– Все почалося з святкування Нового року, – розповідає 60-річна Анна Дмитрівна. – Син сам зателефонував і запросив до себе. Каже, збирайся і приїжджай, посидимо, з онуками поспілкуєшся…
Онучок у Анни Дмитрівни двоє – дванадцяти і п’яти років. Син давно одружений, живе окремо, в квартирі дружини, яку тій свого часу допоміг купити батько.
Шість років тому подружжя взяло другу двушку в іпотеку, та квартира зараз здається, гроші квартирантів йдуть банку в рахунок щомісячних платежів. Як то кажуть, квартира сама себе виплачує.
Правда, відносини у Анни Дмитрівни з невісткою Христиною склалися не найближчі. Відкритих непорозумінь не було, ділити їм нічого. Але і родичками в повному сенсі слова вони не стали. Христина з перших днів тримає дистанцію і всім своїм виглядом показує, що друга мама їй не потрібна.
– Подарунки я все життя дарую не ті, які потрібно! – зітхає Анна Дмитрівна. – Приходжу невчасно, дзвоню виключно тоді, коли їм говорити незручно. Поради даю не до місця, ну, це класика. Що не скажу, все відразу в багнети, мовляв, навіщо ви втручаєтеся. Подруги мені кажуть – треба гроші дарувати. Але ось вже гроші я дарувати не хочу принципово, тим більше онукам! Що за подарунок такий, гроші.
Сваха, мати Христини, теж грошей дочці і онучкам не дарує, але від тієї бабусі всі подарунки сприймаються чудово. А практично такі ж речі, куплені Анною Дмитрівною, невістка забраковує.
Сваха і з онуками сидить – забирає молодшу з садка, залишається на лікарняних, возить старшу в басейн серед тижня. Анна Дмитрівна б теж сиділа з задоволенням, допомогу свою вона пропонувала багато разів. Але її не потребують: «Спасибі, не треба, ми самі впораємося».
Проте Анна Дмитрівна все одно намагається якось спілкуватися хоча б з сином і онуками, адже, крім них, у неї і родичів більше немає. Дзвонить, цікавиться справами, запрошує в гості, на якісь моменти просто не звертає уваги. Головне, що син з дружиною живе начебто непогано, втішає себе жінка. А то, що з невісткою немає близьких відносин, можна пережити.
– Цього разу син запросив Новий рік відзначати, я у нього уточнила спеціально – а як дружина твоя поставиться, якщо я до вас прийду? – розповідає Анна Дмитрівна. – Я точно не заважатиму?
Він мені – мамо, ну що ти таке кажеш, ми завжди тобі дуже раді, не вигадуй. Я за тобою заїду тридцять першого і привезу до нас. Ну, і я зважилася, все одно дівчатам подарунки купила, треба, думаю, привітати, вручити їм. Та й свято з родиною провести приємніше, ніж на самоті!
Напередодні свята син привіз Анну Дмитрівну до себе, сам поїхав ставити машину.
– Прийшла в квартиру, дивлюся, вони все в піжамах з ранку ще, невмиті, нечесані, в телефонах сидять– розповідає Анна Дмитрівна. – Речі розкидані, ліжка не заправлені, на кухні гора посуду. Кажу – так, а що це таке? Ми святкувати будемо або як? Вставайте всі зараз же, беріться за прибирання!
Христина каже – так у нас все готово, я їду замовила, її привезли вже, вона в холодильнику стоїть. Я кажу, так як ми в такому бардаку святкувати будемо? Не можна так. Давайте дружно станемо, за годину-півтора все приберемо. Я на кухні посуд помию, дівчата в дитячій, а ти тут у себе. Бери, кажу, пилосос і вперед! Наведемо чистоту, стіл накриємо, сядемо проводити старий рік!
Анна Дмитрівна пішла на кухню, зайнялася збиранням, молодша внучка побігла за нею.
– Син повернувся, я його ванну чистити відправила. Ну, посуд перемила, все скрізь протерла, приходжу в кімнату – а Христина все так і лежить.
Я втомилася, каже, вчора до ночі працювали, проект закривали, не хочу сьогодні нічим займатися! Я кажу, та де ти втомилася там, ти ж не на будівництві маляром працюєш, за комп’ютером сидиш так папірці перебираєш. Теж мені, втомилася.
Анна Дмитрівна заглянула в дитячу і побачила старшу внучку, яка теж і не думала ворушитися. Дівчинка лежала в навушниках і дивилася в смартфон.
– Я говорю, так, а це що таке ще? Свято наступає, а у тебе в кімнаті бардак, давай швиденько приєднуйся.
І тут в дитячу залітає Христина. Каже мені – так, досить. Командуйте у себе, а нами командувати не треба. Я аж оторопіла, думаю, ні нічого собі, ще й у присутності дітей! А що я такого сказала? Приїхала на свято, засукала рукава – так це тільки тому, що у них святом і не пахне! Та ще й гостей покликали!
Анна Дмитрівна важко зітхає.
– Син заглянув в кімнату, каже, ви чого тут галасуєте? Що трапилося? Ну я мовчки повз нього, пройшла в передпокій, взула чоботи, дублянку, сумку свою взяла і пішла. Ніхто за мною не побіг. І не дзвонять! Вперше ми так посварилися відкрито, та ще й під Новий рік. Я додому приїхала, плакала, потім заспокоїлася, телевізор включила, салатик зробила собі. Думаю – а що я впадаю в розпач, по суті? Те, що я нікому не потрібна в тій родині, це і раніше було зрозуміло, тільки за рахунок моїх дзвінків і зусиль відносини і трималися.
Анна Дмитрівна серйозно ображена на сім’ю сина.
– Я подумала – знайду якусь самотню матусю з дитиною у важкій ситуації, візьму під опіку, жити до себе пущу, допоможу, чим зможу. Складеться все нормально – і квартиру їм залишу. Ну а що робити, сина у мене немає вже, мабуть, давно, я тільки зараз це все зрозуміла. Зате дочка буде, і онук! Чужі часом ближче рідних.
Фото ілюстративне – sport.politeka.
