вони відкладали гроші на початковий внесок на житло в кредит.
Анна, дізнавшись про пропозицію, вперлася і категорично відмовилася відпускати чоловіка. Вона вбила собі в голову, що син їде не працювати, а гуляти і розважатися.
– Валентино Олександрівно, от не пущу його нікуди, у Наталки чоловік так поїхав і завів другу сім’ю, а потім кинув її.
– Так Степан не такий, Анно, я знаю добре свого сина.
– Ні, ви не можете все знати напевно. Якщо він поїде, я зберу речі і піду.
– Але ви ж так хотіли купити квартиру, вам залишилося зібрати зовсім невелику суму, якщо враховувати скільки син буде там отримувати.
– Знаєте, – не вгамовувалася Аня, – краще ми будемо тут накопичувати ще два-три роки і я буду спокійна за нього. Я лише знизала плечима тоді. Якби ми з чоловіком знали, що станеться далі.
***
Я налила невістці борщ, і сіла навпроти. Як же вона змінилася, змарніла, очі потьмяніли.
– Чому ти не сказала нам, що чекаєш дитину?
– А навіщо?
– Як навіщо? Це наш рідний онук чи внучка.
– Я ношу дочку. По моїх щоках мимоволі потекли сльози.
– Степан був би щасливий, він дуже хотів дітей.
Аня пильно подивилася на мене з докором:
– Чому ви мене не послухали? Підтримали його. Цього могло б не статися. Зараз Степан був би з нами.
– Анночко, донечко, звідки ж було нам з батьком знати, ми хотіли як краще. Повір, нам з батьком теж дуже важко, але треба жити далі.
***
Перед очима мимоволі пронеслися події того дня, Степан відпрацювавши три місяці, згідно з контрактом, повинен був приїхати додому, він подзвонив і повідомив номер рейсу, сказав, що викликав таксі, і скоро виїжджає. У мене вже було все готово, на столі стояли улюблені вареники сина, я дістала з духовки пиріг, чоловік поїхав в аеропорт зустрічати сина. Але Степана він так і не дочекався.
Пізно ввечері нам подзвонили і повідомили, що нашого сина не стало, все раптово сталося в дорозі, ніхто не винен, так вийшло…
***
Як я прожила наступні місяці не пам’ятаю, немов у тумані, тільки лише завдяки чоловікові, його міцному плечу прийшла в себе.
– Анно, залишайся у нас. Куди ти підеш після народження дитини?
– Хотіла до тітки, але вона дізнавшись про доньку, відмовила мені.
– Тим більше, ми з Василем будемо тільки раді вам з онукою.
Анна народила здорову дитину, нашу Софійку. Зараз їй вже п’ять років. Час летить непомітно. Ми дуже щасливі, що у нас хоча б є наші дівчатка.
Фото ілюстративне – WallHere.
